У кожній державі, яка претендує на звання демократичної, є такий-собі «чорний список» засобів масової інформації, які дуже не до вподоби тамтешній владі. Власне, саме ставлення до «неугодних» державному керівництву ЗМІ є одним із основних критеріїв реальної, а не номінальної демократії. В Україні перелік опозиційних, а отже, «несимпатичних» найвищим посадовим особам друкованих та (незначною мірою) електронних ЗМІ чималий. Цим, до речі, любить похвалитися керівник Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергій Васильєв, якого журналісти вважають головним негласним цензором української преси та автором знаменитих «темників». Мовляв, он їх скільки — критиків самого гаранта та його нинішніх поплічників, усі вони «пораховані» і враховані, але ж існують, працюють, і ніхто їм кисень не перекриває...

Чим менше часу залишається до виборів, тим тісніше затягується зашморг на шиї тієї «групи» осіб, яку ми узагальнено називаємо «владою». Але здавати без бою свої «тепленькі» крісла панове зі «штабом» на вулиці Банковій не збираються і засобів для боротьби за виживання не шкодують. А оскільки й державні мужі, й їхні радники прекрасно усвідомлюють, наскільки важливою зброєю у веденні передвиборчих «бойових дій» є преса, чи не найбільше від цієї «війни» страждають саме засоби мас-медіа.