Практичний курс українства

      Коли Італія 1861 року здобула незалежність, із-понад 25 млн. населення італійською мовою в ній розмовляли тільки 600 тисяч (2,4 відсотка). «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації міцною  й благотворною... Ми не будемо вільні, якщо не будемо єдині», — стверджувалося в програмi «Про єдність мови і засоби її поширення». І в Італії було все зроблено для того, щоб усі італійці незалежно від свого етнічного походження оволоділи й користувалися на всій території держави єдиною італійською мовою.

      Що ж робити нам, коли у багатьох вищих навчальних закладах, особливо на Сході й Півдні, викладання ведеться майже винятково російською мовою, часто за російськими підручниками і в російському дусі. Очевидно, треба домогтися,щоб ті, хто матиме вищу освіту, не тільки були спеціалістами, а й насамперед почували себе українцями. Крім цікавих молодіжних видань та передач українською мовою, українських підручників, інших відповідних заходів, цього більш упевнено можна досягти за допомогою українознавчих предметів (які в попередні роки послідовно урізувалися із зрозумілою метою). Потрібно Міністерству освіти й науки, на виконання статті 11 Конституції України, ввести в усіх без винятку вищих навчальних закладах (у тому числі й військових) як обов'язкові такі чотири українознавчі предмети, виділяючи на кожний з них по 70 аудиторних годин (разом — 280 аудиторних годин, що становитиме менше 7 відсотків усього аудиторного часу):

      а) практичний курс української мови (спрямований на якомога повніше оволодіння саме розмовною мовою, виражальними засобами та стилістикою української літературної мови з елементами комунікативної лінгвістики — I курс);

      б) новітня українська література (суспільно вагомі твори українських письменників, які не вивчаються в середній загальноосвітній школі і які мають національно-виховне спрямування — II курс);

      в) історія української державності (це повинен бути насамперед аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному шляху — III курс);

      г) українська культура (цей курс має сприяти збереженню українських національних культурних традицій і ні в якому разі не може підмінюватися вивченням зарубіжних культур, як це робиться тепер — IV курс).

      Цикл названих українознавчих дисциплін повинен завершуватися обов'язковим інтегрованим бакалаврським державним іспитом.

      Разом ці предмети, як і вимагає 11 стаття Конституції України (яка досі не виконувалася належним чином), сприятимуть «консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури». Інакше при теперішньому стані суспільства  досягти цього буде надто важко.

      Слід звернути увагу й на середню загальноосвітню школу. На 5 вересня 2003 року в Україні нараховувалося 1594 загальноосвітні школи з російською мовою навчання, у яких здобував освіту 1394331 учень, або 23,9 відсотка від усієї кількості школярів. Тобто майже четверта частина всіх дітей навчається російською мовою, тодi як росіян в Україні трохи більше ніж одна шоста частина (17,3 відсотка) всього населення. Отже, в школах з російською мовою навчання вчиться 6,6 відсотка (щонайменше 385 тис.) дітей неросійського походження.

      До того ж  у цих школах навчання ведеться майже винятково російською мовою. Це суперечить міжнародним нормам. У рамковій конвенції про захист національних меншин і в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту середня освіта для осіб «діаспори» визначається як двомовна: половина предметів має викладатися державною мовою, половина — мовою національної меншини. Як зазначено в першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту, «особи, які належать до національних меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою». Свого часу відповідно до цих міжнародних норм у Міністерстві освіти (керівник групи — В. Огнев'юк) було розроблено Концепцію освіти національних меншин, але вона десь і досі припадає пилом.

      Ще один важливий атрибут державності — військо. Утім поки що більшість офіцерів в армії та більшість викладачів у військових училищах послуговуються російською мовою, безкарно порушуючи вимогу Закону України «Про Збройні сили України», де чітко записано: «У Збройних силах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова».

      Коли 1918 року формувалася польська армія, її головнокомандувач Ю. Пілсудський поставив перед офіцерами недвозначну вимогу: хто хоче служити в польській армії, повинен послуговуватися польською мовою, хто ж не може чи не хоче цього робити, хай шукає собі заняття деінде. У польській армії сьогодні офіцери вивчають культуру польської мови. Вивченню державної мови в Ізраїлі також сприяла армія: ті, хто не встиг добре оволодіти івритом до призову, проходили 180-годинний курс вивчення державної мови в армії.

      У статті 10 Конституції України (яку з великими труднощами було прийнято Верховною Радою) і рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року йдеться про те, що «українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в  інших публічних сферах суспільного життя». Мова національних меншин, зокрема й російська, може використовуватися, відповідно до цього рішення, лише місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

      Тим часом навіть деякі міністри та голови обласних держадміністрацій на всю Україну промовляють недержавною мовою. Але хіба можна дотримуватися законів вибірково: які мені зручно — виконую, а які незручно — ні?

Іван ЮЩУК,

завідувач кафедри Київського міжнародного університету,

відмінник освіти України.