Храм для богів глини

      Кращого місця, ніж садиба професійного гончара, для Музею гончарного мистецтва годі й шукати. Тож коли чотири роки тому закінчився життєвий шлях кераміста-віртуоза, заслуженого майстра народної творчості Олексія Луцишина, ідея з'явилась ніби сама по собі. Спочатку провели переговори з сином гончара, який успадкував садибу, потім у місцевий бюджет заклали кошти для того, щоб викупити будинок і прибудинкові споруди, відтак розгорнулись будівельні та опоряджувальні роботи. І ось наприкінці липня Музей гончарного мистецтва імені Луцишина (він діє як підрозділ Вiнницького обласного художнього музею) прийняв перших відвідувачів.

      Варто сказати, що розглядалося кілька концепцій майбутнього музею. За однією з них, він мав бути меморіальним і відтворювати обстановку, в якій жив та працював майстер Луцишин. Але взяв гору інший підхід: вирішили зберегти меморіальність лише в одній кімнаті, а в інших розгорнути ширшу експозицію, яка б розповідала і про гончарні традиції краю, і про творчість учнів Олексія Григоровича, які сьогодні самі стали знаними майстрами.

      І найголовнішу увагу, звичайно, приділили батьківщині Луцишина — селу Крищинці під Тульчином, яке віддавна було одним із центрів подільської кераміки: на початку ХХ століття тут працювало 150 сімей гончарів. (Промисел зберігся в селі й досі.) Саме Крищинці дали визнаного на весь світ «художника глини» Івана Гончара, який на Паризькій виставці 1923 року отримав золоту медаль. А оскільки Луцишини жили з ним по сусідству, то саме «дядько Іван» став першим учителем юного Олексія.

      Після війни, в якій він був серйозно поранений, Олексій Луцишин довго завідував клубом у рідному селі, опанував столярський фах (у меморіальній кімнаті стоять меблі, виготовлені ним власноруч). Згодом перебрався до Вінниці, де разом з однодумцями організовував вивчення гончарства в одному з професійних училищ, щедро ділився досвідом і знаннями з учнями. Серед його вихованців такі яскраві, не схожі у творчих стилях митці, як Оксана Верхова-Єднак, Євген Слободинський та інші, — їхні вироби органічно доповнюють стенди. А сам майстер до справи життя ставився з мало не побожною повагою: за гончарний круг завжди сідав тільки у чистій вишиванці.

      Нині це основне знаряддя праці відкриває музейну експозицію, але не виключено, що незабаром воно переміститься в ще одне приміщення — у прибудові співробітники мають намір повністю відтворити інтер'єр гончарної майстерні, для якого використають автентичні предмети з майстерні Луцишина.

      За замислом його творців, музей має бути чимось більшим, аніж просто місцем збереження та демонстрації експонатів, і тому до будинку прибудовано навчальний клас-майстерню для гурткової та методичної роботи з удосконалення традиційних методів творення високого мистецтва з глини.