Про ексцеси на завтрашніх урочистостях, що символізуватимуть перенесення центру греко-католикiв зі Львова до Києва, відверто заявило саме «Братство» Дмитра Корчинського — організації, міра і напрямок радикальності якої визначаються винятково на закулісних політичних торгах.
Місце і час події відомі — 21 серпня, 10 ранку, вулиця Микiльсько-Слобідська на Лiвобережжi, де предстоятель УГКЦ Любомир Гузар служитиме літургію біля недобудованого собору — майбутньої патріаршої кафедри. Характер обіцяних «ексцесів» — ні. Коли читаєш на сайті www.bratstvo.info таку погрозу, мимоволі згадуєш побиття людей на Софійському майдані влітку 1996 року, під час похорону патріарха УПЦ КП Володимира. Лист Дмитра Корчинського, який «братки» передали папському нунцію в Україні, ідентичний думці Московського патріархату, неодноразово і відверто оприлюдненій предстоятелем цієї конфесії патріархом Володмиром Сабоданом: перенесення резиденції УГКЦ до столиці є проявом католицького наступу, загарбанням чужих релігійних територій і загрожує розбратом. Різниця месиджів тільки в тому, що московська церква (в повнометражному форматі, тобто і українські московські священики, і Патріарх всія Русі Алексій II) лише виступає рішуче проти переїзду уніатів до Києва, а «Братство» Корчинського ще й відкритим текстом обіцяє ексцеси і ворожнечу між католиками та православними. «Ваше керівництво може цього уникнути, якщо не пустить греко-католиків до Києва, — попереджає нунція Корчинський. — Мушу нагадати Вам, що сучасна українська нація сформувалася у боях за православ'я, проти унії та католицького наступу. Якщо уніатський архієпископ повертається до Києва, стає незрозумілим, за що проливали кров Сагайдачний, Трясило, Наливайко, Богдан, Гонта, Залізняк та інші великі постаті, на спогадах про яких грунтується наша національна свідомість».
Що відповів нунцій, чи і зовсім промовчав, нам невідомо. Зате джерела «УМ» розповіли, що керівництво УГКЦ завбачливо звернулося до правоохоронних органів у тривозі за ймовірні провокації та сутички і попросило посилити охорону під час завтрашньої святої літургії.
Моя пам'ять така само довга, як гонтині свячені ножі, про які туманно натякає Корчинський. Однак, коли пірнати у неї не настільки глибоко, то можна пригадати службу пана Дмитра «православному Отечеству» минулого року і в ролі «технічного кандидата» на президентських виборах, і в ролі ведучого замовної і добре проплаченої програми «Проте», яка транслювалася на каналі «1+1», а виготовлялася на медведчуківській студії «Альтернатива». А якщо говорити про, так би мовити, чисту історію, без домішок радикала, то де ж той Богдан Хмельницький у ХVII столітті міг знати, що колись Україна наміриться вступати до Євросоюзу, де одні «басурмани» — католики, протестанти, кальвіністи та іже з ними «відщепенці» від справжньої віри ще з 1054 року! Сумно згадувати також, що українська нація, над якою пафосно медитує у своєму епістолярії Корчинський, «грунтувалася» не тільки на страшній поемі Шевченка про гайдамаччину, а й на підпільних проповідях уніатських священиків, яких радянська влада майже тотально винищувала на заході України, радянський режим до останніх днів свого існування не визнав Греко-католицької церкви, бо вона була занадто західною, занадто непоступливою до змови і занадто українською.
Не заперечую, що православна набожність Дмитра Корчинського може бути такою самою ознакою його щирої української автентичності, як і похнюплені козацькі вуса. Але сумніваюся, що лише вона одна керує його теперішнім боротьбізмом.
Дмитро Корчинський вже їздив до Росії, в табори, створенi під протекторатом Кремля відразу після Помаранчевої революції, радикальної молодіжної організації «Нашi» (така собі російська «Пора» навпаки — полум'яні хлопці, які, всупереч молодецькій природі, жадають не робити революції, а боротися з ними), читав лекції про методи протистояння повстанцям під час заворушень. А недавно він побував у Москві з іншою метою — мав тет-а-тет із впливовою постаттю в патріархаті Московської церкви Кирилом. Далеко не кожному дрібненькому радикальному лідеру іншої держави випадає честь бути прийнятим верхівкою московської церкви.
Справді, є люди, які вміють із трьох кубиків з літерами «Ф, С, Б» викласти собі слово «щастя».
У цій ситуації складно відділити «мух» від «ікон», політику від конфесійного консерватизму. Православ'я, радісно-барокове в атрибутиці, залишається і на початку ХХІ століття однією із найзамкнутіших релігій. Воно боїться впливів і замахів на свої територїї замість опановувати чужі.
Навіть Київський патріархат має притлумлену образу на УГКЦ, яка переносить свою кафедру в столицю. Днями предстоятель УПЦ КП Філарет під час інтернет-конференції в «Обозревателе» на запитання, чи привітає він кардинала Гузара в Києві, відповів, що «так, привітаю, а чом би й не привітати?». Звернення російського патріарха Алексія II до Папи Римського Бенедикта ХVI із закликом не дозволити перенесення резиденції греко-католиків до Києва він оцінив так: «Це свідчить про негативне ставлення Російської православної церкви до Ватикану. Вони бояться прозелітизму (вторгнення на чужі релігійні території. — Ред.)». Водночас, називаючи переселення центру УГКЦ до столиці «внутрішньою справою УГКЦ», Філарет зауважив: «Єдине, проти чого виступає наша церква, — проти прозелітизму».
Любомир Гузар називає цей процес інакше — поновленням історичної справедливості. «Попри те, що на заході України є найбільше парафіян Греко-католицької церкви, не можна не враховувати, що є вони і на сході, і в центрі. Ми ніколи не зможемо досягти єдності церкви, якщо замикатимемося в межах одного регіону. Зрештою, навіть церковний канон передбачає, що осідок глави церкви має бути в столиці. Із Києва до Львова резиденція глави Греко-католицької церкви була перенесена внаслідок певних обставин, коли наприкінці XVIII століття поділили Польське королівство і нас просто видворили зі столиці. Отож тепер ми поновлюємо історичну справедливість», — аргументував кардинал Гузар на прес-конференції цього тижня у Львові.
Бідні уніати, церковні канони яких надзвичайно схожі на православні (вони й Різдво святкують разом з нами, а не з західним світом), стають такою ж загрозою для консерваторів, як НАТО, власне, винятково тому, що підпорядковуються віддавна не Москві чи Константинополю, а Ватикану. Проте коли Константинополь мовчить — Москва зчиняє лемент: адже починає нуртувати не тільки церковна політика, а й державна, а патріарх Варфоломій, як ми здогадуємося, не бігає, підібравши рясу, до Путіна на наради.
У листі до Бенедикта XVI Алексій II теж пише про політику. Закликаючи відмінити декрет його попередника Івана Павла II про перенесення столиці греко-католиків до Києва, російський найвищий духівник пророкує: «У сьогоднішній мінливій політичній ситуації, використовуючи проблеми внутрішньоправославного церковного життя, УГКЦ приводить у дію рішення, яке менше за все продиктоване церковною доцільністю... і не сприятиме налагодженню міжцерковних відносин». Із такою б затятістю Богові поклони бити, а не бентежитися про «квартирне питання» чужої церкви у чужій державі.
Екуменізм і досі лишається мрією семінаристів. А церковну політику роблять великою мірою і зовсім не у церквах.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
