Для того щоб осягнути незвичайну й незвичну для західного менталітету культуру Японії, потрібні десятки років. Поїздка кореспондентки «УМ» на Далекий Схід зайняла кілька днів. Запитань — мільйон, і майже всі залишаються без відповіді. Тому зустріч із Людмилою Скирдою можна було вважати подарунком долі. Поет, учений, культуролог — вона вже понад три роки разом із чоловіком, послом України Юрієм Костенком, мешкає в Японії і щиро нею захоплюється. До речі, завдяки пані Людмилі чимало японців не лише дізналися про Україну з її багатою культурою і традиціями, а й щиро її полюбили. «Усе, що робить Людмила Скирда в Японії — це рефлексія її величезної любові до України, і саме перебування такої особистості в Японії є найкращим піаром для її країни і її народу», — так написав про нашу співрозмовницю відомий японський прозаїк і кінодраматург Рей Наканісі. Сподіваємося, що розповідь про Японію пані Людмили, яка допомагає японцям зрозуміти Україну, так само й читачам „УМ” допоможе трохи краще зрозуміти, а може, й полюбити цю далеку країну.
— Пані Людмило, ви з таким захватом розповідаєте про Японію і тутешню культуру, звичаї. Очевидно, що ви в цю країну вже вжилися. Але ж колись ви приїхали сюди вперше, і, мабуть, почувалися серед цієї такої відмінної від України культури дещо незвично...
— Ми приїхали в Японію в сакральний для японців час — це був кінець березня, пора цвітіння сакури. Тут вірять, що цей час приносить щастя, успіх, процвітання, і наші колеги, посли різних країн, казали: вам буде щастити на цій землі. І знаєте, ці пророцтва здійснилися на 100 відсотків. Ми з чоловіком працювали і в Австрії, і в Німеччині, я довгий час жила у Франції й добре знаю Європу, але досвід Японії не зрівняти ні з чим. Перефразуючи слова відомого поета, скажу, що в Японії душа повинна трудитись втричі більше, ніж деінде. Буквально з перших днів я почала жити в надзвичайно напруженому ритмі. За день я встигала зробити так багато, як ніколи раніше. У мене було реальне відчуття, ніби я просто помолодшала. Вже через сім днів після прибуття до Японії я пішла на курси японської мови, бо зрозуміла: незнання мови тут — це колосальний дискомфорт. От ми жили в чудовому готелі, і щоранку “стафф” (обслуга) готелю — осіб десять як мінімум — вишиковувався, аби сказати нам “Доброго ранку” українською мовою. Це було зворушливо до сліз. Так хотілось відповісти цим молодим людям якимись теплими словами, висловити свою вдячність. Саме в ті перші дня я вирішила, що обов’язково вивчу японську мову.
Курси японської мови — це був дуже цікавий досвід. У нашій групі було одинадцятеро людей, усі — іноземці з різних країн, а вчителька наша не володіла жодною мовою, крім японської. Це було надзвичайно важко: вона швидко говорила і просила, щоб ми за нею повторювали. А якщо ми скаржилися, що це неможливо, що в нас не виходить, вона вперто повторювала одну-єдину фразу англійською мовою: “It’s easy” (“Це легко”). Нам, звісно, було соромно, бо коли ця старша жінка, досвідчена професорка переконувала, як легко те, що у нас ну геть не виходить, ми мусили визнати, що „доцент тупий...” (сміється).
Якщо чесно, незабаром я збагнула, що в такий спосіб і справді не можу вивчити цю мову - ну дуже вже це було не “ізі”. Тоді я запросила приватного вчителя, і справа пішла, бо хлопець чудово володів російською та англійською (вчився в МДУ), та ще й підручник трапився нам просто блискучий — “Japanese for busy people”. Скільки мов я вчила а такої раціональної методики ще ніколи не зустрічала.
Японська нація вирізняється ну просто “суперздоровим” глуздом, і вони нічого не роблять “просто так”. Якщо вже є підручник для іноземців, то не вивчити з ним мову просто неможливо. У мене, до речі, виникла чисто японська ідея: взяти цю геніальну методику на озброєння і написати українсько-японський підручник. Я зрозуміла, що це нескладно — навчити людину бодай мінімуму потрібної для спілкування розмовної мови. Адже в підсумку вже буквально через два тижні я могла „розмовляти” зі “стаффом” і вони надзвичайно зраділи! Це ж діти.
— Ви маєте на увазі, що японці — як діти?
— Та ні, їм насправді було по 17-18 років. Адже сервіс в Японії — бізнес молодих і водночас це потрясаючий піар країни. Увесь світ знає, що японці — суперввічливі люди. Ця японська ввічливість стала брендом, який і створює оця особлива категорія службовців. Мені було дуже цікаво, де “стафф” проходить вишкіл. Виявляється, кожен готель спеціально набирає юнаків і дівчат, яких навчає майстерності бути уважними і приємними. Починають з азів — наприклад, ставлять хлопця чи дівчину біля дверей і кажуть: “Усміхайся”. І не дай Боже пропустити когось із гостей, не посміхнутися йому й не вклонитися: важливо, аби кожний клієнт відчув, що його побачили, що йому раді.
І, як правило, людина, яка прийшла в цей готель у 17-річному віці, залишається там до пенсії, “на місці” проходячи наступні етапи кар'єри, а клієнт, який хоч раз зупинився, обов’язково повернеться вдруге. Треба зазначити, що всі ці посмішки адресуються не іноземцям, які становлять серед клієнтури, можливо, один процент, а своїм співвітчизникам.
До речі, просто на моїх очах один розумний хлопчина виріс із “боя”, який усміхається на дверях, до маленького начальничка. Підвищили його моментально й тільки тому, що він, як фан футболу, побував в Італії, на прес-конференції нашого футболіста Андрія Шевченка. Шевченко розповів її учасникам, як українською буде “доброго ранку (вечора, дня)” і “дякую” і попросив записати ці слова. Коли ми оселилися у готелі, хлопчина знайшов свій записник і навчив усіх співробітників вітатися українською. Його кмітливість не залишилась непоміченою начальством.
— У нас, як, мабуть, і в усьому світі, сучасного японця уявляють як особу, зациклену на роботі та кар’єрі. А що стосується сімейних цінностей: чим життя японської родини найяскравіше відрізняється від життя європейської?
— І до сьогодні в Японії діє принцип ієрархії, якого в такому вигляді вже ніде у світі немає. Називається цей принцип «три покоління під одним дахом». Життя великими родинами завжди допомагало японцям виживати, адже після землетрусів, тайфунів тощо відновити все й повернутися до нормального життя можна тільки гуртом. Велика сім'я настільки виправдала себе в японському контексті, що й до сьогодні вони не знають кращої моделі існування. Мені доводилося жити в японських родинах, і я на власні очі бачила, як в одному будинку чи квартирі мешкають кілька поколінь бабусь-дідусів, батько й мати, сестри й брати господаря, його сім'я, діти, онуки.
— Ще можна зрозуміти, якщо змальована вами система працює у великих будинках, але ж більшість помешкань у них маленькі й тісні. Невже й там уживаються всі ці свекрухи-невістки?
— Так. І не тісно їм, навпаки, всі дуже задоволені такою колективною згуртованістю. Адже життя в Японії дуже дороге — найдорожче у світі. Самостійно вижити в таких умовах дуже складно. Щоб ви орієнтувалися, назву деякі ціни зі споживчого кошика. Огірок, у перерахунку на американську валюту, — долар, помідор — долар, один персик, абрикоса, слива, яблуко, навіть картоплина — долар. Це ледве не вдесятеро більше, ніж у Європі! Японці звикли до аскетичного способу життя, але самому все одно боротися за існування складно. Зате якщо кілька людей у великій родині приносять зарплати, які в середньому складають 3,5—4 тисячі доларів, і складають докупи, стає значно легше.
Вони, як правило, вечеряють удома, за родинним столом. Снідають, звісно, теж удома, причому 90 відсотків нації — рисом і супом місо. Обідають усі в кафе неподалік від роботи, що, до речі, анітрохи не позбавляє японських службовців особливої ритуальності процесу споживання їжі. Це пов'язано із синтоїзмом, і обід чи вечеря — не просто задоволення насущних потреб організму, а ледве не священний процес. Тому їдять мовчки, думаючи про те, що споживають. За японськими уявленнями вся їжа — «жива», має власну енергетику, і якщо людина одночасно їсть і розмовляє, харч, «прислухаючись» до розмови, цю енергетику втрачає.
— Ви кажете, що вони вечеряють разом із сім'єю, але коли ми гуляли по нічному Токіо, складалося враження, ніби після роботи всі японські чоловіки вирушають у різні генделики — знімати стрес робочого дня...
— Є, звісно, й таке. Але це практикують далеко не всі. А що складається таке враження — то це через те, що японців дуже багато. У ресторанчиках та пабах насправді сидить меншість.
— До речі, жити «гамузом» в одній квартирі навіть зручно. Скажімо, якщо двоє молодих людей одружуються, їм не треба думати, де взяти житло...
— Шлюби — це теж дуже цікаво. Ситуація з одруженням, яка склалася в японському суспільстві, для європейського менталітету абсолютно незбагненна. Я наголошую на тому, що вона гармонійна, просто нам цього не зрозуміти. Я маю на увазі те, що в родині чоловік і жінка найчастіше живуть практично окремо — кожен має своє власне життя, окремі спальні... В Японії й досі одружуються за посередництва сватів. Працюють японці дуже багато, та ще й на дорогу з роботи — на роботу через величезні відстані у великих містах доводиться витрачати по чотири години на добу. Природно, часу на залицяння в них фактично не залишається. Тому тоді, коли настає час одружуватися, батьки, друзі вибирають хлопцеві наречену. Я питала у наших друзів — послів Японії в різних державах, у яких просто прекрасні особисті стосунки в сім'ях: «Ну ви то точно одружилися по любові»! Я ж просто бачу, які вони щасливі і як одне про одного дбають, ну як можна повірити, що це — не любов? Ні, їх теж, виявляється, зісватали.
Так от, щодо подружнього життя. Навіть у плані квартир нерідко головна спальня підписана як «спальня господаря». Вона більша, краща ніж інші...
— Значить, жінку таки вважають особою другорядною...
— Так. Але чоловік абсолютно забезпечує родину, і ніколи не кине її напризволяще — це закон честі самурая.
— А розлучення в Японії взагалі бувають?
— Дуже рідко порівняно з іншими країнами.
Але, повертаючись до «дискримінації», у японських жінок немає жодних комплексів щодо якоїсь нерівноправності. Дискримінація — вона ж у голові, проблему цю ми створюємо собі самі. Тому в Японії є абсолютно природною така ситуація: чоловік, уже не тримаючись на ногах, десь під четверту ранку з'являється нарешті додому. І не один — у супроводі двох жінок. Що б зробила в цій ситуації українська дружина? Взяла б рогача й порозганяла всіх, по дорозі ще й давши копняка. А що робить японська? Біжить на кухню, заварює чай, приймає тих дівчат як найдорожчих гостей, тисячу разів висловлюючи їм вдячність за те, що привели додому її «добро». Мир, злагода і спокій. І якщо вдуматися, то правильно ж! Привели ж, не кинули десь на вулиці!
— Але ж вони можуть бути й не просто собі добрими самаритянками, а дівчатами «легкої поведінки»...
— Проституції в такому вигляді, як у нас чи в Європі, у Японії немає взагалі. Заклади, де пропонують дівчат, насправді зовсім не є будинками розпусти — ці панночки просто спілкуються з клієнтами, розважаючи їх розмовами, вислуховуючи їхні проблеми. У Японії такий бізнес специфічний, з особливим національним колоритом. Тут ніколи не побачиш повію десь під готелем або на дорозі. Це просто нереально.
— Зате в Японії існує таке неповторне явище, як гейші...
— Мені кілька разів доводилося брати участь у вечерях, де гостей розважали справжні гейші. Тобто несправжніх, як на те пішло, просто не буває. Гейші — це особливе явище. І дуже дороге. За годину роботи маленький «творчий колектив» із двох-трьох гейш отримує 20 тисяч доларів. А якщо врахувати, що протягом одного вечора вони можуть відвідати до трьох бенкетів, виходить дуже пристойна сума.
Я пригадую, багато років тому у Відні на день міста було запрошено Пласідо Домінго, який за сольний концерт на центральній площі отримав гонорар 10 тисяч доларів, що викликало різке засудження преси. Для відомої гейші з Кіото подібна сума — просто не гроші.
— А що гейші, власне, роблять?
— У нас — танцювали, грали на старовинних інструментах. І, звісно, спілкувалися з гостями, вислуховували їх, тобто місія — розважати. Я вирішила розпитати одну гейшу про те, чому вона цим займається і які особливості її роботи, і, на моє здивування, ця дівчинка на ім'я Майко радо погодилася відповісти на всі запитання. Їй, як виявилося, було всього лише 17 років. Майко навіть зізналася, що ще не позбавлена цноти. А гейшею стала тому, що хоче бути незалежною і це — єдина можливість.
Хоча це заняття, до речі, не з дешевих. Гейші недарма так багато коштують, адже вони вкладають у свою професію величезні кошти. Колись до мене на одному з прийомів підсіли дві такі пані, ми з ними розмовляли, і жінки зізналися, що дуже стомилися. Питаю, чому, адже прийшли вони недавно. Виявилося, що ці гейші — «професорки» у їхній школі, і в той день приймали «іспити», якщо це можна так назвати. До речі, таких людей, які можуть навчити мистецтву гейші, стає все менше й менше. Через те навчання в такій школі коштує шалених грошей.
— Це офіційні заклади?
— Ну як, не те щоб дуже офіційні, але легальні. Вони також «вимирають», і це дуже прикро. Самі японці принаймні думають про таку перспективу із жахом, і наголошують на тому, що якщо школи гейш зникнуть, то зникне ціла сторінка японської культури — загадкова, розкішна, притягальна й надзвичайно екзотична. Гейші тут, як кінозірки. Мешканці Японії дуже переживають за них і хочуть зберегти, але це стає дедалі важче. Нові дівчата, звісно, приходять, навчаються, але все-таки це вже не те, що було раніше. Часи змінилися... Не дивно, що послуги гейш коштують усе дорожче й дорожче.
Мені випадало спостерігати за тим, як гейші розважають клієнтів у ресторані. Сидять такі пані з гостями по маленьких закладах, десь у куточку (ті, хто їм платить, навмисне намагаються забитися десь подалі від людських очей, бо ж не хочуть, аби їхнім коштом, милуючись роботою дівчат, розважався увесь заклад) і грають у гру. Правила такі: у малесеньку піалку для саке кожен потроху доливає напій. Той, хто ллє останнім, і крапля викочується за межі піалки, повинен випити її всю. Гейші, природно, в цьому неабияк набили руку, тому ллють такими малесенькими дозами, що програють завжди клієнти. І я дивлюся — ті два американці, отримуючи масу задоволення від спілкування зі справжніми гейшами, вже п'яні в дошку, але кричать власникові ресторану (у якого з дівчатами, звісно, угода на відсотки): «Давай ще!». Словом, мила така розвага...
— ...за 20 тисяч.
— А що ви хочете — сама лише перука, яку носить гейша, коштує 10 тисяч доларів. А макіяж, це їхнє набілене обличчя, — його ж у «Ланком» не купиш, це спеціальні майстерні роблять. І кімоно гейші, до слова, коштує від 30 до 50 тисяч доларів. Причому є спеціальні такі «одягальники» — чоловіки, які одягають гейшу. Вони ходять від однієї до іншої й «облачають» їх у «робочий костюм», теж беручи за це чималу копійку. То як же вона може брати за свою роботу менше, якщо треба витратити стільки власних грошей? Це все — особлива культура...
— Але доводилося чути, як старші люди скаржаться на втрату традицій, які молодь поважає дедалі менше.
— Є така тенденція — скаржитися. Але з реальністю вона не має нічого спільного. Японська нація відзначається здоровим глуздом і здоровим прагматизмом. Адже вже майже 60 років, після війни, вони перебувають під тиском США — воєнним, економічним, політичним. При цьому японці за всю свою історію не взяли нічого поганого від інших культур, хоча майже 1500 років, починаючи з VI століття, постійно підлягають експансії з боку сильних держав. Спочатку це був Китай, звідки японці взяли дуже багато, але перетравили, переосмислили, пристосували до свого національного характеру, своїх звичок, умов. Японці, між іншим, у VI—VIII століттях створили таку високу літературу, якої більше немає ніде у світі. Складається враження, що дещо з цієї класики написано вчора. Між іншим роман Муросакі Сікібу, знаменитої письменниці ХІІ століття, два роки тому в Японії був бестселером. А це тисяча сторінок! Навіть «мило» багатосерійне за ним зняли. Уявіть собі, щоб «Повість временних літ» у нас зараз стала бестселером!
— До речі, щодо літератури. Пані Людмило, ви теж письменниця. Як складається із творчістю тут, у Японії?
— Чудово. У мене вийшли дві книжки віршів, перекладених японською мовою, восени має вийти третя — «Сутра сакури», над якою зараз уже працює мій перекладач. Сама я переклала з японської твір імператриці Мічіко, яка була тим дуже задоволена. А ще зараз перекладаю українською книжку японської поетеси Йосако Акіко. Це надзвичайно цікава жінка й абсолютно унікальна для Японії постать. Юна і, що геть нехарактерно для японських жінок, емансипована красуня покинула родину, закохалася в одруженого поета, і вони організували щось на зразок шведської сім'ї. А це ж, між іншим, був початок ХХ століття. Потім Йосако почала писати вірші, видала першу книжку, і про її «знаменитого» поета вже ніхто й не згадував.
До речі, саме Акіко переклала зі старояпонської на сучасну мову той роман Муросакі Сікібу, яким тепер зачитується Японія. Але головне, що зробила ця, як її називали, «богиня японської поезії» — народила 13 дітей. Тепер для Японії це рідкість.
— А які б найприкметніші риси японської душі ви відзначили?
— Перш за все — розумний і елегантний прагматизм японського народу, візуальне обличчя якого — скромність, часом навіть аскетизм. Це пояснюється тим, що в Японії капітали майже ніколи не формували у грабіжницьких кримінальних умовах, а заробляли «горбом і потом». Японці цінують кожну зароблену копійку. І хоча сьогодні в Японії грошові маси чи не найбільші у світі, і досі демонструвати багатство в цій країні вважається несмаком. Тема власних літаків і яхт просто заборонена громадською думкою. Працелюбність, абстрагованість від матеріальних благ, зосередженість на духовних радостях, емоційний позитив, прагнення гармонії і з собою, і з навколишнім світом, природою — саме такі цінності роблять душу японської людини світлою і лагідною.
Як Японія за нашою помаранчевою революцією стежила — Японці дуже делікатно, але виразно підтримали українську помаранчеву революцію. Уже три видані з цього приводу заяви уряду свідчать про неабияку підтримку, але найцікавіше повелися місцеві ЗМІ. Преса постійно висвітлювала події на Майдані, де було багато японських кореспондентів. Усі газети без винятку називали події в Україні знаковими, ставлячи на перші шпальти цікаві фото з Майдану. Зазвичай це були красиві дівчата (українки взагалі дуже подобаються японцям) з помаранчевою символікою. До речі, символічно й те, що саме цієї «революційної» для України осені в Японії завдяки колекціям провідних метрів моди був надзвичайно популярний оранжевий колір. Іноді вийдеш на вулицю, і таке враження, що ти на київському Майдані — всі довкола в помаранчевих шарфиках...
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
