Коріння і крона батьківської хати,

      Сентиментальністю українців у їхньому ставленні до отчого дому захоплювалися багато іноземців. Щоправда, те захоплення виникало в них після ознайомлення переважно зі свідченнями нашої, так би мовити, «заочної» любові до батьківської хати — в піснях, віршах, переказах. Коли ж сьогодні хочеш знайти її матеріальне підтвердження, тисячі покинутих напівзруйнованих сільських хатин і будинків серед зарослих двометровими бур'янами обійсть навівають зовсім інші емоції... Надто з огляду на те, що далеко не всі вчорашні господарі тих пусток, їхні прямі нащадки, пуповини яких зариті саме тут, залишили цей грішний світ...

      За таких обставин недавнє святкування у полтавській глибинці — селі Городищі Чорнухинського району — столітнього ювілею батьківської хати роду Калайдів можна вважати найпромовистішим запереченням сумнозвісної житейської філософії перекотиполя, що особливо ревно культивувалася за «совкових» часів. Хоча для полтавця, заслуженого працівника культури України Григорія Калайди, котрий став ініціатором такого небуденного (а можливо, й унікального) дійства, воно мало зовсім не пафосний родинний «присмак». Як, зрештою, і для його брата Андрія, сестер Олени та Галини, їхніх чоловіків, дружин, дітей, онуків, правнуків...

      Близько двадцяти «листків» і «листочків» із древа славного роду зібралися того дня біля столітньої хати-ювілярки. Приїхали вони до рідного обійстя не лише з обласної «столиці» та сусідніх Лубен, а й із Севастополя, Санкт-Петербурга, Москви. На святкування незвичних іменин зійшлося чимало односельців, митців і шанувальників слова та пісні. Остання ж стала своєрідною візиткою роду. Кажуть, батько Григорія і Андрія мав унікальний бас, співав у церковному хорі. Його сини закінчили музичне училище в Полтаві. Григорій став хормейстром, створив знаний далеко за межами обласного центру дитячий ансамбль, дав путівку у творче життя багатьом талантам (один із них, Олег Кулько, співає тепер у всесвітньо відомій Метрополітен-опера).

      Андрій співав сам. Свого часу на конкурсі вокалістів у Сочі випередив навіть Ларису Доліну, десять років працював у Ленінградському мюзик-холі, загалом же за 35 років концертної діяльності об'їхав ледь не півсвіту. При цьому так, як на імпровізованому концерті для земляків із нагоди 100-річчя батьківської хати, не хвилювався, мабуть, ніде. А виконання пісні «Рідний дім» на слова друга дитинства Павла Овчаренка і музику брата Григорія народило справжній згусток емоцій і переживань, у полоні яких змушені були змахувати сльози навіть бувалі чоловіки. Зрештою, такими ж чемними і щирими виявилися й інші миттєвості свята — представлення всіх «пташенят» із цього родинного гнізда, спогади про минуле і роздуми про майбутнє села, привітання від місцевої громади тощо.

      А головна винуватиця урочистостей — столітня хата роду Калайдій — здавалося, слухає все те і... молодшає. Попри те, що сьогодні в ній постійно ніхто не живе, вона добре збережена, доглянута працьовитими членами родини. До речі, дерев'яну підлогу в хаті настелили ще при її спорудженні, себто 100 років тому, й відтоді жодного разу не міняли. Найстарші з роду Калайдів пригадують: поруч росли два берестки, коріння яких, найвірогідніше, і стало тим природним «фундаментом», який підсушував грунт, оберігаючи в такий спосіб підлогу від гниття. Власне, «коріння» практично кожної з українських хат міцне й розлоге. Важливо тільки, щоб усі ми дбали сьогодні й про їхню «крону».