Ті, що «у скалі живуть»,

      Чимала полонина Нижня, що під горою Добушанка, за Австрії і Польщі належала дідові Марії Корчук. Без таких зазвичай розташованих далеко від населених пунктів пасовищ (у Західній Європі їх називають альпійськими луками) існування горян стало б, як кажуть гуцули, геть прикрим. Вони живуть в оточенні чудових краєвидів, але в малопридатному для ведення сільського господарства середовищі. Бог подарував красу, але вочевидь недодав грунтів. Тому тут кожен клаптик більш-менш родючої землі — особлива цінність. Кмітливі горяни придумали косу з коротким кіссям, що ледь сягає пояса, і вправно кладуть покоси на схилах крутизною близько 45 градусів. «Це справді так, — підтверджує Марія Федорівна, — бо живемо ж у скалі».

      Співрозмовницю ми зустріли з граблями і вилами на невеликій, схожій на припічок сіножаті: праворуч — гора, ліворуч — стрімка річечка Черник. Ми не бачили сховане за лісом обійстя Корчуків. Збитий з пантелику отим «живемо у скалі», кореспондент «УМ», не зрозумівши образний вислів, спершу подумав, що ця родина збудувала оселю в якійсь скельній ніші. Нічого подібного: їхня традиційного зразка дерев'яна хата, вкрита гонтою, стоїть на пагорбі, з якого відкривається краєвид на вершини теж з незвичними назвами — Левурда, Садки, Штовпи, Гуковані та Полянський. Отже, жити в скалі — жити серед гір.

Рідко який мандрівник добереться до середини Черника

      Село Черник лежить на одній широті з Яремчем, західніше кілометрів на двадцять. Однак, аби потрапити у відоме курортне місто, черничанам доводиться їхати мало не по колу, долаючи втричі довшу відстань. Іти навпростець уздовж річки Зелениці та її приток, перелазити через гірський хребет зважиться навіть не кожен тутешній мешканець. Власне, зв'язок із цивілізацією Черник підтримує лише завдяки одній-єдиній дорозі, що виводить на асфальтівку Бистриця—Надвірна. Село ж звивається довгою, майже десятикілометровою, стрічкою, щільнішою в центрі й пунктирною, де сусід не бачить сусіда, на південній околиці.

      Відокремленість витворила свій, до певної міри неповторний світ Черника. Тут дотепер будують дерев'яні хати, дотримуються давніх звичаїв і не мають постійного джерела прибутків. Бідність не дозволяє поки що обладнати дві-три дебютні «зелені» садиби для заохочення туристів, яким, поза сумнівом, було б на що подивитися. Але на долю тут не звикли нарікати. «Мусимо тримати худобу, — каже Марійка, донька Марії Федорівни, — аби було своє молоко, сир і сметана, бо продукти ніде купити та й немає за що. Город треба погноїти, щоб родила ріпа (картопля. — Авт.). Влітку основне заняття — заготівля сіна. Збираємо гриби та ягоди. Дякувати Господу Богу, що дає ці дари, бо ми в горах зовсім були б злиденні. Постійну роботу мало хто має — лісники, вчителі. Дехто їздить на сезонні заробітки. Але ми надіємося, що Господь Бог просвітлить розум українців, і вони допомагатимуть урядові Юлії Тимошенко та нашому Президентові, за якого ми так молилися, навести лад. Адже попередня влада залишила Ющенкові голу, обідрану державу».

      Мешканці Черника, незважаючи на голодний медійний пайок (немає проводового радіо, нестійкий телесигнал), на диво, добре обізнані з політичною ситуацією в країні і підступністю недругів нашої незалежностi. Можливо, чітко орієнтуватися в хитросплетінні політичних інтриг столичного рівня їм допомагає досвід попередніх поколінь і тяжкі випробування, що випали, зокрема, на долю родин Корчуків та Онуфриків.

«Тато малював тризуб і пояснював, що в ньому зашифрована воля»

      «Ні тата, ні маму не пам'ятаю, хоча тоді мала шість років, але пережила великий страх, — спогади зволожують очі Марії Федорівни. — Батько з мамою, коли вдруге в селі з'явилися руські, пішли в ліс у повстанці. Нас — мене, 3-річну сестричку та 6-місячного брата, тато, Федір Онуфрик, роздав по людях. Він був станичним на псевдо Орел і застрелився останньою кулею в криївці 3 січня 1946-го, коли її оточили енкаведисти. Було татові 30 років. Він наказав нікому не здаватися, але мама залишилася живою і потрапила на тортури. Вона померла на засланні в республіці Комі через 6 літ. Ми залишилися сиротами. Перебивалися в наймах. Бабину хату руські облили бензином і підпалили, зачинивши бабу із сином-калікою всередині. Їх ледве витягнув надвір вуйко, вибивши двері».

      Василь, майбутній чоловік пані Марії, в юному віці також записався в УПА і мав псевдо Соловейко. В молодості він пережив кілька дошкульних ударів долі. Василь дивом уцілів, коли його в лісі, за часів, як тут кажуть, партизанки, оглушив електричний розряд блискавки. Скільки лежав без пам'яті, не знає. Врятувала рідна землиця, стягнувши з його тіла на себе паралізуючу силу грізної небесної стихії. За однією бідою прийшла інша: їхню групу видав зрадник-односелець, вивівши радянський спецназ на полонину Кізі, де була криївка районного провідника Мороза (псевдо Івана Цапея). За участь у національно-визвольній боротьбі хлопець відбув десять рокiв ув'язнення. Його так мордували, що він тоді важив лише 36 кілограмів. Коли повернувся додому, то віджив на цілющому карпатському повітрі і перетворився на справжнього легіня. Уподобав на 13 років молодшу Марію, з якою невдовзі побрався. У 1956-му в них народилася Марійка, потім — ще син і донька.

      Василь став лісником. Йому виділили обхід далеко в горах, за 20 кілометрів від села. Дітей бачив не часто, але всіляко намагався виховати їх патріотичними українцями, які пам'ятали б, за що з власної волі загинув дід Орел.

      Коли партійно-радянському активу здавалося, що погрозами, тортурами, спокусливими пропозиціями матеріальних благ і кар'єрного росту із свідомості галичан уже вдалося дощенту витравити «самостійницькі ідеї», насправді вони жили в потаємних схованках душ і сердець. Пригадуючи дитинство, Марійка каже: « Тато малював тризуб і пояснював, що в ньому зашифрована воля. Потім спалював папірець і попереджав, аби нікому не говорили, бо його знову заберуть у тюрму. Коли дехто з односельців висловлювався про те, що йому байдуже, яка влада, аби добре жилося, то тато попереджав нас: «Діти, ніколи не ведіться на таке, не продавайтеся за кусень сала чи ковбаси. Ходіть у постолах і каптурах, як ми колись ходили, але майте волю, як і кожен гордий народ на землі». Він дуже хотів, аби ми добре вчилися. Я не бажала вступати в комсомол, однак тато наполіг: «Іди, доню, бо не будеш у комсомолі, не станеш освіченою людиною, а Україні потрібна своя національна інтелігенція».

      Ризикуючи втратити роботу й опинитися за гратами, за словами Марійки, вчив дітей любити свою націю і педагог Олексій Мар'янович Попович. Він давав учням читати довоєнний «Кобзар» із деякими ще не вилученими цензурою творами Шевченка, зокрема «Розритою могилою». Коли Марійка, не зовсім усвідомлюючи, що робить, прочитала напам'ять цей твір на шкільному вечорі, директор школи мало інфаркт не дістав. На запитання, де вона взяла слова «Розритої могили», дівчина не розгубилася: « Хіба Шевченко заборонений? Навчила бабця, яка вже померла, тому не знаю, хто навчив її».

Газдами не народжуються

      Василя Корчука призначили лісником на обхід, до якого належала й полонина Нижня. Її відібрала в Маріїного діда радянська влада, назвавши — ні сіло ні впало — російським словом «Новостройка». Лісникові дозволили поставити тут колибу і влітку випасати худобу. Отже, за прикладом дідів-прадідів, Василь з Марією переселялися на полонину і жили одноосібниками з 20 травня до Покрови, коли починав падати перший сніг. І так 24 роки поспіль. Роботи не бракувало. Чоловік iз ранку до вечора був у лісі, а на Маріїних руках трималося чимале полонинське господарство: кінь, 3 корови, 4 свині, півтора десятка овець. Ціла тобі приватновласницька оаза, ніби виклик колгоспам і радгоспам. Перевіряючі сюди, звісно, не добиралися, хоча за Микити Хрущова надійшла вказівка — дозволити селянинові на обійсті тільки одну корову. Після відставки «кукурудзяного» генсека про це обмеження забули.

      На Нижній передусім заготовляли будз, тобто бринзу — екологічно чистий і, як вважають горяни, цілющий продукт харчування, який може зберігатися упродовж року. Для цього його треба спресувати в діжечку і залити зверху домашнім топленим маслом або розплавленим парафіном. Про таїнство народження будзу та інші полонинські дива, можливо, розповімо восени, якщо вдасться добратися до розташованої під Добушанкою родинної колиби Корчуків-Остап'юків. Нині там газдують донька і зять Марії Федорівни.

      «Ми утримували велику господарку і працювали від рання до пізнього вечора, — бідкається Марія Федорівна. — Потім, коли почали слабувати, всі статки пішли на операції, на лікарів, а ми зосталися бідувати. Доларів страшних треба було. Як подумаєш, як ми тяжко робили і зосталися ні з чим, то розумієш, що все — марнота».

      Невеселий настрій співрозмовниці — не стільки жаль за втраченими матеріальними цінностями, як туга за чоловіком, котрого не стало цьогоріч у березні. Разом прожили майже півстоліття. Цю втрату вона переживає особливо боляче: « Я тепер розумію, що треба було уступати йому у всьому, не перечити. Не виходило так. Боже, най би сварив, най би бив, лиш би жив. Та вже не можна нічого повернути»!

      Їх вважали в селі вправними газдами та обдарованими Богом людьми. Музика-самоук, Василь так віртуозно грав на скрипці, що батьки молодят у Чернику вважали за велику честь запросити його на весілля. До пари — і Марія Федорівна, яка найкраще в селі справлялася з роллю свахи, бо мала чудовий голос і знала всі весільні обрядові пісні. А ще кажуть, що й тепер навряд чи хтось спече в селі смачнішу, ніж вона, великодню паску.

      Горянам судилося «жити в скалі», важко працювати у будні й гуляти у свята так, аби вся округа чула. Вони горді до кревної образи, сміливі й водночас наївні, як діти, котрі вірять у добрих та злих духiв. І надзвичайно набожні. За тиждень перед тим, як відійти за межу буття, Василь Корчук прикликав доньку та зятя і сказав: «Не знаю, чи нині помру, чи завтра, а маму лишаю на вас, аби ви її не обидили. Бо якщо душі померлих справді навідуються з того світу, то і я приходитиму дивитися, як ви сповняєте мій наказ». Вони не сумніваються, що саме так і буде.

* * *

      За розмовою незчулися, як від загрозливої духоти «поважчало» повітря і просто на нас з-за гори посунула темно-синя хмара, обіцяючи зливу. Марія Федорівна та донька Марійка квапливо схопилися за граблі й вила. Цілих півтора дні над Черником стояла сонячна погода — нетипове для цих місць явище, і треба було мерщій збирати сухе сіно. Кореспондент «УМ» теж засукав рукави і взявся до роботи. Разом ми встигли згребти докупи надзвичайно духмяне різнотрав'я. Я і зараз у своїй івано-франківській квартирі відчуваю п'янкий аромат того повітряного коктейлю із чебрецю, м'яти, звіробою та інших гірських трав. Залишилося там ще щось загадкове, нерозгадане.