Помаранчі перед Церквою святої Софії у Римі. (Фото автора.)
«Сподівання, якими сьогодні живе суспільство, своєю нереалістичністю забрались так високо, що їх болісне падіння просто неминуче, — вважає головний редактор журналу «Патріархат», львів'янин Петро Дідула. — Логіка подій спонукає до висновку, що альфою та омегою помаранчевої революції став Президент. Але так не є. Бо інакше б не називали її революцією духу». З паном Петром ми зустрілися біля Софійської брами на Вербну неділю — 24 квітня цього року. За кілька тижнів до цього редакція «УМ» отримала повідомлення про запланований на цей день велелюдний збір на продовження духовних здобутків Майдану. Утім «зібралося» тільки нас двоє. Ми розійшлися, цілковито переконані, що колись такий збір неминуче відбудеться.
І сталося! Починаючи з травня, 13 числа кожного місяця о 13-й годині чимраз більше людей збирається на Софійському майдані. У травні прибули п'ятеро. У липні — вже понад 60. Чому саме 13-го? Бо це число Божої Матері і повноти. 13 травня 1917 року Богородиця явилася в Фатімі у Португалії і з'являлася там упродовж шести місяців, 13-го числа. Так пояснив отець Юстин, який приїхав на збір з Харківщини.
«Свято-Софіївський майдан стає всенародною церквою просто неба, божественним віче», — каже Ігор Пушкар. Сюди сходяться представники різних християнських конфесій з різних міст і сіл України. Ініціатор збору, фізик-теоретик із Харкова Ігор Пушкар переконаний: «Коли була помаранчева революція — нас затиснули, не було куди подітися, це був опір, фронт, боротьба за виживання. А зараз стоїть питання духовної революції. І слід додати віри невіруючим». Адже зло, розмiрковує пан Ігор, завжди активне і після поразки перегруповується й оселяється там, де зневіра.
Київ — не тільки столиця держави, а ще й святе місто на семи горах. Сюди і колись, і тепер звідусіль ідуть прочани. За часів Петлюри львів'яни казали: «Ми йдем до Львова через Київ», вказуючи на те, що це місто — «серце України». «От почитайте передбачення Парацельса, який 500 років тому писав: через 500 років у тій країні, де ніхто нічого не сподівався, над приниженими і знедоленими підніметься великий Хрест, і той Хрест побачить увесь світ, — переповідає Ігор Пушкар. — А Нострадамус казав: з 50-го градусу почнеться відродження. Коли ж по 50-й паралелі провести лінію, а потім по Дніпру, то вийде хрест, він підніжжям впирається в Єрусалим, а точка його перетину в Києві. На тій же лінії — Харків, Львів і Почаїв».
Київська Софія — храм на честь Премудрості Божої, який вистояв у часи найбільших лихоліть, і є об'єднуючою святинею всіх християн України. Те, що нині собор недіючий, віруючі вважають наслідком роз'єднаності християн. «У Софії Київській така сила, що сльози навертаються на очі, коли там перебуваєш, дивишся на Оранту, молишся, — ділиться прочанка Оксана Мосій зі Львова. — Як прикро, що там нам говорять: «Нєльзя дотрагіваться». Там повинна відбуватися служба Божа».
Знакова служба єрархів різних конфесій, що відбулася в соборі першого дня президентства Віктора Ющенка наводить на думку, що з часом Софія усе ж оживе.
Більшість вважає, що об'єднання церков не досягти через діяльність комісій. Очевидно, об'єднання може відбутися тільки у випадку потужного руху народу за єдність Церкви. Можливо, навіть більше — за єдність з Богом. Таку єдність мільйони людей пережили на Майдані, де молитовно єдналися християни різних конфесій, буддисти, мусульмани, юдеї. Церква єдина там, де вона служить. Єдність буде, якщо церкви в Україні знайдуть спільне поле, де не поборюватимуть одна одну, а відкриватимуться до співпраці в служінні.
Кроком до позаконфесійного об'єднання стала громадська організація «Християнська Україна», до якої увійшли духівники і миряни УПЦ Київського патріархату, УАПЦ, Української греко-католицької та римо-католицької церков. Є і священики РПЦ, які, щоправда, бояться оприлюднювати такі свої погляди.
Гасло організації — «Схід і Захід в єдності під покровом Пресвятої Богородиці». Метою є сприяння у формуванні державницької ідеології, грунтованої на Божому законі, захист інформаційного простору від розпусти й насильства, поширення християнських ЗМІ, розвиток братерських відносин між людьми різних віросповідань і національностей.
«Хай ми залишимося кожен у своїй конфесії, але ми мусимо відчути оту справді братерську, християнську, Божу любов», — каже ініціатор «Християнської України» підприємець Мирослав Данилків. Він наголошує, що християнство не обмежується перебуванням у церкві в неділю, а є щоденною духовною практикою. «Я задумувався, чому Бог не дає достатку нашому народу, — ділиться пан Мирослав. — І спав на думку приклад — чи дасть батько дитині ніж? Ні, бо дитина поріжеться. Так само і Бог, наш Батько, не дає нам зараз багатства, бо ми ще не готові й без морального стримання все витратили б на пияцтво, розкоші, розпусту. Спершу має бути духовне відродження, через нього прийде матеріальне».
Учасники галицького камерного хору «Слов'янка» вже двічі, переважно за власний кошт, приїжджали зі Львова на «софійські зібрання», «Це наша жертва і молитва, щоб Україна звільнилася від ярма і об'єдналася у вірі Христовій», — каже художній керівник Василь Стефанович. Узимку хористи два тижні співали й молилися у Києві з «помаранчевим» Майданом.
Нині братчики «Християнської України» виношують ідею Всеукраїнського фестивалю духовної пісні, що проходив би на Софійському майдані з 13 до 30 вересня, порадувавши столицю розмаїттям хоругов різних храмів України. Цей проміжок часу в 17 днів (саме стільки тривав «помаранчевий» Майдан) увінчається 30 вересня храмовим святом майже 1000-літнього собору — днем Віри, Надії й Любові та матері їхньої Софії. У переддень свята Покрови, 13 жовтня, зберуться, аби помолитися за те, щоб храм святої Софії перестав бути мертвою «пам'яткою архітектури», а відновився для служби Божої.
«Це Єдність, яку неможливо забути. Ми бачили, що справді Рука Божа була на дійсності, яку ми пережили», — згадує своє перебування на Майдані Петро Дідула. Після Одеси (де був спостерігачем) і Львова столиця видалася журналістові дивом: «Тільки зійшли на Майдан — всілякий страх, ущербність минули враз. Коли ми побачили ці усмішки, палаючі очі... Мабуть, за цей Майдан молився увесь світ. Там, де є ЗУСТРІЧ людей, навіть із різним світобаченням, — минається страх, Бог його забирає». Багато хто порівнює атмосферу на Майдані з тією, що відчувалася на зустрічах із Папою Іваном Павлом ІІ під час його приїзду в Україну. Тоді, можливо, стався перший значний «струс» — дрож пробудження, що передвіщав значні духовні зміни.
У церквах України ще з лютого 2004 року тривала безперервна молитва за чесні вибори, а з кінця листопада велелюдні молитовні зібрання відбувалися на Майдані. Львів'яни подарували тоді революціонерам тисячі вервиць для молитви. У «протилежному таборі» також. «Ми підійшли до хлопців біля стадіону «Динамо» і розповідали, що вони носять на собі кольори Богородиці — білий і блакитний, і тому не можуть чинити зла, — згадує Стефанія Дідух. — І тут приходить їхній старший і кричить: «Пашлі!» Приїхав мікроавтобус, вони всі посідали, ми їм помаранчеві стрічки подарували, покропили свяченою водичкою — і вони поїхали, такі щасливі... Вони всі брали вервиці. А одному не вистачило. Він підійшов до моєї сестри і каже: «Я хочу своїй дружині привезти». А в сестри тільки вервиця, дарована їй в Междугор'ї на святому місці. Свята для неї. І вона каже: «На тобі, дитино, ту вервицю, хай Матінка Божа тебе рятує, щоб ми об'єдналися!» А він впав на коліна і їй подякував. То було чудо!».
А якось приїхали прочани з Джублика, святого місця на Львівщині, і переповідають: «Матінка Божа сказала, що треба поставити однакові хрести — у Львові, Києві і Донецьку». Ніхто не знав, де можна було б встановити хреста на Майдані. І тут пагорб перед Жовтневим палацом ніби засвітився, а над хрестом злетіло п'ять голубів. Отож великого дерев'яного хреста з розп'яттям встановили на тому пагорбі. А потім з'явилася ідея освітити увесь Майдан.
«Зараз ситуація така, що Небо вирішує наше українське питання, але через людей. За просвітлення розуму осіб, якi вирішують долю громади, треба молитися», — навчає отець Михайло Низкогуз. «Народ вимолив цю перемогу, — каже прочанка Орися Мишанич. — І ми зараз молимося за своїх обранців — Віктора Ющенка і Юлію Тимошенко, щоб Господь продовжував їх просвітлювати, виповнював їх силою і мудрістю Святого Духа, аби вони не чинили помилок і вивели народ до гідного життя. Кожен із них пройшов свого роду пустелю. Пустеля навертає до Бога і дає Богові можливість діяти в серці цієї людини. Але треба молитися й за їхнє оточення».
«Думаю, що ми зараз ще живемо в благословенному часі тяглості моральних іскорок, які пломеніли на Майдані і кожен ними перейнявся. Але життя народу, життя Церкви не може будуватися на якихось короткотривалих враженнях, — ділиться роздумами Петро Дідула. — Хоча помаранчева революція закладає дуже потужні корені, але вона потребує розбудовування інфраструктури, усвідомлення багатьох речей, які там були заанонсовані». Багато хто вважає, що сьогодні головне поле битви — не міністерські кабінети чи передвиборче налаштовані ЗМІ, а внутрішній світ кожної особистості.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
