Аристократ із вудкою

      Будинок-музей Рильських, що на батьківщині поета, зовсім не нагадує розкішний панський маєток. Проста споруда, де довгий час розташовувалася сільська школа. Але, виявляється, був у польських панів Рильських і кращий дім. Але його Тадей Рильський після смерті свого батька дозволив селянам розібрати на власні потреби, а собі збудував простий, без архітектурних викрутасів одноповерховий будинок, у якому з 1988 року (після того як збудували в селі нову школу), діє музей родини Рильських...

«Рожева моя Романівко!»

      «Село Романівка, кучерявий лісок на ледве помітному узгір'ї, білі хати й зелені сади понад річкою Унавою... Вечірні співи дівчат, що солодкою луною пливуть у далечінь, парубочі розгонисті пісні, солов'їні жагучі ночі, жаб'ячий хор і гукання водяного бугая...» — у спогадах Рильського дуже багато згадок про село Романівку Попільнянського району на Житомирщині — й у прозі, й у віршах. Якщо доля вас сюди занесе, то зрозумієте, чому до Романівки з трепетом ставилися і численні друзі поета: Андрій Малишко, Остап Вишня, які частенько гостювали в селі над Унавою.

      Романівка дотепер милує око: охайне, у зелені і квітах село, де не знайдете засміченої канави чи забур'янених підворіть — пейзажів, які нині «милують око» у багатьох селах. Правда, до Романівки довелося добиратися жахливою розбитою дорогою, де великий і комфортабельний «Неоплан», який ще недавно возив гостей «Євробачення», почувався геть невпевнено. Втім самим романчанам на дороги гріх скаржитися. Та й селян більше хвилює проблема обіцяної газифікації — ніяк її не дочекаються. От і Музей Рильського останні пару років зимував без опалення...

      Місця, пов'язані з поетом, у селі вам охоче покажуть. На березі Унави, де любив вудити рибу Максим Тадейович, досі одиноко стоїть старезна крислата липа. Під нею поет переклав «Пана Тадеуша», що потім був удостоєний Державної премії СРСР. Бозна-скільки їй років — стовбур такий, що й утрьох ледве обхопиш руками. Неподалік стоїть старий кам'яний млин, більше схожий на казковий замок. Можливо, саме цей млин навіяв Рильському рядки: «Мені снилось, я мельник у старому млині... Уночі затихають колеса. Я не сплю...» На жаль, мовчить нині старий млин. Хоча ще кілька років тому молов збіжжя. Але котрийсь рік видався неврожайним, і як зупинився тоді млин, то й досі не працює. Потрібна модернізація обладнання, а хто в селі зважиться вкласти кошти, та ще й немаленькі, в ремонт? Тому стоїть красень-млин, прикрашений лелечим гніздом, і чекає часу та дбайливого господаря, який знову вдихне у нього життя.

«Я буду таким, як мій батько...»

      У самому музеї вам багато розкажуть про родину, життя якої тісно пов'язане iз селом. Батько поета був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Однак шляхетне походження не завадило Тадею Рильському стати ближчим до народу: під час навчання в Київському університеті св. Володимира разом з Володимиром Антоновичем та іншими польськими студентами вони проголосили себе українцями і склали обітницю служити цьому народу, вивчити досконало його мову, культуру й історію. Польська шляхта не вибачила хлопоманам відступництва. Одначе Тадей не надто через це побивався. І коли у 1902 році його батько помер, він переїхав з Києва в Романівку. Тут він займався тим, про що давно мріяв: ходив у етнографічні та фольклорні експедиції, спочатку з друзями-однодумцями, а потім залучив до цього і синів, збудував для селян школу, яку сам фінансував і в якій сам же вчителював. Тут зустрів і своє кохання: після смерті дружини побрався з простою селянкою Меланією Федорівною Чуприною, до речі, молодшою майже вдвічі. Він сам навчив свою неписьменну дружину грамоти. Меланія Федорівна настільки органічно вжилася в роль пані, що освічені друзі-інтелігенти чоловіка навіть не підозрювали про її просте походження. Ті, хто знав її особисто, казали, що «вона була взором тактовності, натуральної шляхетності й товариської культури, вона частувала чаєм, як справжня пані дому, і ніхто не відгадав би в її захованні її селянського походження».

      Мати, батько і брат поета нині поховані на місцевому романівському кладовищі. Це — неподалік музею-садиби. Ті, хто приїздить до музею, як правило, бувають і біля могили Рильських. Хоча достойного вшанування ця видатна для Романівки родина удостоїлася порівняно недавно. Багаторічний директор музею-садиби поета в київському Голосієві Ніла Підпала згадує, як у 1978 році з групою київських письменників приїхала в Романівку на перше літературне свято «Романівська весна». Звісно, гості зі столиці захотіли побувати на могилі батьків Максима Тадейовича. «Ледь знайшли хлопчину, який визвався провести нас до могилки, — каже вона. — Ніколи не забуду, як продиралися крізь хащі й бур'яни. Тоді та ще довгі роки могили дворян не були в пошані, навіть якщо це і могила того, кого треба шанувати і ким треба гордитися, кого свого часу любили односельці».

«Мале, та бідове»

      «З неприхованою гордістю знайомив нас Тадей Розеславович зі своїми синами. Найстарший — Іван — то моя права рука в господарстві. Знає і любить землю. Богдан — той у піснях кохається... А оце, — показав Тадей Розеславович на малого хлопчика, — найменше моє хлоп'я — Максим. Мале, та, як кажуть, бідове. Занадто розумне на свої малі роки, та й шибеник, яких мало...» — так згадував одну з поїздок до Романівки Остап Лисенко, син відомого композитора (останній частенько навідувався у Романівку до свого друга Тадея, аби разом вирушити в уже згадувані фольклорні експедиції у навколишні села).

      Максим, якого назвали на честь Максима Залізняка, був пізньою дитиною, батькові на час його народження виповнилося 54 роки. Тадей Розеславович помер, коли Максимку виповнилося лише сім років. Але це ще зовсім дитя біля домовини пообіцяло: «Я буду таким, як мій батько».

      Дотримати клятву хлопчику допомагали друзі батька, які не залишили родину наодинці з бідою. Спочатку долею Максима опікувалися хрещені — історик Володимир Антонович і лікар Йосип Юркевич. Коли підріс, віддали вчитися в гімназію до Києва. В місті його узяла до себе родина Миколи Лисенка. Тут Максим уперше закохався — у на шість років старшу доньку композитора Галю, яка вже мала нареченого і згодом вийшла заміж. Мабуть, якби не це почуття, то й перша збірка Рильського «На білих островах», до якої ввійшли й вірші, присвячені Галі, була б зовсім іншою.

      Після гімназії Рильський навчався на медичному факультеті Київського університету — на цьому наполягла Меланія Федорівна. Але медика з поета не вийшло — через два роки він перевівся на історико-філологічний факультет. А ще через рік, не довчившись, повернувся у Романівку вчителювати.

      У 1923 році Рильський повернувся до Києва, а в 1926 році — одружився. Історія цього одруження була непростою, адже Катерина Миколаївна Очкуренко була заміжня, мала сина Георгія, тож одруженню передувало непросте розлучення. А коли 1958 року Катруся — як її ніжно називав Рильський — померла, попрощатися прийшов і перший чоловік, Іван Очкуренко. Обидва плакали, обнявшись...

«Ми тепер не саджаємо, у нас для вас паперу не буде...»

      Мабуть, і сторінки не вистачить, аби перерахувати усі посади, які за життя обіймав Рильський, і звання, яких був удостоєний. Директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, голова президії Спілки письменників України, депутат Верховної Ради СРСР від Житомирщини, доктор філологічних наук, член АН СРСР... А також усі премії, що їх він отримав, — Ленінська, дві Державні СРСР. Одначе навіть людей, яких влада визнавала своїми і періодично балувала пряниками, не менш часто виховувала й батогом. Ранній Рильський, як і Микола Зеров, належав до поетів-неокласиків. А Країні Рад треба були зовсім інші поети: які б хвалили, запудрювали мізки, словом, не були «відірваними від сучасності». До того ж селянин по матері, Рильський по батькові все-таки мав аристократичні корені — ще один мінус у біографії поета.

      У своїх спогадах «Мандрівка в молодість батька» син Рильського згадує перший арешт — ордер на нього було підписано 19 березня, якраз у день народження батька. Родина здавна тісно дружила із сім'єю оперних співаків Миколою і Діною Дейнарами. Оскільки в Рильського і його товариша день народження був у один день, у 1931 році вони вирішили відсвяткувати обидві дати разом. Уже й домовилися, що кожна з родин готуватиме до святкового столу. Та святкувати обом довелося у в'язниці. Коли Максима Тадейовича заарештували, вже у коридорі Лук'янівської тюрми він зіштовхнувся з Миколою Дейнаром. Обом інкримінували участь у контрреволюційній організації — Спілка визволення України. Довгих п'ять місяців — ув'язнення тривало майже до кінця літа — від Рильського вибивали зізнання про участь у міфічній націоналістичній організації, а 19 серпня справу було припинено через відсутність «достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи».

      Наступного дня після повернення з в'язниці Максим Тадейович прогулювався з дружиною бульваром Шевченка. Просто на вулиці він раптово знепритомнів — від свіжого повітря...

      Після арешту родина опинилася у великій скруті, руку пiдтримки простягнув Остап Вишня, який допоміг отримати грошову допомогу і опікувався родиною Рильських у Харкові, куди поет приїхав шукати бодай якусь перекладацьку роботу. А за якийсь час уже Рильському довелося клопотатися про звільнення друга (як відомо, гуморист до 1943 року перебував у десятилітньому засланні).

      У 1947 році Рильського знову звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. Його відразу ж перестали друкувати, припинилося вивчення його творчості в школах і вузах, з бібліотек почали вилучати книжки. Один із тогочасних керівників Спілки письменників України Ілля Стебун відверто сказав Рильському: «Ми тепер не саджаємо, у нас для вас паперу не буде...». Через якийсь час нову редакцію «Пана Тадеуша» відзначають Сталінською премією, але батіг необгрунтованих звинувачень може вдарити в будь-який момент. Під таким пресом Рильський перебуває майже до смерті Сталіна...

      ...Останні роки свого життя Максим Рильський провів у будинку в Голосієві. Його двері, стверджують очевидці, майже ніколи не зачинялися. До Максима Тадейовича повсякчас ішли люди, навіть незнайомі: запитати поради, з проханнями у чомусь посприяти. Не відмовляв нікому. Через це дім у Голосієві прозвали «мануаром» — у перекладі з французької «будинок-резиденція». Тут у липні 1964 року Максима Тадейовича не стало — він помер, так і не написавши книгу спогадів, про яку дуже мріяв...