Іванна Іллєнко: Щоб випускниця Київської консерваторії опинилася в чеському борделі? Це неможливо!

      Навесні цього року на чеські екрани вийшов телефільм «Перемога» («Vitezstvi») про торгівлю людьми. Цікаво те, що головну роль у ньому зіграла українка. Це — екранізація відомого роману Джозефа Конрада. Сценарист Антонін Маша осучаснив і «чехізував» сюжет, а режисер Віктор Полєсни минулого року зняв кінострічку. Молода і вродлива випускниця Київської консерваторії Лєна, роль якої виконала Іванна Іллєнко, не з власної волі опиняється в еротичному клубі. Покинути його неможливо, дівчина не має ні грошей, ні документів. У салоні одного разу опиняється підприємець Алекс (Ян Новотни), який намагається їй допомогти. Лєна певний час вагається, але ризикує тікати з Алексом. Сховавшись у нього на дачі, українка заспокоюється, приходить до тями, а потім розгортається любовний роман. Та круті хлопці з кримінального світу швидко їх «вираховують». Алекс певний час намагається без насилля вийти із ситуації, однак... Фільм закінчується трагічно.

      Іванку Іллєнко режисер майже одразу обрав «ідеальною Лєною». 29-річна українка є професійною балериною і з дитинства знає, що таке кіно. Хоча б тому, що її тато — відомий український кінорежисер Михайло Іллєнко. Дебютувала вона у фільмі батька «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» (1993), знімалась також у його картинах «Сьомий маршрут» (1997) та «Невелика подорож на великій каруселі» (2003). На розмову Іванка погодилась одразу, спілкуватися з нею було просто й приємно. Розповідала захоплено, часто сміялась і жартувала, дуже цікавилась українським життям Праги. Зустрівшись під головним входом до Національного театру, де вона нині працює, ми подались до господи неподалік, де варять український борщ.

      — Іванно, як ви опинилися в Чехії?

      — Я працювала у київському театрі, коли туди приїхав шеф балету з Усті над Лабем Ондра Шот, дуже талановита і неординарна людина. Він запросив працювати в Чехії, я погодилася, три роки була в Усті. Потім він поїхав до Кошiце, і наша невелика, але міцна трупа розпалася. Всі роз'їхались по різних містах та країнах, багато людей переїхали до Праги, в Латерну... Я поїхала до Штутгарта, пропрацювала там 5 років, але більше вже не хотілось у Німеччині залишатися.

      — Вам там не сподобалось, це не театральне місто?..

      — Ні, зовсім навпаки! В Штутгарті великі балетні традиції, прекрасний театр, різноманітний репертуар, публіка чудова, зали постійно повні і квитки завжди розкуплені. Я не знала жодного слова по-німецьки, але там була доволі міжнародна компанія, і зовсім не було ніяких проблем. Та це дуже маленьке містечко, де о дев'ятій вечора на вулицях нікого нема... І німці від нас дуже далекi... Їх важко зрозуміти, вони зовсім інші... Прага прекрасна, і мені дуже хотілося працювати там, де подобається жити...

      — А чому не залишились у Києві?

      — Тоді в Києві була дуже важка фінансова ситуація, треба було постійно вирішувати якісь побутові питання. Коли кілька місяців не платять зарплату, то не до театру і не до мистецтва... Сьогодні ситуація покращилася, звичайно.

      — Перед тим ви навчалися ще й у Москві...

      — Так, я вже давно там не була. Я навчалася там до 17 років, і у мене склалися зовсім інші враження, ніж у дорослих: було добре, безтурботне дитинство, як у школі. Потрапила туди випадково: почала навчатися у Києві, в балетному училищі, а потім стався Чорнобиль, і батьки відвезли мене туди до двоюрідної тітки... Але не шкодую, що поїхала звідти.

      — Що вас, зрештою, привело до Праги?

      — Вирішила: досить, пора їхати! Минулого року зголосилася на конкурс у театрі. Спочатку сказали, що нема місць. Залишила свою відеокасету. Потім мені передзвонили, касета їм сподобалась, і місце якраз знайшлося... Пропрацювала менше місяця, і язик мені не повертався відпрошуватись на два тижні для зйомок у фільмі. Чеське телебачення саме домовлялось із керівництвом, і шеф балету пішов назустріч. Добрий тут театр...

      — Такі зміни — Москва—Київ—Усті—Штутгардт—Прага — якось позначилися на вашій кар'єрі, на сприйнятті мистецтва, людей?..

      — Безумовно! Це мій четвертий театр, і, думаю, що вже, мабуть, досить. Але я дуже рада, що поїздила, попрацювала у різних театрах. Нещодавно до мене приїздила подруга, львів'янка, яка залишилась у Москві. Вона весь час працювала в одному й тому самому театрі... Я набагато більше бачила...

      — У Національному театрі багато вихідців із країн колишнього СРСР...

      — Так, так... Там є один танцівник із Києва, з яким ми також колись разом працювали в Усті. Там є й росіяни. Але не можна сказати, що аж так багато, ось в Усті було багато, там було лише кілька чехів, решта — наші.

      — Як вас тут сприймають?

      — Я тут стільки наслухалась про нашу не надто добру репутацію... Може, й справді сюди здебільшого приїжджають не дуже хороші люди, навіть не знаю, як сказати... Не можу говорити про якесь неприємне чи упереджене ставлення до мене. Чехи міркують про людей як про особистостей, ніколи не ставлять хрест на комусь через його походження. З іншого боку, не люблю, коли лають те, чим певною мірою користуються. Тут нещодавно розмовляла з одним молодим хлопчиною, він приїхав із якогось сибірського міста і досить сильно сварив чехів, казав, що вони нудні, недоумкуваті і тому подібне... Ну й відповіла йому, що від'їжджай собі додому, чого ж ти тут сидиш? Дивиться... Я, кажу, знаю цікавих людей, і ти собі шукай друзів. Мовчав потім, висновки робив...

      — Не роздумували, скажімо, про кар'єру в кіно, згідно із сімейними традиціями?

      — На жаль, у кіно в Україні не надто багато шансів. Важка ситуація, дуже мало фільмів знімається, просто нема грошей на це. Багато нещасних людей, які хочуть робити саме українське кіно. У тата вдосталь прекрасних сценаріїв, особливо кілька останніх. Може, щось після помаранчевої революції поміняється?.. Дотепер, мабуть, нікому українське кіно не потрібне було... Як чехи починають скаржитися на малу кількість фільмів, то я їм відповідаю: Боже, ви б мали бути щасливими, весь час тут кінематограф обговорюється, це ж чудово, молодці! В кінотеатрах йдуть чеські фільми. От нам би так ставитися до свого кінематографа!

      — «Перемога» була вашим першим чеським фільмом. З чого все починалося?

      — Просто поталанило. Друзі мені сказали, що на кастинг потрібна дівчина, яка розмовляє чеською з акцентом. Режисер мені дав текст, домовились на певний час... Навіть не помітила, як пройшли проби: доки налагоджували техніку, ми з партнером по фільму Яном Новотни, який працює також у Національному театрі, порозмовляли про життя, хто, коли і чому приїхав тощо. Того було досить, щоб нас нафільмували... Головне у кіно — поводитися якнайприродніше. Та й, як кажуть у балетному світі, — чим гірший театр, тим складніший конкурс. До того ж я в Празі була зовсім недавно, у мене з'явилося одразу багато нових знайомих.

      — Як ви сприйняли сюжет?

      — Ви знаєте, можу вам нажалітися... Це чехам важко зрозуміти. Шкода, що тут складається кліше: з України — то обов'язково опиняється в борделі, в мафії і тому подібне. Неприємно це...

      — Але, з іншого боку, це — реальність, актуально...

      — Дівчина, яка закінчила консерваторію в Києві, щоб опинилася в борделі?! Може, це було колись раніше, але зараз усі про це знають, ніхто не поїде, українки зовсім не тупі. Трішки це примітивно.

      — А ви вмієте грати на саксофоні?

      — Зовсім не вмію, я два місяці навчалася спеціально для фільму! Вивчила три мелодії, як це все треба пальцями перебирати! Це такий складний, та ще й важкий інструмент, а у фільм потрапили кадри, де я жодним пальцем не поворушила! Але все одно цікаво, неймовірний інструмент. В училищі навчалась на фортепіано, адже там дають і музичну освіту, але це зовсім інше. Потім мені треба було говорити гірше, ніж розмовляю насправді...

      — Наскільки велику роль вiдiгравала імпровізація, спонтанність під час зйомок?

      — Я одразу Віктору пояснила, що те, що я читаю, не дуже правдоподібно виглядає. На помилки сценарію могла звернути увагу лише людина з нашого краю. Він до цього добре поставився і дав мені волю, дуже багато перероблялося просто на майданчику, бо сценарист, на жаль, несподівано помер.

      — У фільмі були такі «відморожені» бритоголові...

      — Та ні, що ви, насправді вони всі дуже хороші! Це ж роль така! Всі дуже добре до мене ставились, Віктор така людина, яка ніскілечки не нервує. У тата важко зніматися, бо він — досить суворий до мене. Хоча всі актори його дуже люблять, йому можна вірити на всі сто — що сказав, треба зробити, і крапка. Тут я прийшла, нікого не знала... І думай собі — як, що... Я б ще із задоволенням зіграла якусь кінороль...

      — Були вже пропозиції?

      — Ні. Якось мене запросили на кастинг до серіалу на «Нову». Знову ж таки треба було дівчину, яка нібито нелегально приїжджає з України, вона хоче вчитися, а брат змушує її десь прибирати, доглядати за дітьми... Так мені було вже образливо, що вони з нас малюють таких безтолкових чорноробів. Думаю, все це має скоро пройти...

      — Що тато сказав про фільм?

      — А він ще не бачив! Що надсилати, то ж перекладати треба! Я от приїду й привезу. Та я й сама ще його не бачила, не люблю на себе дивитися...

      — А якщо зробити титри і показати на українському телебаченні?

      — Так, а скільки це коштує? Я думаю, це досить дороге задоволення. Крім того, його ще треба купити, щоб показати на українському телебаченні.

      — Що плануєте далі?

      — Балет — прекрасне мистецтво, але життя тут коротке. Дуже мені подобається театр. Я вже грала в Усті в одному спектаклі. Можливо, це ще висить у повітрі, восени мені вдасться зіграти в новій виставі. Побачимо.

      — Що вас більше захоплює — кіно чи балет?

      — Драмтеатр.

ДОСЬЄ УМ

      Іванна Іллєнко народилася 1976 року в Києві. Закінчила Російську балетну академію в Москві, у 1993—1996 роках танцювала у Національній опері в Києві. Виконувала ролі Шірін у «Легенді про любов», Оксани в балеті «Ніч перед Різдвом», Джульєтти у «Ромео та Джульєтті», Попелюшки в однойменному творі Прокоф'єва, головну роль у балетi «Володимир Хреститель» та інших. У 1995 році отримала перше місце за найкращий дебют на кінофестивалі «Стожари». У 1996 році посіла третє місце на конкурсі балету Сержа Лифаря в Києві. У 1996—1999 роках була першою солісткою у міському театрі Усті над Лабем. Грала Клару в «Лускунчику», Жізель, «помираючого лебедя», головні ролі у «Паквіті», «Святі квітів у гензані», «Діаманті» та ін. З 1999 — у міському театрі в Штутгарті, південно-західна Німеччина, через рік там стає демісолісткою. Тут танцювала Лізетту в «Даремній обережності», Блакитного птаха у «Сплячій красуні», Б'янку в «Приборкуванні непокірливої», Ольгу у балеті «Онєгін» та ін. З 2004 року — демісолістка балету Чеського національного театру.