Пані Емілії, дасть Бог, невдовзі виповниться століття від дня народження. Тягар прожитих років щоденно нагадує про себе, але поважного віку господиня не впадає у стан летаргійної байдужості — бадьориться і мріє видати книжку зі спогадами про діяльність «Просвіти». Довкола достатньо тиші для роздумів — мешкає сама у власній оселі на тихій вулиці Козацькій у передгірському місті Надвірна: чоловік помер, діти живуть окремо зі своїми сім'ями. Переступивши поріг чималого будинку, спроектованого за архітектурними довоєнними смаками, ніби потрапляєш у побут, описаний Іриною Вільде в романі «Сестри Річинські»: простора вітальня із старомодними меблями і громіздким роялем, на журнальному столику — свіжа преса.
Її чіпка пам'ять з-посеред найдраматичніших сторінок життя вихоплює епізод із п'єси Бориса Грінченка «За батька», поставленої самодіяльними артистами на надвірнянській сцені після першого приходу «совітів». «Я грала роль дружини, чоловіка якої несправедливо заарештували, — пригадує співрозмовниця. — Здавалося, що та роль ніби була написана спеціально для мене: мого чоловіка також узяли «під штики» і заслали на 10 років в Архангельську область. Як було тяжко самій залишатися з трьома дітьми! Ніколи-ніколи не забуду тієї п'єси. Тоді ніби весь біль моїх страждань вихлюпнувся на сцену. Плачучи, я впала на коліна, а в залі глядачі плачуть. Вони знали про мою біду і щиро співчували...».

Українські дипломати в Алжирі спантеличені: як повернути в нашу країну двох маленьких синів громадянки України, які стали «в’язнями» батьківської опіки, мусульманських традицій та міжнаціонального шлюбу.
Ольга Фiцай та Мерзак Седдiкi познайомилася наприкінці 90-х у Чехії. Там українка та алжирець, шукаючи заробітку, працювали в парниках. З часом у них народилися двоє хлопчиків. Але життя з арабським чоловіком складалося не дуже добре. Як каже Оля, він гуляв з іншими жінками, а до неї час від часу застосовував силу.