Володимир Ар’єв на презентацiї свого документального дiтища.
Навряд чи авторам цього проекту вдасться бодай когось переконати, буцімто документальний фільм «Остання зміна» створювався не як подарунок до 80-річчя спорохнявілої тоталітарної утопії з назвою «Артек». Хоча стилістика й ідеологія стрічки настільки нечітка й розмита, що ніхто не повірить і тезі, ніби вона є «жирною крапкою» в історії існування омріяного мільйонами радянських «голоколінних» піонерів утопічного міста. Та прекрасний табір відпочинку, дякувати Богові, досі існує в одному з найпрекрасніших куточків нашої Батьківщини. Проте у сучасних дітлахів ця місцина асоціюється якщо й не з назвою шоколадних вафель, то напевно ж і не з червоними галстуками та звуками гімну чужої нам держави.
Позаяк одним із партнерів проекту є мережа кінотеатрів «Батерфляй», то й позавчорашня презентація фільму відбувалася саме в одному із них, розташованому біля київського залізничного вокзалу. Це мало доволі символічний вигляд, адже сотні українських дітей вирушали до «Артеку» саме звідси. На ностальгійно-мандрівний лад мали налаштовувати й дівчата з прес-релізами, які зустрічали журналістів у святкових піонерських строях.
Хтозна, можливо, за задумом організаторів презентації така фішка мусила б додати акції певного гротеску. Проте спромоглася викликати (принаймні у мене) лише відчуття непорозуміння. Скидалося на те, що й «ряженим» паннам їхній «прикид» упевненості й комфорту не додавав.
Фільм, про що нескладно здогадатися з назви, побудований на рефлексіях артеківців останньої зміни, серпня 1991 року. Шестеро осіб із Грузії, Казахстану, Литви, Молдови, Росії і, звісно ж, України було запрошено до спільних спогадів про події 14-річної давнини. Їм роздали ті ж таки піонерські галстучки для створення відповідного настрою і — вперед.
До речі, можу похвалитися, що особисто я вузол на такій краваточці нині зав'язала б швидше і вправніше, ніж герої фільму — артеківці, хоча з піонерського віку вийшла щонайменше років на сім раніше за них. Менше з тим, документальні кадри про щасливе й політично активне життя дітей у найпрестижнішому піонерському таборі СРСР нічого, крім почуття жалю й огиди, в мене не викликали. А розповідь найбувалішого артеківця і колишнього піонервожатого Дмитра Лєпєшева (Казахстан) про те, як уже 1992 року вирішили по сусідству поселити дітей із Вірменії та Азербайджану, цілком логічно посилювали вiдразу до совєцької системи. За тодішньої ситуації така штучна спроба «примирити» тих дітей була чистісіньким блюзнірством.
Згаданий момент у стрічці мав художньо посилити найтриваліший епізод із бійкою двох чайок на тлі пісні «Город золотой». Багатьох присутніх ця сцена неабияк зворушила. Хоча, як на мене, вона була чи не найбільшим «проколом». Що пісня (вочевидь з іншої опери), що невиправдано-довгий квазітрагічний відступ із птахами-забіяками цілком випадають з канви фільму. Він настільки випадковий і невмотивований, що на художню знахідку жодним чином не тягне.
Було ще одне цікаве й дещо парадоксальне спостереження про пiонерськi краватки (ну, таки «дістали» мене ті «частічкі алава знамєні»!): найнеоковирніше «красний галстук» зав'язували хлопці, які демонстрували найдужчу ностальгію за совком і прекрасним піонерським минулим. Скажімо, громадянин Росії Андрій з характерним прізвищем Ярошенко, який майже всю свідому частину дитинства прожив із батьками у Нідерландах і повернувся до «великого і могутнього» вже десь так у часи перебудови, вочевидь поділяє переконання президента своєї країни, що розпад Союзу — це найбільша геополітична катастрофа. У стрічці він щиро сперечається з колишньою артеківкою, а нинішнім політичним оглядачем на грузинському телеканалі «Мзе» Натією Гогсадзе, намагаючись переконати її, як усе-таки було «хорошо в стране советской жить». Хлопець, схоже, так і не зрозумів, чому ж 1990 року під час сумнозвісних подій у Грузії дитяча грузинська артеківська делегація відмовилася носити піонерські галстуки.
Зрештою з п'ятдесяти годин відзнятого матеріалу було орденоносно створено 48-хвилинний документальний фільм. Хоча по перегляді, спілкуючись зі знайомими журналістами, ми дійшли спільного висновку, що до презентованого продукту швидше пасує означення «розтягнутий кіножурнал». Щоправда, це міг би бути добротний телевізійний сюжет, якби його скоротити ще разів десь так у «парканадцять».
— Це фільм про перебудову та покоління, яке її пережило. Фільм дуже динамічний та, на мій погляд, не стільки аналітичний, скільки емоційний. Ми йшли до проблеми крізь переживання, крізь пам'ять людини, крізь больові точки. У фіналі кожен глядач зможе відповісти на головнi запитання, якi ми поставили в стрічці: чи міг би зберегтись Радянський Союз, чи був його розпад випадковим, як про це сьогодні багато говорять, чи це була історична закономірність? — розмірковує Володимир Ар'єв і підсумовує: — Це все-таки фільм, а не телепрограма.
Певно, продюсеру видніше. Наприкінці Володимир Ар'єв повторив, що у фільмі поставлено багато запитань. Як бачимо, відповідей знову немає. На жаль, не простежується в стрічці і чіткого «стержня». Особливо прикро було слухати і спогади з міркуваннями нашої землячки, колишньої артеківки Оксани Кот, чия позиція відверто справляла враження «ні риби ні м'яса». Не рятував того враження й іще один «свіжий» художній прийом із розкиданими кримським берегом піонерськими сурмами та барабанами й потопленням радянського прапора.
Зате закінчилося все добре. Герої фільму не побилися, а навпаки, активно побраталися та ще й, за словами Ар'єва, заразили піонерським артеківським шалом усю знімальну групу. Однак, боюся, сподівання творців фільму на те, що вітчизняний глядач злітатиметься на подібний хепі-енд, мов мухи на липучку, — це теж «відрижка» радянської системи. Ілюзія себто.
«Остання зміна» — телевізійний документальний фільм виробництва продюсерської агенції «Закрита зона». Режисер Василь Береза, автор сценарію Ігор Скляревський, продюсер Володимир Ар'єв. Оператори Іван Павлович та Анатолій Кузьменко. Звукорежисер Сергій Прокопенко. Монтаж Юрія Ковтуна. Партнери проекту — Асоціація сприяння розвитку кінематографа в Україні, мережа кінотеатрів «Батерфляй», РR-компанія «ВАВИЛОН», компанія «Кінофорум України», «5 канал» та інші.
Євген Глібовицький, тележурналіст:
Українська документалістика сьогодні — це «тонкий лід»
— Мушу визнати: враження від проекту «Остання змiна» отримав цілком позитивні. Загалом для мене не так важливий сам фільм, як те, що задано старт. Принаймні я напевно знаю, що творці цієї стрічки — люди з великим потенціалом, для яких вихід цього фільму — дуже добра і якісна сходинка. Адже в нашій країні, в принципі, не було документалістики як потоку.
— Хіба в нашій країні існував бодай якийсь потік?
— Чому ж ні? Телевізійний потік таки існував, був потік імені Поплавського, робили купу всього різного, але в документалістиці ми можемо перерахувати на пальцях двох рук усе, що було знято за п'ятнадцять років. А цінність «Останньої зміни» в тому, що ця стрічка (можливо!) стане предтечею цього потоку. Хоча б тому, що це перший досвід роботи з досить хорошим бюджетом.
— Чи не здалося тобі, що в презентованій роботі занадто слабко означена національна ідеологія як на стрічку, що має стати предтечею потоку вітчизняняної документалістики?
— Різниця між документалістикою і художнім кіно полягає в тому, що доводиться працювати з тим, що є, а не з тим, що ти хочеш бачити. Взагалі ж, я не вірю в національні та будь-які інші ідеології. Завжди, коли на нашому просторі розвивався термін ідеологія, це погано закінчувалося. Тому свої судження про ту чи іншу роботу навряд чи варто накладати, мов на трафарет, на якусь ідеологію. Я намагаюся накладати це на певні цінності, хоча на сьогоднішній день вони теж доволі розмиті й дуже персональні. Принаймні творці фільму довели річ, яка для мене є очевидною: совдеп не міг існувати. Навіть на рівні дитячого сприйняття — це було безнадійне утворення. Для громадян же Росії це досі не є очевидним. В «Останній зміні» є фантастичний символічний кадр, як 1991 року демонтують пам'ятник Дзержинському в Москві. Але ж цей пам'ятник і досі стоїть! Його відновлено. Насправді фільм доволі переконливий. Так, герої фільму можуть сидіти разом при багатті, смажити шашлики, згадувати дитинство, але вони не можуть жити в одній країні.
— Але, хоч як не крути, представники різних держав залишаться при своїй думці. Отже, можна припустити, що росіяни й далі вважатимуть, що розвал Союзу — випадок прикрий, але поправний.
— Було б максималізмом вимагати, щоб один документальний фільм перевернув свідомість, яка формувалася десятиліттями чи й століттями. Це крапля, яка трохи підточить камінь. Таких крапель має бути тисячі. Знаєш, коли у прокат вийшов російський «Брат-2», я цей фільм ніжно полюбив. Безліч моїх знайомих обурювалося зі сцени вбивства українського мафіозі. Якщо пригадуєш, його вбивали зі словами: «А ето тєбє за Сєвастополь». Я сприймаю «Брат-2» як перший російський фільм, де незалежність України не оскаржувалася, а сприймалася як даність. Мов дощ, який падає незалежно від того, подобається це комусь чи ні. Росіянам, щоб дійти такого сприйняття України, знадобилося якихось 8—9 років.
— Як ти думаєш, чи здатен цей фільм зібрати достатньо велику аудиторію?
— Це той лід, наступаючи на який, ти не знаєш, наскільки він грубий і яку витримає масу. Я виходжу з двох речей: традиції сприйняття документалістики немає, грошей, щоб платити за таке кіно, — тим більше. Тому сьогодні — це справа, близька до безнадійної. Але ще в жовтні минулого року всі вважали, що й революції в Україні бути не може. Так, вітчизняна документалістика — це «тонкий лід». Привчити до неї глядача можливо лише за умови, коли цієї продукції буде багато, а не одна-дві стрічки на рік. Не брехатиму, є у фільмі деякі моменти, які мені особисто не сподобалися. Якщо почну зараз про них говорити, складеться враження, ніби я до чогось «доколупуюсь». Не хочу цього, тому що загальна кількість плюсів очевидно переважає певні мінуси.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
