Після удару блискавки

      Гострі леза блискавок кроїли похмуре небо і врізалися в кам'янисті схили, по яких спішно, кількома потоками, спускалися донизу тисячі підкорювачів Говерли. Двоє з них, за якимось фатальним збігом обставин, потрапили «в приціли» найпотужніших електричних розрядів. Для 47-річного уродженця Закарпаття цей удар минулої суботи виявився смертельним. Петру Фарбішевському дивом пощастило.

      Його вдалося врятувати. Наприкінці дня минулого понеділка хлопця вже перевели з реанімації Івано-Франківської обласної клінічної лікарні у відділення судинної неврології. Поруч — пригнічені мама Ольга Денисівна та батько Микола Васильович. Обоє — лікарі й добре розуміють, як нині важко їхньому синові. Петро лежав «під крапельницею» і пробував усміхнутися на моє підбадьорливе привітання. На запитання, що ж тоді сталося, ніяково відповів: «Нічого з того не пам'ятаю. Останні спогади — фестиваль у Шешорах».

      Удар блискавки стер із пам'яті не тільки епізоди Петрового порятунку, а й усе, що відбувалося майже добу до того.

      «Він приїхав у п'ятницю увечері з фестивалю етнічної музики, — каже Микола Васильович, — і попросив розбудити о 2-й ночі, аби встигнути на поїзд до Івано-Франківська. Мешкаємо ми в селі Турка Коломийського району. Звичайно, я не заперечував. На Говерлі збираються однодумці, патріотичні люди, які хочуть щось добре зробити для України. Чому сталося таке нещастя, одному Богові відомо. Нині Петро перебуває у стані середньої важкості».

      Завідуюча відділенням судинної неврології застерегла: пацієнтові потрібен спокій, спокій і ще раз спокій, тобто якнайменша присутність сторонніх людей. Ми з Миколою Васильовичем спускаємося з четвертого поверху на прилеглу до лікарні територію. Там на автостоянці після цілонічного з понеділка на вівторок чергування біля братового ліжка приліг подрімати у легковику Богдан. Він — учасник та очевидець тієї резонансної НП. Хлопця ледь вдалося розбудити.

      — Богдане, ви на Говерлу піднімалися з суто спортивного інтересу чи, як дехто стверджує, виконували якісь охоронні функції на громадських засадах?

      — Можна й так сказати. В Івано-Франківську є спортивний клуб «Еней», у якому тренується Петро. У Чернівцях я займався єдиноборствами, зокрема бойовим гопаком. Ми забезпечували коридор для проходження Президента, дещо стримували живе кільце з багатотисячного натовпу навколо нього на вершині. Наш Президент — щира душа: роздавав автографи, обнімався з людьми. Ми просили їх не так активно зближуватися, бо, мовляв, затиснете Віктора Андрійовича, а йому ж державою ще стільки керувати.

      — Мер Івано-Франківська Зіновій Шкутяк називає вас політично активними, надійними молодими людьми. Які ваші політичні інтереси?

      — Інтереси одні — аби добре було в Україні, аби люди жили по-людськи, аби ніяке бидло нами не керувало і не вважало нас бидлом. Ми християни і хочемо жити по-християнськи.

      — Ви, наскільки мені відомо, — студенти Прикарпатського національного університету.

      — Брат старший від мене на рік. Він навчається на 4-му курсі історичного факультету, я штудіюю музику на першому курсі інституту культури, що входить до навчального комплексу цього вузу. Здобуваю другу вищу освіту. Перед цим закінчив фізичний факультет Чернівецького національного університету. Брат — член молодіжного КУНу, я, так би мовити, безпартійний, але називаюся українцем, то, відповідно, і думаю, і вчинки роблю, пам'ятаючи про це.

      — Батьки так виховали?

      — І батьки, і старше покоління нашого роду. Прадід Іван Дирда служив в Українській галицькій армії і встановлював у місті Галич владу ЗУНР. Дід і бабуся по маминій лінії були в УПА, а брат маминої мами підірвав себе гранатою у криївці, коли йому було 20 років. Батькова родина також була дуже патріотичною. Як кажуть, козацькому роду нема переводу. Все це закладено в генетичній пам'яті.

      — І чуприна — також? Що це в тебе за зачіска?

      — Оселедець. Це щоб люди подивилися і згадали українських козаків. Буває, перехожі на вулиці показують на мене пальцем, але більшість каже: козак іде.

      — Розкажи, що відбувалося тоді, коли пішов сильний дощ, а за ним — град з грозою і блискавками?

      — Люди спішно спускалися з вершини, натовп ніби розчинився. Біля Президента залишилася невелика група людей, зокрема охорона. Ми з братом також почали сходити вниз. Йшли трохи осторонь від Віктора Андрійовича. Думали, може, знадобиться наша допомога. Град такий тріскав по чолі, що було не до жартів. Я уявив, як він боляче ударяє по ще не здоровій шкірі обличчя Ющенка.

      Далі сталося нещастя. В якийсь момент відчув, ніби мої неслухняні ноги паралізовані судомою. Упав обличчям донизу. Коли почув запах смаленого, зрозумів, що це — блискавка. Хоча ні гуркоту грому, ні спалаху не бачив. Може, на якусь секунду втратив свідомість. Брат був позаду мене. Миттєво спрацювала думка: що з ним? Дивлюся — він лежить нерухомо. Зіниці — розширені, ні дихання, ні пульсу. Мене охопив жах. Почав робити йому штучне дихання. Підбіг один з охоронців Президента і взявся за масаж серця. Два лікарі Ющенка вставили Петрові в гортань трубку і качали повітря, зробили якийсь укол. Підійшла лікар Галина Винничук, депутат Івано-Франківської міськради.

      Я сів на камінь і заплакав. Потім почав молитися. Град періщив далі. Ніби крізь сон почув голос лікарів, що в Петра звузилися зіниці й прощупався пульс. З нами залишилися мер Зіновій Шкутяк і лікарі. Працівники МінНС передали по рації, що потрібна допомога. Повернувся вертоліт Президента, і брата взяли на борт. Вiдправили Петра в обласну клінічну лікарню. Я відтоді з Франківська не виїжджав, хоча в реанімаційне відділення мене не пустили.

      — До минулої суботи з Віктором Юще-нком не зустрічався? Яке враження залишилося від знайомства?

      — Під час помаранчевої революції я пробув у Києві майже 4 тижні й часто бачив Ющенка, але не так близько. Тепер підтверджу, що він — добра людина. Поруч з ним почуваєшся дуже комфортно, наче немає ніякої дистанції між главою держави і простим студентом, але його доброта і патріотизм ніби відчуваються на дотик. Що там порівнювати з попередниками! Ви ж самі бачили: звучав гімн України, а вони очі кудись втуплять і стоять, як... Ну не буду порівнювати.

      — Петро тоді також був у Києві?

      — Не був, бо з ним сталася тоді теж надзвичайна пригода. Після першого туру президентських виборів він збирав бажаючих їхати до Києва. Очевидно, комусь це не сподобалося. Під гуртожитком, коли він з товаришем повертався з тренування, на них накинулася група невідомих молодих людей — близько десятка. Петрові кілька разів різонули чимось по шиї і вдарили тупим предметом по голові, спричинивши струс мозку. Лікар йому сказав: маєш щастя, що займаєшся спортом і добре накачав шию, інакше порізи були б фатальними.

            Тоді, стікаючи кров'ю, Петро одного нападника затримав сам, інших взяла міліція і привезла в Пасічнянське відділення. А далі сталося дивне продовження цієї прикрої історії: затриманих відпустили, бо не знайшли в їхніх діях складу злочину і не порушили кримінальну справу.

      Петро тривалий час пролежав у лікарні, пропустив багато занять, і його ледь не виключили з університету. Вийшло так, що брата порізали, забрали мобільний телефон (до речі, ним викрадачі користувалися, навіть не змінивши стартовий пакет, але міліція їх не могла вирахувати). Є свідки, які бачили білий «Форд», у якому нападники очікували повернення брата з тренування, однак цією справою ніхто серйозно не захотів займатися.

      — Після пригоди на Говерлі вас, мабуть, у гори вже не тягнутиме.

      — Ой, не знаю. Мабуть, під час грози треба скидати з себе металеві предмети — у Петра до мобільного телефону був прикріплений металевий ланцюжок і зв'язка ключів. Можливо, через це він «вловив» електричний розряд і став своєрідним громовідводом. Хоча як фізик скажу, що для біди не обов'язково потрапляти під пряме попадання. Якщо блискавка вдарить дуже близько, то від електромагнітного імпульсу виникне ефект, подібний до мікрохвильової печі. Це теж небезпечно.

      — Побажаймо Петрові якнайшвидшого одужання і щоб з вами ніколи не траплялися подібні прикрі пригоди.

      — Дякую. Нехай подібне не трапляється ні з ким.