Анатолій Мельник: Музейником бути престижно

      Національний художній музей України — перший музей, який іде на розширення, реставрацію і розбудову. З держбюджету на це виділено 10 мільйонів гривень. Міська влада за сприяння вiце-прем’єра Миколи Томенка нещодавно передала-таки музею (через п'ять років!) приміщення на Інститутській, 3. Хоча до цього часу активно обіцяла ті руїни Музею історії Києва. Про нововведення в музеї, музейників, відвідувачів та музейну справу «УМ» спілкувалася з директором НХМУ Анатолієм Мельником. Була вісімнадцята година, Анатолій Іванович саме закінчував ділову зустріч. Серед картин Івана Марчука, Сергія Шишка, Любомира Медвідя, ескізів музейного альбому на масивному дубовому столі та прив'ялих соняхів ( це був той самий день, коли спека стояла за тридцять!) ми почали розмову.

      — Анатолію Івановичу, як ви прокоментуєте ситуацію, що склалася навколо будинку на Інститутській, 3?

      — Неправильно, коли зіштовхують лобами музеї. Міська влада порушила етичні норми. Вона забрала в Музею історії Києва Кловський палац. В усьому світі палаци віддають під музеї, і тільки в нас — під Верховний Суд. НХМУ до Інститутської прив'язаний географічно. Будинки розташовані так, щоб створити музейний комплекс. Але якби я почав будувати приміщення для музею, то робив би це на чистому майданчику. Той будинок, який нам віддали, пошкоджений. Заражений грибком. Частина приміщень збудована ще в 1912 році. Колись там були військові конюшні, потім гаражі НКВС, після війни — виставковий комплекс. Нинішній довгобуд зініціював у 1985 році Щербицький, після того як на гостей із московського політбюро обвалився шматок стелі. Зараз у будинку на Інститутській треба переробляти дах. Він технологічно неправильно виконаний. Ішли дощі, зруйнували нам потрібне перекриття. А щоб розмістити скульптуру, треба, щоб перекриття на один квадратний метр було 2 тисячі кілограмів. Там закладено вісімсот, а стільки років простояло, то, може, й триста немає.

      Сьогодні є ескізний проект Національного виставкового комплексу Художнього музею. Це три етапи. Перший — добудова приміщення на Інститутській. Другий — реконструкція НХМУ на вулиці Грушевського, щось сучасне, яке не порушить замислу Городецького. Третій — будівництво приміщенння-коридора, який їх з'єднає. Ми це зробимо протягом двох років, 2006—2007. Можливо, переїзд трішки довше затягне.

      — Чи буде що завозити до приміщення на Інститутській?     

      — Номінально нам передали колекцію «Градобанку». Постійно поповнюють музейну колекцію художники та меценати. Прийшов надзвичайно цінний твір, скульптура Олександра Архипенка. Картину подарував співзасновник Фонду сприяння розвитку НХМУ Петро Багрій (Фонд заснували колишній міністр фінансів Ігор Мітюков, Петро Багрій і я). Багрій купив у Відні за величезні гроші скульптуру, яка називається «Композиція». Але не лишив собі вдома, а подарував музеєві.

      Ігор Мітюков подарував картину Віктора Пальмова. Колекціонер із Чернігівської області Юрій Вязьмітінов передав музею шість ікон і шість козаків Мамаїв, роботи ХVIII століття. Василь Горбаль подарував дві скульптури Юлії Укадер, Вадим Рабинович — шовкографію Юрія Соломки. Потрошку відроджується меценатство. Раніше це було практично неможливо, бо до меценатів постійно мала справу податкова. Тепер на наші проекти знаходяться рафіновані інтелігенти, які мають певну духовну потребу. Наприклад, один із проектів музею «Український портрет» — заслуга директора заводу «Фармак» Філі Жебровської. Ми звозили портрети з музеїв по всій країні. Це не просто: взяв машину і відвіз. Усі твори застраховані, мають їхати під охороною у відповідних умовах, а для самої виставки треба зробити буклети, брошури, каталоги..

      — Ви казали, що відвідувачів у музеї більше, ніж у попередні роки, разів у десять...

      — Бо ми відмовилися від стереотипної практики, яка була не тільки в нашому, а й у багатьох інших музеях, — робити персональні виставки. Декілька років такі виставки у нас майже не проходять. Хоча в подальшому будемо мати для них спеціальні виставкові зали. Зате в нас постійна експозиція або проекти з колекції музею. В нас була виставка «Світ дитини», виставка скульптора Архипенка, художників Мурашка, Пимоненко-Орловської. Зараз ми хочемо ще придбати картини — те, чого не вистачає: Яблонська, Григор'єва, Костецького. Музей повинен жити і рухатися в часi. І якщо музей не створює колекції, то музей на стільки часу відстає.

      — Як би ви описали сьогоднішнього відвідувача музею?

      — Минулого року ми відкривали виставку недалеко від Венеції, у провінції Кольдоні. Там була маса людей, у залі до тисячі квадратних метрів. Люди поприїжджали з інших міст на відкриття. Це мене здивувало. За кордоном страшенно люблять мистецтво і вкладають у нього величезні гроші. Наприклад, я був в Англії, там невеличка галерея купила собі малюнок Леонардо да Вінчі й збудувала для нього окрему кімнату.

      В Україні музей відвідують, в основному, науковці, які приходять працювати, а також учні. З відомих особистостей постійно приходять Оксана Білозір (востаннє була на виставці графіки Сергія Якутовича та на виставці «Український портрет»), Василь Зінкевич, Іван Драч, Валерія Заклунна, Юрій Іллєнко, Ніна Матвієнко, Дмитро Павличко, Богдан Ступка, Павло Мовчан (ми створили шість книг про художників разом із «Просвітою», зараз виходить альбом з каталоговими даними «Український портрет»). Щоб піднімати рівень мистецької освіти, в музеї працює лекторій. У лекційній залі з гарним мультимедіа вчать, як сприймати мистецтво. До речі, всі робочі місця у нас комп'ютеризовні за рахунок позабюджетних коштів.

      — Але з музейним обладнанням, певно, проблеми, як і в усіх українських музеїв?

      — В Україні нема жодного музею, який відповідав би нормам збереження щодо мікроклімату, температури, вологості, охорони, пожежної сигналізації. Це найголовніше для музею, тому й проблема ця найважливіша. Якби її вирішити, це була б «зелена вулиця». Музей, який матиме відповідне обладнання, зможе робити обмінні виставки, співпрацювати з будь-яким закордонним музеєм. Наш музей — перший, який іде на реставрацію, реконструкцію і розширення. Ми побували в багатьох музеях і хочемо зробити в нашому щось схоже. Звісно, «...не доженемо і переженемо...», але найкраще треба переймати. Якщо ми це зробимо, наша технологія переходитиме в інші музеї. Вкрай необхідно, щоб в Україні були фабрика, завод чи хоча б цех, який робив би обладнаня тут, а не доводилося б це везти з-за кордону. Це можливо, тому що в нас є науково-дослідні інститути, які можуть розробити технологію. Хоча б вітрини, які освітлюються, не пропускають вологість, мають захист від крадіжки...

      У світі є багато цікавих пректів. Вони цілком могли б представлятися в Україні. Але через те, що в нас немає відповідних умов, музеї зараз бояться брати цікаві проети, які б могли створити чергу до кінця Хрещатика. Натомість наші проекти користуються популярністю за кордоном. Наприклад, ми зробили «Український модернізм», «Український портрет». Ми ці проекти подали на наш сайт, і одразу з'явилися пропозиції. Наступного місяця ми відкриваємо в Нью-Йорку виставку «Український модернізм» у Музеї українського мистецтва. А потім буде Чикаго — Міжнародний мистецький культурний центр та Гарвардський університет. Таких проектів декілька. Після Америки плануємо зробити турне по Європі, вже розмовляли з французьким і німецьким послами. Правда, є фінансові проблеми — щоб вивезти твори, вони мають бути застраховані. Друге — буклети, журнали, книжки. У Спілці художників є журнал «Образотворче мистецтво», у нас «Музейний провулок» — дуже гарний, але збитковий, який представляє колекцію музею. «...Провулок» має більше 140 сторінок, собівартість його — 60 гривень. У нас він коштує 20 гривень. Поки що журнал виходить двічі на рік. Не достатньо, але з часом будуть якісь доповнення, графічні матеріали, більш живі сучасні статті. Щоб можна було витягувати не тільки законсервоване з історії мистецтв.

      Готується до друку трилогія живопису з колекції НХМУ в трьох книгах. Перша книга — українська ікона з ХІІ по ХІХ століття. Друга — живопис ХІХ — початок ХХ століття. Третя книга — ХХ століття і сучасне мистецтво (накладом у 3000 примірників). Зрештою, на книжках багато грошей не заробиш, майже все йде на підготовку виставок, а те, що залишиться, музей намагається якнайдовше розтягунти.

      — Як це — сьогодні бути музейником?

      — І престижно, і вигідно. Музейник — людина, яка прийшла в музей не заради великих грошей (але приємно — підняли зарплату, тепер науковий працівник отримує трошки більше 500 гривень). Зрештою, творчим людям не тільки держава має забезпечувати зарплату. Ніхто не забороняє науковим працівникам писати в пресу, передмови до книжок, критику, це всесвітня практика. Загалом, музеї в Україні піднімаються, чому дуже сприяє Міністерство культури і туризму. Ймовірно, що й професія музейника з часом набуватиме більшої популярності.