Листа до міністра охорони навколишнього природного середовища України Павла Ігнатенка написала екологічна журналістська громадська організація WETI. Від імені громадськості Львівщини вона просить посприяти поверненню колишнього заповідного урочища «Корналовичі» та колишніх земель заказника «Бориславський» у природно-заповідний фонд Львівської області. Крім цього, міністра просять дати оцінку рішенню Львівської обласної ради від 1999 р., яке, власне, і скасувало заповідний статус низки об'єктів.

Нині на 170 маршрутах обласного центру бігає тисяча з лишком мікроавтобусів. Контроль за їхньою роботою зазвичай обмежується збором відсотка денної виручки — як для власників маршруток, так і для вартових доріг. За неофіційною, ясна річ, домовленістю. Технічний стан транспорту для них — справа другорядна, якщо йдеться про готівкову масу. Останнім же часом доводиться вести мову про іншу масу — аварій. Одна з найжахливіших сталася на проспекті Леніна, неподалік пам'ятника «Тривожна молодість». «Мерседес» 81-го маршруту на шаленій швидкості влетів у велику калюжу, і водій не впорався з так званим «ефектом аквапланування»: машина сковзнула, ніби на льоду, налетіла на бордюр і перекинулася. На водієві — жодної подряпини, а ось пасажири серйозно травмовані: було госпіталізовано сімох осіб, у тому числі 53-річну пані Наталю — по дорозі на роботу медсестра виробничого об'єднання «Радіоприлад» стала інвалідом — бідолашній жінці відірвало руку.

Гострі леза блискавок кроїли похмуре небо і врізалися в кам'янисті схили, по яких спішно, кількома потоками, спускалися донизу тисячі підкорювачів Говерли. Двоє з них, за якимось фатальним збігом обставин, потрапили «в приціли» найпотужніших електричних розрядів. Для 47-річного уродженця Закарпаття цей удар минулої суботи виявився смертельним. Петру Фарбішевському дивом пощастило.
Його вдалося врятувати. Наприкінці дня минулого понеділка хлопця вже перевели з реанімації Івано-Франківської обласної клінічної лікарні у відділення судинної неврології. Поруч — пригнічені мама Ольга Денисівна та батько Микола Васильович. Обоє — лікарі й добре розуміють, як нині важко їхньому синові. Петро лежав «під крапельницею» і пробував усміхнутися на моє підбадьорливе привітання. На запитання, що ж тоді сталося, ніяково відповів: «Нічого з того не пам'ятаю. Останні спогади — фестиваль у Шешорах».
Удар блискавки стер із пам'яті не тільки епізоди Петрового порятунку, а й усе, що відбувалося майже добу до того.