За якими б критеріями не обирали керівника Івано-Франківського дитячого притулку, конкурсній комісії, вочевидь, важко було оминути увагою Марію Василівну: її прізвище ж бо — Серденько — якнайкраще пасує до цього благодійного будинку. Розташований у приміщенні колишнього дитсадка по вулиці Набережній в Івано-Франківську, він — єдиний такого типу заклад на Прикарпатті, але за рівнем піклування про дітей та впровадження власних методичних розробок посідає друге місце серед 96 притулків України.

Тут тимчасово, до 90 діб, перебувають юні злодії, бродяги, жертви сімейних конфліктів та інші обездолені українці віком від трьох до вісімнадцяти років. Є серед них талановиті і дуже талановиті діти, котрі за інших життєвих обставин напевне стали б і гордістю краю. Та з-поміж мешканців притулку переважають так звані важкі підлітки. Їх навряд чи коректно називати, за Максимом Горьким, живими квітами землі: дев'ять з десяти прибульців уражені вошами, майже половина — коростою, застудженi, трапляються хворі туберкульозом. Чимало юних циган, котрі прикочовують на Івано-Франківщину із сусіднього Закарпаття, у 14—15-річному віці не вміють ні читати, ні писати. На нещастя, такі дрімучі неуки в останні роки почали з'являтися і в середовищі етнічних українців. І це не єдиний негативний набуток нашої новітньої історії.