Є зброя проти раку?

      У холі українського Інституту ветеринарної медицини як ніколи людно та гамірно. Звістка, що академік, тутешній завідувач лабораторії бактеріології Анатолій Завірюха винайшов препарат, який дає надію онкохворому на швидке та безболісне зцілення, швидко облетіла країну й змусила українців стрімголов мчати за спасінням до цілителя.

      — Мені втрачати нічого, тесть уже на четвертій стадії, чого тільки вже не пережили — й опромінювали, і до знахарок ходили, а рак міцно вчепився, — розповідав у натовпі й про свою біду сивобородий кремезний чолов'яга. — Та наша сім'я ладна вірити в що і в кого завгодно, аби тільки тестя з того світу витягнути.

      — І мій тесть на четвертій, та говорять, що Завірюха опромінених не бере, — підтримує розмову темноволоса жінка із сумними очами. — Я ось із Запоріжжя до доктора приїхала й стою тут на порозі биту годину.

      — А ми з Маріуполя, — обізвалася повновида молодиця, з-за котрою тінню визирала хвора, бліда сестра. — От не повірите, тільки позавчора почули про лікаря від знайомого, котрому ще років із десять тому ввели сироватку, а сьогодні вже тут. Це така болячка, що зволікати нічого.

      — Я вам скажу, що ладен пити все, що дає надію на зцілення, аби тільки під ніж більше не лягати, мені рік тому пухлину вирізали із мозку, то півроку замість голови був дзвін, котрий так гудів, що й світу не було ні видно, ні чутно, а через три місяці після операції знайшли ще одну пухлину в нирках, то що, знову під ніж? Знову рік на інвалідності в родини на шиї сидіти? Хай цей лікар і ветеринар, але він моя остання надія на нормальне життя, таким людям треба Нобелівську премію давати, — спокійно, ба навіть з оптимізмом ділився горем симпатичний чоловік, котрому в його третій десяток років так не личила сухість тіла та сивина.

Анти-«сибiряк»

      Чекати на зустріч із «народним героєм» — а саме так охрестили академіка онкохворі  по цей бік його кабінету — кореспонденту «УМ» довелося добрих чотири години. Тому часу, щоб відстежити зростання оптимізму хворих на рак, було більш ніж достатньо. Вкрай стурбовані, частенько в сльозах, хворі, зайшовши до кабінету Анатолія Івановича, за півгодини з'являлися на порозі  із просвітленим надією на зцілення обличчям. Поміж інших виділялася миловидна жінка в білому халаті, певно, співробітник інституту, котра стурбовано метушилася від дверей академіка до лабораторної. «Пацієнти» легко впізнавали в жінці дружину пана Завірюхи Ніну Миколаївну, адже особливо настирні хворі побували й удома в академіка.

      — Привезла обід чоловіку, бо йому немає коли й угору глянути, — турбувалася дружина. — Хоча це так на нього схоже — все життя ні вихідного, ні прохідного. От і зараз у відпустці, а працює допоки не вислухає кожного, не порадить, не розрадить, по доброті своїй нікому не може відмовити.

      Ніна Миколаївна розповіла, що вже давно не нарікає на долю, що та нагородила її чоловіком-науковцем-трудоголіком, адже вона розумiла на що йшла, виходячи 35 років тому за молодого наукового співробітника . Хоч Анатолій Іванович і хороший господар, і має золоті руки (приміром, господарює біля 12 вуликів), проте ці руки не завжди доходять до домашньої роботи.

      — Двадцять років чоловік писав докторську дисертацію на тему сибірської виразки, тож мусила не тільки дітей виховувати, а  ще й наукову роботу чоловіка по ночах вичитувати, — сміється Ніна Миколаївна. — Хвалити Бога, він завжди прагнув зрозуміти не тільки суть своїх винаходів, а й людей та свою родину.

      Колеги по лабораторії називають свого шефа «батько», відзначаючи, що без Анатолія Івановича протягом останніх 30 років в інституті  жоден винахід не обійшовся.

      Найбільшим досягненням інституту, українських науковців та й України в цілому стало відкриття Анатолія Завірюхи у 80-х роках минулого століття безбактеріальної вакцини проти сибірської виразки — антрокола, котра надійна і нешкідлива, на відміну від подібних світових розробок. 12 років учений цілеспрямовано й наполегливо працював над винайденням основного елемента вакцини — продуцента токсину сибірки. З цією метою разом зi співробітниками своєї лабораторії Анатолій Іванович провів паспортизацію місць, де в минулому було виявлено спалахи сибірки (їх виявилося близько 10 тисяч). До того ж науковій групі довелося обстежити 6 тисяч скотомогильників, щоб вилучити спори злощасної сибірки.

Коров'яче щастя

      Нещадне вирізання протягом останніх років сотень корів, уражених лейкозом, зрештою занепокоїло не тільки сільську громаду, а й ветеринарів, науковців та державних діячів. Дійсно, що ж це за пошесть мусить бути така, щоб із близько 4 млн. ВРХ, котра налічується по селах України, щорічно через захворювання на лейкоз знищували 200—300 тисяч корів. З яким розпачем доводиться господарям виводити своїх годувальниць із загону тільки тому, що результати аналізу показали реакцію на РІД. Непоодинокими стали випадки, коли на нещасті нагрівали руки злочинці, котрі, підсолодивши місцевому ветеринару життя якимось «червінцем», забирали на м'ясо практично за безцінь так званих лейкозних корів  у половини села.

      — Я знаю випадок, коли в жінки з двору забрали корову, «хвору на лейкоз», а через якийсь тиждень господиня впізнала свою корівку в руках незнайомої жінки, котра продавала тварину на ринку в сусідньому селі, — розповідає Анатолій Іванович. — Щоб припинити свавілля й  зарадити біді селянина, я запропонував заборонити знищення РІД-позитивних (хворих) корів без підтвердження захворювання на лейкоз гематологічним дослідженням.

      Натомість професор Завірюха запропонував господарствам, де ураження худоби лейкозом становило більш ніж 20 відсотків, випробування розробленої власноруч у 1999 році антилейкозної вакцини лейкозав.

      Незважаючи на те, що у 2002 році наказом головного державного інспектора ветеринарної медицини України було категорично заборонено застосування лейкозаву у господарствах України, вакцина таки дала конкретні позитивні результати. Приміром, два роки тому в 13 населених пунктах Дніпропетровської області щорічно на місцевих фермах виділяли від 6 до 62 РІД-позитивних корів, а через рік після проведення щеплень у цих же селах виявлено лише по 1—3 корови, уражених лейкозом. Сам же професор коментує заборону свого творiння некомпетентною перевіркою комісії, котра була сформована «для розгляду методики постановки РІД».

      Диво зцілення вакциною сталося і в господарстві «Фастівське» Київської області, яке у 2000 році першим від безвиході почало застосовувати вакцину Анатолія Завірюхи проти лейкозу. Кілька років тому директору підприємства доводилося просто за голову хапатися, адже відсоток уражених лейкозом корів становив майже половину поголiв’я. Сьогодні господарство нараховує півтори тисячі вакцинованих корів, у яких лейкозний процес припинився повністю. 

Великий винахід чи гучний скандал?

      — Розумієте, я ж не лікар, щоб лікувати людей, а ветеринар, і дуже цим горджуся, бо медицина лікує людину, а ветеринарія — людство, — вистачило зусиль у Анатолія Івановича зустріти ще з посмішкою і кореспондента «УМ» після «паломництва» онкохворих. — Але я дуже добре розумію тих людей, котрі простоюють години попід моїми дверима, щоб одержати останню надію на життя, тому і не можу відмовити їм в увазі.

      — Правда, що ви перевіряєте дієвість своїх винаходів, як то кажуть, «на власній шкурі»?

      — Дійсно перевіряю, я ж як винахідник повинен знати, що пропоную світу. Мені відомо, що препарати не містять ніяких шкідливих елементів, а тільки вбиті збудники тієї чи іншої хвороби, то чим же мені ризикувати?

      — Скільки  ви вже встигли запатентувати винаходів?

      — Я в науці з 1965 року, за цей час на моєму рахунку до 10 авторських винаходів. Я добре розумію, що моя посада завідувача лабораторії для винахідницької справи найліпша, адже в мене є команда, яка виконує всю необхідну роботу, а вiдтак отримуємо прекрасні результати.

      — А як давно ви працюєте над вакциною проти лейкозу?

      — Ще до того, як я почав детально досліджувати явище сибірської виразки, проблема лейкозу великої рогатої худоби постійно крутилася в моїй голові. Аж поки одного дня розум мій ніби прояснів, і стало зрозуміло, що й до чого. А рішення виявилося набагато простішим, аніж можна було того очікувати. Я ламав собі голову, де можна взяти вірус хвороби. Зазвичай вірусологи вирощують відповідні елементи у штучному середовищі, проте це рішення не зовсім вдале, адже в результаті утворюється більше білків, аніж вірусу в цілому. Тому я взяв кров хворої тварини і логічним шляхом розробив на основі її вірусу вакцину, включивши в неї й інші необхідні для одужання елементи.

      — Склад вакцини лейкозаву ви тримаєте в секреті?

      — Так, це авторська таємниця. На жаль, у моїй практиці були вже такі випадки, коли розголошений склад винаходу почали застосовувати інші виробники, на що я не давав згоди.

      — Анатолію Івановичу, а як так сталося, що ваш препарат від лейкозу почали застосовувати люди. Які були результати такого «лікування»?

      — Ви знаєте, що людина в безвихідних ситуаціях часто вдається до всього, що тільки може їй допомогти. Отак одного разу мені довелося зарадити горю мого аспіранта, в котрого на рак захворіла мати. Вона вiдтодi спокійно прожила ще п'ять років і померла від старості. А потім охочих провакцинуватися лейкозавом стало дедалі більше, і сьогодні вони мені  проходу не дають.

      — А чи були конкретні випадки, коли людей рятувала ваша вакцина?

      — Звичайно, і їх дуже багато, у мене є записник, в якому я фіксую всіх, хто до мене приходить: якщо людині стало краще — обвожу зеленим олівцем, летальні випадки — червоним, «зелених» у тому списку більше. Проте я відстоюю інтереси пацієнтів у тому, що вони не хочуть афішувати себе на всю країну. Найкраще лікуванню піддаються діти. Одного дня до мене звернулися батьки неповнолітньої дівчинки із Закарпаття, вона погано переносила лікування й зрештою її відправили додому, словом, помирати. Після вакцинації, ця дитина радує своїх батьків — закінчила навчальний рік на «відмінно», процес раку в її тілі припинився. Мої слова підтвердять історії хвороб та позначки в медичних книжках десятків українців.

      — Як ви визначаєте, як хворому краще приймати вакцину?

      — Дуже просто: я орієнтуюся на історію хвороби, на стадію захворюваності і відповідно до цього призначаю курс вакцинації, котрий становить 9 щеплень (до речі, вакцина, на відміну від традиційного лікування, обійдеться хворому в 100—300 гривень). А решту вакцина зробить сама, під її впливом формуються плазматичні клітини, які виробляють антитіла , що вбивають вірус раку.

      — Чому ви не схвалюєте традиційний метод лікування раку?

      — Ви тільки зрозумійте мене правильно, я не заперечую хіміотерапію, проте глибоко переконаний, що хіміотерапія нічого хорошого людському організму не дає, окрім того, що швидше підштовхує до могили. Я відстоюю ту думку, що рак — це вірусна хвороба, тому й лікувати її треба відповідно. Традиційний спосіб лікування направлений на знищення ракових клітин, але хімічні препарати не вибирають, де здорова, потрібна організму, клітина, а де ракова. Таким чином, разом із раковими клітинами руйнуються і життєво важливі клітини червоного кісткового мозку, що позбавляє людину імунітету, в результаті чого не виділяються антитіла проти збудника хвороби. Тому я навіть не раджу свою вакцину хворим після нещодавнього опромінення, бо потрібно, щоб пройшов деякий час, щоб організм був здатний боротися зі збудниками хвороби.

      — Вашу вакцину і до сьогодні не ліцензовано. Як ви це можете пояснити?

      — На жаль, інтереси наших чиновників не виходять за межі свого гаманця, чому ж давати дозвіл на вакцину, яку можна придбати за 200 гривень, і втрачати тисячі на хіміотерапії.

Офiцiйнi опоненти

      — Анатолій Іванович не має ні юридичного, ні морального права пропонувати свою вакцину людям, — категорично висловлює позицію традиційної медицини щодо лейкозаву заступник директора з наукової роботи Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології імені Р.Є. Кавецького НАН України, доктор медичних наук Григорій Потебня. —  По-перше тому, що він фахівець у галузі лікування тварин, ветеринарам же чинне законодавство забороняє лікувати людей, не те що проводити над ними експерименти. По-друге, вся традиційна медицина застосовує у лікуванні хворих тільки зареєстровані й, відповідно, апробовані препарати. Для того щоб вакцину було визнано за лікарський засіб, вона має пройти доклінічні дослідження, що включає в себе експериментальне вивчення токсичних, імунних, нейроендокринних, мутагенних та інших властивостей, а також клінічні дослідження, що передбачають вивчення впливу речовини на специфічні реакції та організм у цілому. Тому ми не знаємо, чим закінчаться для хворих такі експерименти Анатолія Завірюхи. У світовій практиці від моменту створення будь-якого лікарського препарату до його впровадження в життя потрібно 10-15 років.

      Свого часу наш інститут познайомився з Анатолієм Івановичем з метою провести дослідження на дієвість його вакцини проти раку, продовжує далi пан Потебня. На жаль, результати нашого дослідження не підтвердили очікуваних результатів — дія вакцини на уражене раком тіло тварини виявилася безрезультатною. В обох випадках — і коли хворим на рак тваринам вводили вакцину, і коли ми навмисне не робили щеплень — результат був однаковим: усі піддослідні через деякий час вмирали.

      Так зване полегшення «пацієнтів» професора Анатолія Завірюхи традиційна медична наука пояснює дією чужорідного (коров'ячого) білка на імунну систему людини та ефектом «плацебо». Хворий на підсвідомому рівні налаштовує свій організм на одужання, і в результаті відбувається тимчасове покращення його самопочуття.

      — На превеликий жаль, сьогодні традиційна медицина не завжди може допомогти онкохворим із IV стадією процесу, в цьому випадку завдання онколога полягає насамперед у тому, щоб перевести хворобу на хронічну стадію і при цьому покращити якість життя хворому. Заявки ж про те, що рак — це вірусна хвороба, безпідставні, — переконаний Григорій Платонович.