Це солодке слово «Магріб»,

16.08.2005
Це солодке слово «Магріб»,

Таким Карфеген постає перед очима туристiв. (Фото автора.)

      Раніше Магріб був ніби оповитий для мене серпанком таємничості, покритий паутиною старовини, загадкою віків. Сьогодні, по поверненню з Тунісу, це слово набуло солодкого присмаку фініків і морської солі на губах, воно продовжує напинати вітрила мандрів, які так не хочеться згортати.

 

Суха дефініція

      Уже вдома, гортаючи енциклопедію Кирила і Мефодія, дізналася, що Магріб — це регіон в Африці, який включає Туніс, Алжир, Марокко (власне Магріб), а також Лівію, Західну Сахару, що разом утворюють Великий Магріб, або Арабський Захід.

      З часів арабського завоювання (647—703) історія країн Північної Африки була нерозривно пов'язана з історією Ближнього і Середнього Сходу. Власне, ці країни складали єдиний історико-культурний регіон, бо їх об'єднувала спільність цивілізації Халіфату: єдині закони, однакові культурні цінності й мова, політичні інституції. Країни північніше Сахари i південніше від Балкан і Піренеїв сприймалися як дика, варварська периферія, ще й за межею цивілізації. Правда, на кордонах цієї ойкумени були Візантія і Рим — останні оплоти ворога, у боротьбі з яким виник і розвивався іслам.

Крізь віки

      Насправді тунісці починають відлік своєї історії задовго до виникнення Магрібу. Існує красива легенда про красуню-принцесу Елісу (за версією Віргілія — Дідона), доньку тірського царя Мутона, дружину володаря Тіру Сіхея, яка після вбивства чоловіка одним із братів, Пігмаліоном, змушена була шукати собі пристановище, аби не стати жертвою своїх братів. Пошуки привели її на береги Середземного моря, де вона й заклала прекрасне місто Карфаген. Місцевий володар Ярбас пообіцяв віддати Елісі стільки землі, скільки покриє волова шкура. Винахідлива принцеса за ніч порізала шкуру на тоненькі пасочки, зв'язала їх і охопила ними територію, на якій і виникло місто.

      Легенда легендою, але ще на зорі європейської цивілізації на місці нинішньої столиці Тунісу — міста Туніс — стародавні фінікійці (назва походить від грецького «червоно-коричневі») заклали у 825 р. до н. е. місто-державу Карфаген. Місце для забудови було вибране якнайкраще — узбережжя моря, зручні морські і сухопутні торгові шляхи, плодючі землі, на яких можна збирати по кілька врожаїв на рік. Фінікійці принесли на ці землі високу агрокультуру (зокрема виноградарство), ремесла (секрети виготовлення скла, пурпуру тощо), збудували потужний морський флот, розвинули міжнародні зв'язки. У період розквіту Карфаген (нині його називають на французький лад — Картаж) налічував до мільйона жителів, споруджувалися 5-7-поверхові будинки — нечувано, як на той час. Було збудовано акведук, резервуари для води. Навіть управління містом було на ті часи, та й на наші також, доволі прогресивним та демократичним: правили містом-державою суфіти — два царі, одного з яких обирали від більшості, другого — від меншості, тож права й потреби кожного громадянина були в такий спосіб застережені й втілені у життя.

      Серед численних партій існувала в Карфагені ще й така — Партія миру за будь-яку ціну. Дивна назва, проте вона якнайкраще відображала сутність фінікійців, їхню ментальність, оскiльки були вони абсолютно мирними людьми, займалися ремеслами, торгівлею. Проте Римська імперія з апетитом поглядала на цей ласий шматочок, до того ж Карфаген вів успішну торгівлю на середземноморських обширах і був відчутним конкурентом для Риму. Так розпочалися Пунічні війни, які на десятиріччя втягнули цей рай у виснажливу боротьбу. Навіть легендарний полководець Ганнібал, син  славетного воєначальника Карфагена  — Гамількара Барки, який у 26 років став головнокомандувачем армією і довгі роки успішно боровся з Римом (навіть підійшов до його стін, але не зруйнував цей оплот ворога), не зумів протистояти ворогу. Карфаген було зруйновано, спалено і посипано сіллю, щоб на цьому місці навіть нічого не росло.

      Зловісне рішення римського сенату «Карфаген має бути зруйнованим» було втілено в життя — місту так і не судилося повстати з руїн. Сьогодні тут залишилися лише руїни терм на пагорбі Бірса — примітивно кажучи лазень, а насправді — радше клубу за інтересами, публічного зібрання, адже в термах збиралися на публічні обговорення, дискусії. Там можна було відвідати бібліотеку, поспілкуватися з друзями, відпочити і тілом, і душею.

      Від тих благословенних часів залишилися лише величні колони, обпалене пожежами каміння (навіть воно плавилося у вогні римських «варварів», що знищили місто), а ще — мозаїки, які зберігаються у найбільшому в світі Музеї мозаїк у Бардо, невеличкому селищі неподалік столиці. Такого зібрання ви не знайдете ніде — величний палац хана Бея, в якому й розташовано Музей, увесь — від стель до підлоги — прикрашений чудовими мозаїками, які, швидше, нагадують килими чи величезні картини.

На перехресті всіх доріг

      Земля Тунісу, така ласкава і така зваблива. Історія її настільки захоплююча, що про неї можна писати, як про казки тисячі й однієї ночі. Тут і злети, і падіння, розквіт і руїна. Хто лишень не топтав цю плодючу землю — римляни, араби, згодом війська Наполеона.

      Лише не так давно Туніс нарешті здобув незалежність, звільнившись від протекторату Франції. Мабуть, далеко не всі країни вміють так пишатися своєю незалежністю, як Туніс, не всім керівникам країни віддають таку шану, як першому президенту Тунісу Хабібу Бургібі — його іменем названа центральна вулиця столиці, на якiй стоять пам'ятники йому та й нинішньому президенту Бен Алі, портрети котрого висять у кожному готелі, в кожній крамничці, вже не кажучи про державні установи та бігборди на вулицях. Прапори країни прикрашають не лише школи, державні установи у святкові дні (як це буває зазвичай у нас) — у Тунісі це звична буденна картина. Червоний стяг з білим півмісяцем і зіркою — невід'ємний атрибут кожного пляжу, щоб туристи, бува, не забули, де гріють свої боки.

      До речі, такою ж повагою користується у тунісців і їхня валюта — туніські динари. Вам не вдасться вільно перевезти їх за кордон, навіть задекларувавши, — закон забороняє це робити, тож вам запропонують обміняти їх тут-таки в аеропорту на долари чи іншу чужоземну валюту, якщо ж ви цього не встигли зробити до паспортного контролю — їх просто конфіскують.

      Здавалося б, сторічне перебування під протекторатом Франції мало би накласти свій відбиток на культуру, мову чи звичаї тунісців, проте державна мова тут — арабська (і ніхто не волає про утиски франкомовних з метою отримати для французької мови статус державної), ніхто не соромиться носити поряд із сучасним європейським національний одяг, з усіх динаміків, транзисторів, радіоточок у магазинах, кафе лунають арабські мелодії, і навіть в готелях, де в основному відпочивають європейці, звучить місцева музика, подобається це приїжджим чи ні.

Релігія як здоров'я нації

      На загал Туніс — мусульманська країна, в якій мирно співіснують суніти і шиїти. Проте держава законодавчо внесла деякі корективи в релігійний «статут». Так, тунісцям заборонено мати більше, ніж одну дружину, жінкам надано рівні права з чоловіками (настільки рівні, що навіть чоловіки-поліцейські бояться зачіпати жінок-водіїв за порушення правил дорожнього руху, аби ті не звинуватили їх у сексуальних домаганнях, а якщо до вас на вулиці будуть чіплятися місцеві мачо — сміливо кричіть «Поліція!», і зухвальці вас полишать у спокої). Навіть у повсякденному житті відчуваються відхилення від релігійних догм. Так, скажімо, німецькі пивовари відкрили в деяких містах Тунісу свої міні-броварні для туристів, проте й місцеві жителі залюбки п'ють цей слабоалкогольний напій. А з винограду, вирощеного біля підніжжя Атлаських гір, виробляють чудове вино, яке далеко не все йде на експорт. А найкращим сувеніром-подарунком для тунісця буде пляшка найдешевшої нашої горілки.

      Та навіть держава законодавчо не завжди може владнати те, що може релігія. Здивував той факт, що в Тунісі немає жодного сиротинця чи притулку. Там просто немає «нічийних» дітей, адже якщо помирають батьки, дітей забирають родичі. Такий неписаний закон мусульман, а так як у сім'ях народжується не менше п'яти дітей, то й тіток і дядьків у можливих сиріт відповідно стільки ж.

      Проїжджаючи невеличке рибальське селище Махрез на узбережжі Середземного моря, нам показали єдині на весь Туніс дитячі будинки сімейного типу. Сім'ям, у яких уже є свої діти (це обов'язкова умова) і які хочуть взяти на виховання сиріт, надають будинок, мікроавтобус і матеріальну допомогу. Держава надалі не лише опікується цими сім'ями, а й контролює, чи добре живеться прийомним дітям у новій родині.

Заміж за тунісця

      У тунісців існує неписаний матримоніальний кодекс. Сподобавши собі дівчину, тунісець засилає сватів, які обговорюють усі умови не лише майбутнього весілля, а й подальшого життя подружжя. Так, скажімо, наречений має забезпечити майбутню дружину житлом — чи то будинком, чи то квартирою, — яке в разі розлучення залишається за нею, про що має бути зафіксовано у шлюбному контракті, який молодята обов'язково складають ще до одруження і який обумовлює усі деталі їхнього подальшого життя. Крім того, що майбутній чоловік будує житло (а цей процес може затягнутися на кілька років), він не повинен забувати про свою наречену і на кожне свято дарувати їй золоті прикраси та інші подарунки. Ще у давні часи був звичай: якщо дружина набридала чоловіку, то він міг вигнати її з дому, в чому стоїть. Особливо цього боялися старші жінки (а раптом з'явилася молода суперниця?), тому й носили на собі всі прикраси одразу (а це могли бути й кілограми золота).

Африканський Голлівуд

      Розповідати про Туніс можна дуже довго, адже це і пустеля Сахара (саме тут знімали «оскароносного» «Англійського пацієнта») з її міражами, племенами бедуїнів, які досі зберегли свою автентичність, дивовижними оазами, величезним солоним озером Шот ель Джерід, яке влітку перетворюється на соляну пустелю, кам'янистою пустелею Гамада з її «місячними» ландшафтами (тут американці знімали свої грандіозні «Зоряні війни»). Саме в Гамаді живуть троглодити (чомусь вважають, що троглодити — це щось на зразок людожерів, насправді ж з грецької це слово перекладається, як «ті, що живуть у скелях»). Згідно з державною програмою, були спроби переселити берберів-троглодитів у звичні для тунісців будинки, проте в умовах спекотної Сахари це виявилося неможливим (так само, як переселити чукчів з чумів). Установити в цих житлах кондиціонери бербери не могли — надто дорого, тож довелося повертатися у рідні домівки в скелях, де цілорічна температура тримається в межах 22 градусів, навіть у страшну спеку.

      Туніс — це й Атлаські гори з дивовижними каньйонами, які, знову ж таки, увіковічили американці у фільмах «Золото Маккени», а згодом — в «Індіані Джонсі». Таких дивовижних декорацій навіть всемогутній Голлівуд не в змозі змайструвати. Та й для чого вигадувати велосипед, коли ось вони — ці дивовижні декорації, змайстровані самою природою. Сідаєте на потяг «Червона ящірка», який залишився у спадок від французів і налічує сотню років, і відчуваєте себе героєм чергового американського вестерну, особливо коли в'їжджаєте в тунель, а потім перед вами відкривається небачена краса у застиглому камінні, і ви відчуваєте себе шукачем пригод, як Індіана Джонс.

      Голлівуд недаремно облюбував Туніс. Є в цій країні ще одне місце, яке стало широко відоме у світі завдяки зйомкам фільму «Гладіатор». Саме у колізеї міста Ель Джем, який чудово зберігся ще з часів римського панування, проводили зйомки цієї картини. Злегка підретушували за допомогою комп'ютерної графіки, і колізей — як новенький, не відрізниш від римського. Правда, ельджемський кращий, бо в часи його процвітання тут проводили не лише бої гладіаторів і звірів. У спеціально збудованих резервуарах збирали дощову воду, і коли її назбирувалося достатньо, заповнювали арену колізею, на якій проводили вже морські бої зі справжніми галерами — видовище варте уваги.

Замість післямови

      Сіді Бусаїд — біло-голубе диво у передмісті столиці Тунісу. Вуличками цього предмістя можна блукати й блукати, милуючись iз його пагорбів синім плесом затоки, блакитним небом, білосніжними будиночками і безліччю крамничок, у яких з-поміж кітчевих сувенiрів можна надибати на справжні витвори мистецтва.

      Бардо — селище неподалік Тунісу, в музеї якого міститься найбільша збірка мозаїк. Проходячи залами цього ханського палацу, не перестаєш дивуватися стародавнім майстрам, які сотворили ці шедеври з малесеньких шматочків каменю і смальти.

      Кайруан — місто, в якому розташована четверта за значимістю в мусульманському світі мечеть, здійснивши хадж до якої, мусульманин забезпечує собі щасливе потойбічне життя; Дуз із його чудовим готелем посеред сахарських пісків, у якому басейни наповнюються чистою джерельною водою; Хаммамет з його прекрасною набережною і чудовими готелями; Сус — із веселою барвистою Мединою, красивим портом Кантауї — скільки ще неперелічених, але цікавих і колоритних міст і місць у Тунісі, про які хотілося б розповісти. Але скільки не розказуй про смак халви — у роті солодко не стане, тож варто самому з'їздити і подивитися.

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>