Фрагмент композиції «Ненажера» Євгена Слободинського. (Фото автора.)
Кращого місця, ніж садиба професійного гончара, для Музею гончарного мистецтва годі й шукати. Тож коли чотири роки тому закінчився життєвий шлях кераміста-віртуоза, заслуженого майстра народної творчості Олексія Луцишина, ідея з'явилась ніби сама по собі. Спочатку провели переговори з сином гончара, який успадкував садибу, потім у місцевий бюджет заклали кошти для того, щоб викупити будинок і прибудинкові споруди, відтак розгорнулись будівельні та опоряджувальні роботи. І ось наприкінці липня Музей гончарного мистецтва імені Луцишина (він діє як підрозділ Вiнницького обласного художнього музею) прийняв перших відвідувачів.
Варто сказати, що розглядалося кілька концепцій майбутнього музею. За однією з них, він мав бути меморіальним і відтворювати обстановку, в якій жив та працював майстер Луцишин. Але взяв гору інший підхід: вирішили зберегти меморіальність лише в одній кімнаті, а в інших розгорнути ширшу експозицію, яка б розповідала і про гончарні традиції краю, і про творчість учнів Олексія Григоровича, які сьогодні самі стали знаними майстрами.
І найголовнішу увагу, звичайно, приділили батьківщині Луцишина — селу Крищинці під Тульчином, яке віддавна було одним із центрів подільської кераміки: на початку ХХ століття тут працювало 150 сімей гончарів. (Промисел зберігся в селі й досі.) Саме Крищинці дали визнаного на весь світ «художника глини» Івана Гончара, який на Паризькій виставці 1923 року отримав золоту медаль. А оскільки Луцишини жили з ним по сусідству, то саме «дядько Іван» став першим учителем юного Олексія.
Після війни, в якій він був серйозно поранений, Олексій Луцишин довго завідував клубом у рідному селі, опанував столярський фах (у меморіальній кімнаті стоять меблі, виготовлені ним власноруч). Згодом перебрався до Вінниці, де разом з однодумцями організовував вивчення гончарства в одному з професійних училищ, щедро ділився досвідом і знаннями з учнями. Серед його вихованців такі яскраві, не схожі у творчих стилях митці, як Оксана Верхова-Єднак, Євген Слободинський та інші, — їхні вироби органічно доповнюють стенди. А сам майстер до справи життя ставився з мало не побожною повагою: за гончарний круг завжди сідав тільки у чистій вишиванці.
Нині це основне знаряддя праці відкриває музейну експозицію, але не виключено, що незабаром воно переміститься в ще одне приміщення — у прибудові співробітники мають намір повністю відтворити інтер'єр гончарної майстерні, для якого використають автентичні предмети з майстерні Луцишина.
За замислом його творців, музей має бути чимось більшим, аніж просто місцем збереження та демонстрації експонатів, і тому до будинку прибудовано навчальний клас-майстерню для гурткової та методичної роботи з удосконалення традиційних методів творення високого мистецтва з глини.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
