Зараз основне місце роботи Олега Медведєва — керівництво групою сайтів «Обозреватель». (Фото авторів.)
— Олегу, почнемо з теми інтернету. За минулої влади питання свободи слова стояло доволі гостро, існували такі поняття, як «темники», тиск на пресу тощо, при цьому інтернет залишався найбільшим островом вільнодумства. Тоді було кілька спроб зайнятися регламентуванням інтернет-середовища. Після зміни влади маємо нові реалії у стосунках держави і ЗМІ, але Міністерство транспорту і зв'язку не облишило спроб загнати інтернет у певні рамки. Інтернетники, відповідно, проти. Як ти оціниш стан українського інтернету в нових політичних умовах? І чи дійсно реєстрація інтернет-сайтів як ЗМІ є вимогою часу?
— Ті інтернет-ресурси, які претендують на звання інформаційних, за великим рахунком, повинні реєструватися. Цей підхід є правильним і справедливим. Адже роль інтернету в Україні зростає, є вже багато сайтів, які за відвідуваністю перевершують тиражі тих газет, що вважаються впливовими. При цьому за своєю суттю інтернет-газети та агентства є засобами масової інформації — практично, але не юридично. А з огляду на те, що інформацію з інтернету головним чином отримує найпередовіша частина суспільства — так звані лідери громадської думки, тобто люди, які впливають на формування позиції суспільства з того чи іншого питання, питання регламентації інтернету стає ще актуальнішим. Тому правила гри в інтернеті рано чи пізно мають бути створені на основі того самого законодавства, яким зараз керуються звичайні ЗМІ.
Але. Історія вільної української преси є надто короткою. Ми за останній рік, безумовно, маємо позитивну тенденцію становлення свободи слова в Україні. Зараз навіть найзатятіші опоненти нової влади визнають, що в Україні дійсно існує свобода слова. Однак ми поки що не знаємо, наскільки стійкою буде ця тенденція. На жаль, ми не можемо бути переконані, що з часом не домінуватиме зворотна тенденція. Тому на даному етапі для інтернету є досить важливим зберегтися в такому нерегульованому вигляді, як до 2005 року. Якщо хочете, це своєрідна страховка від можливої реставрації попередніх «порядків» у сфері ЗМІ.
Я гадаю, якщо цей тренд свободи слова домінуватиме й надалі, у багатьох поважних інтернет-видань з'явиться бажання зареєструватися у вигляді повноцінних ЗМІ. Але треба з цим почекати 5—10 років. Заради того, щоб суспільство напевно мало повну й різнобічну інформацію про те, що робить влада. І якщо негативні передчуття інтернетників за цей «страхувальний» період не виправдаються, тоді будь-яка влада матиме повне право поставити питання про реєстрацію інтернет-ресурсів, як ЗМІ.
— Ти кажеш, 5—10 років, і це схоже на терміни завершення каденції нинішнього Президента. Маєш на увазі, що слід подивитися, хто прийде після Ющенка?
— Можливо. Наразі щодо цього Президента особливих претензій у питанні свободи слова немає. Навіть із відомої історії, пов'язаної з сином Андрієм, Віктор Ющенко, на мою думку, вийшов гідно й вибачився перед журналістами за свою несподівану реакцію на прес-конференції. І широке обговорення у ЗМІ цієї теми було якраз свідченням не того, що хтось у верхівці влади зрадив інтереси Майдану, а підтвердило: ідеали Майдану працюють, зараз в Україні є нова політична культура, вільна преса, яка ставить перед владою найгостріші питання, і влада з постановкою цих питань рахується й робить правильні висновки.
Тут, до речі, варто відзначити, що найбільш принциповими і впертими у ставленні до нової влади виявилися зовсім не ті журналісти, які були апологетами влади минулої і, за логікою, мали б стати найзатятішими опонентами Ющенка і компанії. А ті, які підходили з дуже високою планкою до старої влади. І зараз вони ще суворіше запитують з нової влади, аніж з її попередників. Справді, до Ющенка й Тимошенко вимоги інші, а що взяти з Кучми і Януковича, крім аналізів? А от частина журналістів, яка за старої влади звикла до сервільних функцій, таку саму пропозицію формує і нинішнім керівникам, бажає перед ними вислужитися.
— Якщо говорити про інтернет в Україні, то, мабуть, варто визнати, що він разів у десять менш розвинутий, ніж у сусідній Росії, і, може, у сто разів — ніж у США...
— ...але значно розвинутіший, ніж у 1913 році. Загалом, він існує, і не варто його особливо порівнювати з іншими країнами.
— Ми якраз маємо на увазі те, що резервів для розвитку ще дуже багато, але навіть у цих умовах інтернет в Україні є дуже впливовим. Власне, всі останні інформаційні скандали набули всеукраїнського звучання тільки через те, що були запущені в інтернеті. На провідні сайти орієнтуються служби новин телеканалів. Багато говорилося про величезну роль інтернету на президентських виборах-2004. При цьому значною є проблема «відмивання» через інтернет інформації, що насправді не відповідає дійсності. У зв'язку з цим все ж таки, чи не доцільно пришвидшити процес формалізації інтернет-ЗМІ?
— Тенденція до збільшення впливовості інтернету — всесвітня. Ось, скажімо, Степан Бандера-онук, який зараз займається дослідженням ролі всесвітньої мережі, поділився матеріалами щодо ситуації в Америці. Проведене там дослідження, за підсумками останніх виборів президента США ,показало, що громадяни, залучені до політичного життя через інтернет, майже в 7 разів більше, ніж звичайні американці, були налаштовані діяти як лідери думок у своєму оточенні. А якщо перенестися в Україну, то можу пригадати, що на «плівках Мельниченка» є розмова, в якій одна мудра людина (забув, хто саме) ще тоді — у 2000 році — сказала Леонідові Кучмі, що інтернет відіграватиме провідну роль на виборах-2004.
Але при цьому згадана вами тенденція легалізації через інтернет неправдивої інформації насправді затухає. Якщо порівнювати нинішню ситуацію з тим, що було років три тому, то реалії змінилися докорінним чином. Ті інтернет-ресурси, які справді є впливовими, дбають про свою репутацію. І тепер через інтернет уже значно важче легалізувати будь-яку ахінею. Хоча такі спроби, звісно, залишаються. На минулих виборах це ставили на потік сайти «Темник» і «Агентство завтрашних новостей» (близькі до СДПУ(о). — Авт.). Але інші приклади, пов'язані з внутрішніми українськими ресурсами, мені назвати важко. Та й, знову-таки, повертаючись до користувачів інтернету як лідерів громадської думки, мусимо визнати: це освічені люди, здатні до критичного осмислення будь-якої інформації. Їм важко «впарити туфту».
— Інша справа — яка мова українського інтернету. Слід визнати, що в цьому питанні ситуація ще гірша (хоча куди вже гірше), ніж на ринку друкованих ЗМІ: левова частка інформаційних ресурсів в нашому інтернеті — російськомовні...
— Я вважаю, що будь-яка газета й будь-який інтернет-ресурс, який поважає і себе, і свою країну, повинен мати україномовну версію (якщо спочатку виходив російською). Мені здається, ЗМІ лише виграли б від того, якби видавали частину свого тиражу українською. Це зовсім неістотне навантаження на бюджет великих щоденних газет. А поки що, на мою думку, лише елементарне жлобство і неповага до автентичної мови України (або, якщо хочете, однієї з двох автентичних мов) заважає власникам абсолютної більшості центральних газет видавати їх українською. Є така точка зору, що виводити на ринок інформаційні продукти українською мовою — ризиковано. Але ж маємо багато прикладів, коли україномовні ЗМІ стають успішними комерційними проектами, — «Україна молода», найтиражніша газета країни — «Сільські вісті», регіональний львівський «Експрес», який виходить далеко за межі Галичини. Хто не готовий суто до україномовності, варто почати з двомовності. Адже ми всі в боргу перед зневаженою українською мовою. Давайте ж мати совість...
Ось, починаючи з серпня, наш сайт — «Обозреватель», уже цілком самоокупний, — став двомовним; з'явився «Оглядач», адреса якого — www.oglyadach.com. За два тижні вже відсотків десять наших читачів переорієнтувалися на українську версію, і, думаю, цей процес триватиме. До речі, приємно, що першим розмову про українізацію сайту почав його власник — Михайло Бродський. І зараз уже два лідери рейтингу інтернет-новин — «Українська правда» й «Оглядач» — виходять українською.
— Але загалом поки що ми маємо невтішну ситуацію, коли український інтернет утверджує своїх користувачів — як ти кажеш, лідерів громадської думки, — у їх російськомовності.
— Це, безумовно, неправильна й абсурдна ситуація. В українському інтернеті, крім кількох винятків, українська мова практично не представлена. Поки що можу лише закликати своїх колег до українізації. А згодом — якщо ситуація не покращиться, можливо, потрібно буде вийти на законодавчу норму із вимогою видання українського варіанта газети, журналу чи сайту. У випадку з інтернетом, скажімо, можна було б висувати таку вимогу на етапі реєстрації домена. Хоча я розумію, що ініціювати будь-які зміни до мовного законодавства — це все одно, що з бомбою у Верховну Раду заходити.
У цьому контексті йдеться про потребу зміни інформаційної політики держави. До речі, мушу зазначити, перейшовши від мовної теми до загальноінформаційної, що ми зараз маємо свободу слова, але складається також й інша крайність. Влада взагалі перестала бути гравцем у галузі інформаційної політики, з суб'єкта перетворилася на об'єкт.
— Що ти маєш на увазі?
— У принципі, є дві моделі побудови стосунків влади з пресою: або ти затикаєш їй рота і робиш те, що хочеш, або рота пресі не затикаєш і робиш або те, що пресі подобається, або не робиш того, що пресі не подобається. А в нас нині якась середня модель — рота не заткнули, преса вільна, але влада робить, що хоче. І тут ще є поле для вдосконалення.
А є й інший аспект. Скажімо, є стратегічні цілі Президента Ющенка. Наприклад, євроінтеграція, євроатлантична інтеграція. Але хіба хтось сьогодні працює над громадською думкою, як покращити ставлення українців до Євросоюзу? Хтось у цій країні вдаряє палець об палець, щоб пояснити громадянам, що НАТО — це не чорт із трьома хвостами й десятьма рогами? Що це не агресивний блок, а політична культура, високі стандарти, «передбанник» Європейської спільноти? І що не можна потрапити до ЄС, не пройшовши через натівське чистилище? Або інша тема, визначальна для Віктора Ющенка, — національне примирення. До 9 травня вона прозвучала, а далі? Це ж має бути ціла система щоденної роз'яснювальної роботи.
— Але ж у нас засоби масової інформації вже вільні, а «темників» не існує...
— Не треба «темників» — потрібно на такі важливі теми створювати інформаційні приводи, виступати з ініціативами, орієнтованими на відповідні частини аудиторії споживачів інформації. Скажімо, якби Президент Ющенко написав (або підписав) статтю на тему національного примирення, що, газета «Факты» її не надрукувала б? Але ж ніхто цим не займається.
Кабінет Міністрів запровадив обмеження на розсилання через інтернет «спаму». У постанові Кабміну від 9 серпня, якою затверджені нові правила надання й одержання телекомунікаційних послуг і заборонено замовляти, організовувати розсилання й розсилати «спам», його визначено як «не замовлені попередньо споживачами електронні повідомлення, які або є масовими, або в них не надані достовірні дані про повну назву, власну поштову або електронну адресу замовника або відправника цих повідомлень, або подальше одержання яких споживач не може зупинити шляхом інформування про це замовника чи відправника».
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
