Іван Марчук: Я колись Віктору Андрійовичу розкажу, як робиться «пльонтанізм». Але на вухо, щоб ніхто не чув

      Виставку до 40-річчя творчої діяльності Івана Марчука в «Українському домі» продовжили до 13 серпня. Люди йдуть щодня, як у Мавзолей. «А що буде на вихідні», — каже чоловік «на ресепшені». У вихідні, точніше в неділю, якраз нічого не було, бо, виявляється, «Український дім» у неділю вихідний. За ті 15 хвилин, що ми чекали на своїх друзів під афішами виставки, чоловік сорок на наших очах «поцілували замок». Інтерес до Марчука — величезний, до того ж уміло підігрітий рекламою: «А я цю виставку в Кривому Розі по телевізору бачив», — сказав тут у Києві далекий від мистецтва криворіжець.

      Крім задоволення від дотику до мистецтва народного художника України, лауреата Шевченківської премії, унікального майстра відвідувачі отримують задоволення від спілкування з Іваном Степановичем, він фактично кожного дня по кілька годин проводить на виставці. Особливо охоче він пояснює свої роботи жіночій аудиторії, втім привітно і доброзичливо спілкується з усіма, хто звертається з несміливими компліментами. Йому несуть квіти. У нього беруть автографи. Запитують, чи можна придбати картини. Розкішним альбомом, куди ввійшло дуже багато робіт Майстра, тих, що давно по приватних колекціях по всіх континентах, по музеях, ранніх, унікальних, які він по старих слайдах і не дуже якісних фотографіях «витягував» на комп'ютері, цікавляться всі, але ціна — 490 гривень — кусається. На наступний рік, до 70-річчя художника центральна і місцева влада пообіцяли відкрити постійно діючий культурний центр «Музей Івана Марчука», але, за словами художника, його ще й у проекті немає.

І Андріївський узвіз, і МЗС, і кручі

      — Іване Степановичу, наступного року відкриється ваш музей, чи не так?

      — Про музей говорити ще трохи зарано, він тільки в проекті. Поки не буде закладено фундамент, не приїдуть туди машини і не почнуть щось робити, що я буду зараз про це говорити? На папері він уже є, на державному рівні робиться, бо хтось має робити це врешті-решт. Як кажуть, дайте стіни — я дам картини. Це дуже просто.

      — Місце для музею ви самі обирали?

      — Ні... Місце було вибране людьми, які збираються помагати в цій справі. Вони це місце облюбували, все мені показали, і Президент там був, йому сподобалось. Якби було десь навіть на вулиці, мені начебто було б цікавіше... Але там буде спокійно працювати, це все-таки в центрі, там художників багато. І Андріївський узвіз, який я теж дуже люблю, поряд. Це під МЗС, за фунікулером зразу майданчик. Я буду зі своєї майстерні мати вид на Дніпро, над деревами.

      — На висоті.

      — Буду собі на висоті. Жаль тільки, що це запізно.

      — Дивіться, всі кажуть: о, у Марчука зараз такий піар, уже він такий класик, такий залакований, і музей буде. А вам здається, що це все запізно, так? Вас то не тішить?

      — Ні, мене вже нічого не тішить, у принципі. Мене ще жінки тішать, розумієте, слава Богу. А все решта, то вже як буде. Це ж я не собі роблю музей, люди не можуть цього збагнути. Я віддаю на дуже солідну суму картини, які міг лишити собі, по світу продати, зробити собі власну галерею і бути абсолютно незалежним. Я нікому не кланяюсь, нікого не прошу, але ця ідея висить у повітрі 25 років — є ж люди, які мене шанують, люблять, поважають уже давно. Вони ходили по різних інстанціях, їх ганяли — в совєцькі часи це було смішно. Це ж не я ходив, розумієте, і не я просив. Ви знаєте, в Америці скільки я картин зробив і посіяв по всьому світі, бо треба було жити в тому світі за рахунок картин. І все рівно я привозив багато робіт сюди, бо знав, що я вийшов звідси, хоч би як тут важко не жив у ті часи. Мене ніде не виставляли, нікуди не пускали, але хто не прийде до мене в майстерню, то вже розносить по всій Україні, що є такий художник. І в той період, який я називаю «Життя в неволі», все рівно моє ім'я звучало.

      — Ви весь час були незалежним художником, робили, що хотіли, їхали туди, куди вважали за потрібне. Пам'ятаєте, у Сковороди: «Світ ловив мене, але не впіймав», а музей — це вже начебто світ і спіймав.

      — Ні, ні, це абсолютно різні речі. Розумієте, коли мої картини лежать отакими стосами в майстерні, люди до мене приходять і буквально ридають, кажуть, як можна таке добро, таку красу ховати. А я кажу: дайте стіни, я повішу там, щоб усе це було доступно. Це тільки таке слово «музей», насправді то приміщення, доступне для всіх кожного дня. Ось зараз виставка закінчиться, далі все — картини сховані, а люди ще б ходили і ходили. Ви бачите, які люди виходять щасливі — і нічого ніби не несуть у торбі, а дуже раді. Люди будуть тягнутися до краси, до чогось високого, і якщо це робить держава, то вони будуть вдячні. На жаль, це робить не так держава, як приватний капітал, але все рівно це за розпорядженням Президента, місцевої влади, що треба виділити місце і так далі. А вже далі хлопці будуть за свої гроші будувати, а я даю картини.

      — Ви сказали, що маєте золотий фонд ваших картин, з яким ви не хочете розлучатись?

      — Не хочу.

      — На цій виставці є частина цього золотого фонду?

      — Є. Хоча кілька робіт я не брав сюди, навіть не кілька, а пару десятків зі свого улюбленого. Тут у кожному періоді є речі, які надзвичайно гарно представляють той чи інший цикл. Скажімо, у мене тут представлено 8 різних Марчуків, а одного я не дав, дев'ятого, який називається «Кольорові прелюдії». Він зараз у мене не повний, бо дуже багато розійшлося по світу тих робіт. А якщо буде музей, то я його відроджу, попрацюю у цьому напрямку, бо хочу, щоб була якась панорама.

      Люди приходять і кажуть: який тут художник? Якби не було написано Марчук, то подумали б, що тут збірна групова виставка — такий світ, такий, такий, такий. Чітко дуже нараховується як мінімум 5 Марчуків, а там пару є таких, що зближені трошки, тільки професіонали то можуть розрізнити.

      — А в музей ви віддасте весь свій золотий фонд чи собі щось залишите?

      — Ні, собі дещо залишу. Може, у мене ще жінка буде, то треба ж їй залишити щось — як мене не буде, щоб вона мала за що жити. Всіляко буває, розумієте. Я не знаю, скільки я ще буду малювати.

      — А ви берете участь у проектуванні музею?

      — Звичайно. Ну от зробили проект, я його забракував, тому що не вміють проектувати, не тим доручили. А час стратили. Тепер знову поручили іншим архітекторам. То я не знаю, як це вийшло, десь вони поїхали у відрядження. Я вже думав, що побачу перші ескізи — нічого подібного, вони навіть не почали працювати. А час іде, тут головне — час.

      — Ваш музей має бути модерним за архітектурою?

      — Я би хотів, щоб була модерна споруда, як музей Пікасо в Парижі, музей Гугенхейма в Нью-Йорку, щоб був якийсь образ, сама споруда має видавати себе.

      — Ви якісь ідеї подали?

      — Так. Я розказував одним, але то були такі архітектори, які не розуміють, що таке музей, а що гараж, вони думали, що це одне і те ж. Нові архітектори, яким поручили цю справу, за кілька днів ще нічого не зробили, навіть не почали працювати, то я не знаю, чи вийде щось із того, чи ні. Мені рекомендували, ніби хороші люди і на доброму рахунку, але треба подивитися їхні ескізи, побачити їхній спосіб мислення.

      — Кажуть, є ідея побудувати ваш музей і на батьківщині, на Тернопільщині.

      — Ні, вони собі таке хотіли, але я не можу ділити картини. Я жартував: хіба філія Київського музею. Вони мене страшно шанують у районі й хотіли мати мій музей. Там є такий совєцький довгобуд, роздули колись гігантську споруду, більшу ніж наш оперний театр, — мали бути спорткомплекс, і художня школа, і хореографічна школа, і театральний гурток — щось таке заплутане, як лабіринт. Стіни зведені, навіть не всюди перекриття зробили, воно стоїть вже років із 20, і ніхто не знає, що з ним зробити. При Януковичі влада районна мені казала: якщо ви згідні, тільки скажіть, ми зразу листа до Януковича напишемо — і буде там музей. Як назвали Януковича, я злякався — не хочу, кажу, щоб він мені щось робив, давав. Після виборів та влада зникла, повтікали і все. Але там є один багатий чоловік Юра Кравчук, бізнесмен, який має харчевні, ресторани і годує нас усіх, коли ми приїжджаємо в район на якісь «круглі столи», зустрічі. Моє фото там на дошці пошани «Слава України», аж страшно, нас шестеро з району. І кожного року влаштовують такі зустрічі, і Юра нас усіх годує, поїть і возить по області. От я зараз був у нього, він просив: «Іване, ну давайте щось ми зробимо із тим довгобудом». Я той район ненавидів колись чорною ненавистю, а зараз, бачиш, вони мене приручили трошки.

      — А чого ненавиділи ?

      — Ну бо було щось таке смердюче, совєцьке. Одна чайна на весь район, і там одні п'янички, туди противно було зайти навіть. Ну ви знаєте, як то було при совєтах. А зараз чистенько, акуратно, нормальні ресторанчики, кафе, хоч тих алкоголіків не бракує всюди.

      — А у вашому селі рідні залишились?

      — Ні, моя сестра живе в районі, вони з села виїхали уже давненько.

      — А хата?

      — А хата, де я народився, розвалилася. Та, що сестра собі побудувала, то цю хату вони продали і виїхали в район, так їх колгоспна влада допекла.

      — Ви, мабуть, тільки  на могилу до батьків їздите?

      — Так. Ну і моє село — то вся моя родина. Я і школі помагав, комп'ютер купив, але зараз не йду, образився на них страшенно. Вчителі й директор голосували за Януковича, це була зрада мене і взагалі зрада України — голосувати за ворогів України. Вони виправдовуються, мовляв, їм казали: не поставим котла вам, а якраз газ проводили в село, того не зробимо. Ну я їх випустив зі своєї уваги, але в селі буваю.

«Влада змінилася, стала наша, а я теж наш»

      — Іване Степановичу, як ви оцінюєте ситуацію в українському художньому середовищі?

      — Дуже мало знаю зараз можливості художників, хто де є. Я поки що орієнтуюся на своє покоління і років на 10 молодших, тих я добре знаю. Якщо говорити назагал, талантів у нас не бракує. Ми їх породжуємо дуже багато, більше ніж будь-яка країна у світі. Не всі вони такі затяті і вперті, як я, а без цього дуже важко чогось досягнути. В мистецтві треба багато працювати, яким би ти не був талановитим. Один може почати в 20 років, другий — у 5. І той, що в 5 років почав, може бути гіршим, ніж той, що почав у 20-30 років. Я фактично почав працювати майже в 30 років — у 29 закінчив інститут, отримав 2 дипломи, а потім довелося вчитись заново, створювати свій світ. Я встиг дуже багато зробити, тому що спосіб мого життя, мій режим дозволяли мені працювати 365 днів у році, відпочивати я не міг — мені скучно. Навіть у літаку я, як лечу, то працюю, сотні, сотні тисяч ескізів наробив, коли літав із Нью-Йорка до Києва і навпаки, але їх ніхто не реалізує, і я їх не реалізую, бо це просто неможливо.

      Я оцінюю стан нашого мистецтва дуже високо. Якби я вибирав мистецтво України для якоїсь світової виставки, вибрав би сотню художників як мінімум по 5 картин, щоб було 500 робіт хоча б. Ми би здивували весь світ, я абсолютно в цьому переконаний. Бо я знаю, що в світі робиться і що люди вже скучили за справжнім мистецтвом. До мене один з Америки приїздив, каже: я їду в Україну побачити справжніх художників.

      — А вас не лякає те, що зараз концептуальне мистецтво витісняє класичний живопис?

      — Шоу-бізнес мене не цікавить. Такі речі робляться для того, щоб здивувати на вечір людей, а потім воно як газета — прочитав статтю і газету викинув. Це те, що не залишає ніякого сліду. Воно вже надоїло на Сході і на Заході, але є люди, які просто люблять ці фокуси, то хай собі бавляться.

      — Ви робите копії свої улюблених робіт чи ні?

      — Ні, не роблю. Копія — це досконале перенесення, а мої картини не копіюються, їх неможливо перенести. А варіанти роблю. Я будь-якого пейзажу варіанти роблю. Люди хочуть замовити: ну зробіть мені такий — ну нехай, я подумаю. А там побачу, якщо мені припече...

      — З цієї виставки можна купити якусь картину чи ні?

      — У принципі можна, вже багато запитували, але я так: потім, потім,  потім. Я навіть інколи беру в них телефони, декому свої давав. Я просто самого процесу цього не люблю.

      — У вас нема агентів?

      — Якби в мене була жінка, вона би цим займалась. А мені це дуже неприємно.

      — А галереї чи якісь представники є?

      — Ні, немає. Зараз виставкою займаються хлопці, але я їм ще не доручав займатись продажем. Я їм дав у галерею кілька картин як вдячність за виставку, а вони собі просто розпоряджаються. А в подальшому, я думаю, оскільки існує цей проект «Іван Марчук», то вони мають право і будуть робити рекламу, просто виводити мене у світ, у Європу. Зараз наше завдання представитися цього року в ЮНЕСКО.

      — Раніше ви виставлялись у Європі?

      — Років 5—6 тому я мав виставку у Франції, в місті Лілль, у рамках Днів України у Франції. Це було по лінії муніципальної влади, але організовано непрофесійно, тому воно резонансу особливого не мало. Якщо треба когось дійсно показати, виставити на високому рівні, то це зовсім інша індустрія.

      — Ви часто даруєте картини?

      — Колись дарував багато, тому що менше продавав. Було таке. В мене інколи буває так, що легше подарувати, якщо людина вартісна, аніж продати,  щоб потім на мене не ображались. Продаж — це неприємна така процедура. В Америці мені було незвично, там так: ти робиш і за свою роботу отримуєш гроші, інакше вони не розуміють. Як ти не хочеш продати, ти що, дурний?

      — За фахом ви кераміст. Збереглися ваші керамічні роботи?

      — Я в 70-му році це закінчив, ну а нащо її робити, куди її дівати. Кераміка носить прикладний характер, її треба десь приміняти. Не можна робити, щоб вона стояла в музеях. Свою кераміку я віддам, якщо буде музей. Трохи в мене забрали, трошки купували, а більшість зберіг. Досі в Інституті теоретичної фізики є два мої керамічні панно, більше так ніде не представлений.

      — Зараз ви такий підтримуваний владою художник, до вас...

      — На поклон ідуть...

      — Так. Я знаю, що ви з Президентом Віктором Ющенком у хороших стосунках.

      — Нормальні стосунки, яка різниця чи він банкір, як його зразу запізнав, чи він зараз Президент. Ну, припустимо, я з вами дружив 20 років і раптом ви стаєте Президентом, ну то що — ми тепер вороги чи як? Влада змінилась, все-таки стала якась наша, а я теж наш, то не може не бути контакту.

      — Я десь читала, ніби Віктор Андрійович вас просив навчити своїй техніці, а ви сказали, що ще не час передавати. А що, можна цьому навчити?

      — Ну, показати можна. Малювати він це не буде, треба мати час і дуже велике терпіння. Він просто хотів знати, як це зроблено, ну я йому колись розкажу, тільки на вухо, щоб ніхто не чув.