Молочна змова

      Аби зрозуміти, як далеко ми пішли вперед і як безнадійно відстали за ці роки, варто купити... упаковку кефіру чи молока. Не знаю, як вас, а мене страшенно ображають і дратують оті поліетиленові торбинки, в яких булькає невідомо що і дату виготовлення на яких інколи знайти буває неможливо. Гамузом висипані у супермаркетах на вітрину, часто-густо брудні пакети, ніби по них хтось топтався ногами, навіть неприємно брати в руки. Ще більше розчарування чекає, коли поміж свіжого продукту продавці підсунуть зіпсований, тобто з кінцевим терміном реалізації. А коли торбинка ще й трісне у вашій сумці, то хочеться гепнути нею по голові того, хто придумав таку упаковку для молочних продуктів! І мимоволі згадаєш старі добрі часи, коли купував тетрапаківські пакети-трикутнички з молоком і кефіром, зрізав ножиком чубчик і спокійнісінько наливав у чашку або ж пив просто з пакета. Відійшли у вічність і молочні скляні пляшки, і сметана у скляних баночках, а їхнє місце зайняла все та ж поліетиленова плівка. Тобто те, від чого відмовилася матінка-Європа, викинувши у смітник, ми швиденько підібрали і запровадили у себе. Відмовившись від екологічно чистої тари, переробники заощаджують на цьому, напевне, немалі гроші. Якщо ж раптом захочеться випити кефір із тетрапаківського пакета, то викласти за нього доведеться ледве не на гривню більше, ніж за літр цього ж продукту в поліетиленовій упаковці. За задоволення й екологічну чистоту треба нині платити. Як платять багатенькі буратіни в усьому світі, яким по кишені й екологічно чиста їжа, без усіляких там модифікованих на генному рівні продуктів, й така ж безпечна, тобто екологічно чиста, упаковка. Ми ж, сіра споживацька українська маса, вип'ємо все, що наллють, і з чого завгодно...

Чому молочні «хлопці» перестали слухатися?

      Бо ми не маємо вибору. Навіть на тому ж ринку в сільської бабці купуємо домашнє свіже молочко, розлите у пластикову пляшку з-під кока-коли чи якоїсь іншої ароматизованої зарази. Тому що розуміємо, як нелегко тягнути базарникам оті торби зі скляними банками з маршрутки чи потягу до базару. Не кажучи вже про те, як нелегко те молоко нагодувати, подоїти, дати йому раду і ще в місто, на ринок, привезти, щоб якусь копійчину заробити.

      — Моїй доньці, коли вона лежала у пологовому будинку, хтось приніс йогурт. Їсти вона його побоялася і віддала мені додому. Думаю, побачу, що ж то воно таке, — поставила, щоб скис. І що ви думаєте? Більш як половина баночки стала сироваткою, і тільки зверху трішечки чогось кольорового густішого зібралося. І коштує вона більш як гривню, ця малюсінька баночка. А у мене забирають літр жирного нормального молока за 70 копійок, — обурюється Стефанія Підвальна, сільська вчителька із Четвертні Маневицького району, яка кілька років підряд продавала в районі найбільше молока на приймальний молочний пункт одного iз заводів-переробників. — Вони з того молока заберуть сметану, жир, усе, що можна забрати, і продадуть вам, міським жителям, по 2 гривні за літр. Ще й казатимуть, що виробництво молока — справа збиткова. Що ледве не благодійництво вони роблять, що купують у нас, селян, молоко. І це справедливо?

      Справедливістю тут, звичайно, не пахне. Пам'ятаю, коли наприкінці 90-х молочні підприємства-переробники ніяк не могли поділити свої сфери впливу, тобто хто де заготовлятиме молоко, Борис Клімчук, тодішній голова облдержадміністрації, просив їх: «Хлопці, не перебивайте один одному справу. Поділіть райони, хто де працює, і працюйте».

      «Хлопці» послухалися — так і зробили. Тим більше що на ринку їх залишилося геть небагато. Бо маленькі молокозаводи, які працювали в кожному райцентрі, були доведені до банкрутства і поглинуті основними «китами» молокопереробки. Деякий час «хлопці» владу трохи слухали. Вона їх розпікала за те, що багато молока йшло на переробку для виготовлення казеїну, який продавали за кордон за великі гроші. Але ж знову-таки — закуповували нове обладнання, облаштовували молочноприймальні пункти, навіть у поповнення елітного молочного стада дехто гроші вкладав. Ніби на спільну справу працювали надприбутки, а не лише на збагачення жменьки бізнесменів. Були часи, коли навіть місцева влада районного рівня могла вплинути на цінову політику. Скажімо, на початку 2000-х Маневицька райдержадміністрація поставила умови представникам «Рожищесирзаводу»: якщо закупівельна ціна знизиться до мінімального рівня, то жодна сільська рада молока продавати не буде. І подіяло. На деякий час.

      Що ж сталося нині, чому влада, ані виконавча, ані органи місцевого самоврядування, не в змозі включити важелі впливу, аби стосунки селянина і молочного бізнесу набрали цивілізованих ознак? Щоб один не почувався обкраденим, а інший ображеним, що йому не дають працювати у ринкових умовах. Влада не має таких важелів. Чи просто з київських пагорбів не дають ці важелі використати? А якщо до тих важелів додати ще й депутатські мандати...

Селян поставили на коліна, щоб їх «доїти»

      Сьогодні в області атестовано 8 молокозаводів. З них три заводи — це імперія «КоМо»: ВАТ «Ковельмолоко», ВАТ «Горохівський сирзавод», Володимир-Волинський молокозавод. Друга, трохи менша, імперія — «Рожищесирзавод» плюс його ж дітище — «Нововолинський молокозавод». Одинаками у цьому списку стоять ЗАТ «Ратнівський молокозавод», Шацький молокозавод та ТЗов ТД «Любарт». І тільки останній нібито не викуплений «хлопцями з Києва», тобто там не задіяні капітали київського бізнесу. Хоча ніхто достеменно вам не скаже, хто ж реальний власник цих підприємств і хто за ними стоїть. Можемо тільки здогадуватися. Як нереально взяти будь-яку інформацію у таких підприємств про результативність їхнього господарювання, про прибутки, рентабельність тощо. Комерційна таємниця надійно приховує все від сторонніх і надто цікавих. Нещодавно була свідком, як аграрний чиновник обласного масштабу намагався дізнатися по телефону на одному з підприємств, чи взяло воно кредит, щоб погасити борги за молоко перед селянами, а бухгалтерія йому вперто не хотіла відповідати. Ось такі вони, молочні королі, незалежні й нікому не підвладні.

      Якщо подивитися червневі молочні зведення, мимоволі виникає питання: а чи є в нашій країні антимонопольне законодавство і що роблять відповідні органи в області, якщо всі вісім молокопереробних підприємств встановлюють однакову закупівельну ціну на молоко у населення у розмірі 65 копійок за літр? Невже це не схоже на змову, і про яку конкуренцію тут можна говорити? Із колективними підприємствами політика дещо інша, і ціна — 75 — 80 копійок, а в «Любарта» — і гривня. Цікаво, чим займається у нас така структура як державна інспекція з контролю за цінами, якщо реально ні на які ціни вона не впливає? Виходить, зайва одиниця, яка даремно проїдає державні гроші. Чому нікого не цікавить, звідки у магазинах береться ціна літра молока 2 гривні, тобто утричі більше, ніж її купили у сільського чи колективного господаря, і чому вона не змінюється, якщо закупівельна влітку суттєво зменшилася? Сьогодні закупівельна ціна молока на Волині найнижча в Україні. У порівнянні з минулим роком вона трішки зросла, бо торік селянам платили по 40 копійок. Але як пояснити волинянину, чому пачка львівського вершкового масла на Волині коштує 2.20 — 2.50 гривні, а луцького — майже 3 гривні, «Комо» — 3 — 3.20 гривні? Це тоді, коли львів'яни платять своєму виробнику молока більше, ніж волинські молочники — по 70 — 75 копійок. А продукція у них все одно дешевша, у сусідів-рівненчан те ж саме. Просто, напевне, апетити у тамтешніх молочників трохи скромніші, ніж у волинських. І вони намагаються думати про день завтрашній. Бо якщо село в один далеко не прекрасний день захоче довести, що воно знає реальну ціну своєї праці й матиме гідність за себе постояти — його перестануть безсовісно «доїти», як доїли всі ці роки. Навіть пересічний мешканець знає, що переробка молока ніколи не була справою збитковою, ані в радянські часи, ані в наші, незалежні, коли село грабували впродовж останніх років просто безсоромно. Коли ті, хто виробляє хліб, м'ясо, молоко, були нахабно відкинуті на задвірки української історії. Їх позбавили права бути співвласниками підприємств, збудованих свого часу за державні кошти і на які вони як безпосередньо причетні до виробництва мали б мати першочергове право. Без них приватизували м'ясокомбінати, молокозаводи, хлібокомбінати. А для того щоб селом можна було маніпулювати і щоб поставити його на коліна, диктуючи свої умови, треба було його розвалити, знекровити і фінансово, і матеріально. Що і зробила минула влада під прикриттям нездарного реформування. Залишившись місяцями без пенсії, зарплат і будь-яких засобів для існування, селянин змушений був клято працювати на омріяній землі, щоб потім плоди його праці за безцінь скуповували новоявлені господарі переробних підприємств. Якщо у 80-х роках молочну галузь, а саме виробника, дотувала держава за рахунок різниці між закупівельною ціною та роздрібною (купували молоко по 25 копійок, а продавали по 50), то нині і прибутки, і всі дотації осідають у кишенях переробника, не кажучи вже про ПДВ. А все могло б бути інакше. Якби держава чи колишня влада не допустила монополізації молочної галузі, якби спрацювала ринкова конкуренція й ціни насправді регулював цивілізований ринок, а не «базар-дерибан».

Наші парадокси на європейському тлі

      Кілька років тому мені довелося побувати у польському містечку Чеханові, де працює молочний кооператив, який на молочному ринку в Польщі входив тоді у 20 кращих молочних заводів середнього розміру. За 76 років свого існування він пережив усіляке, але у 1990-му підприємство мало найважчі часи, коли все завмерло і ніщо не функціонувало. Вони тільки скуповували молоко і його продавали. Це був перший етап плану Бальцеровича. І щоб порятувати кооператив від повного банкрутства, сільські господарі погодилися продавати молоко за низькими цінами. Бо вони є співвласниками цього кооперативу, отож як ніхто зацікавлені були у його фінансово-економічній стабільності. Із 1994 року кооператив вийшов на ринок і закріпив свої позиції. На початку 2000-го його місячний оборот становив уже мільйон доларів, а на день він переробляв 100 тонн молока. (Для довідки і порівняння: наш «КоМо» переробляє 600 тонн на добу). 65 відсотків прибутку підприємство отримувало від продажу свіжих молокопродуктів, які продавало, в основному, у Варшаві та в своєму регіоні, і тільки 35 — від продажу твердих сирів, виробництво яких дуже дороге. Ще одна цікава цифра: у собівартості продукції (а виробляв завод її понад 40 найменувань) 60 відсотків становила сировина, 10 — зарплата, 30 — податки, електроенергія тощо. Цікаво було б почути від наших переробників таку інформацію. І тоді розмови про рентабельність та збитковість мали б хоч якусь основу. Ще мене тоді вразило те, з якою повагою розповідали керівники кооперативу про сільських господарів. Бо якщо раніше у кооперативу було 3 тисячі постачальників, то через конкуренцію їх залишилося тільки півтори тисячі. Тому й заохочують усілякими способами тих, хто продає найбільше молока. Постачальникам, які щомісяця продають 20 тисяч кілограмів, платили навіть по півтора злотих за кілограм. Немає і проблем з якістю молока. Аналізи на абсолютно всі параметри робить незалежна, так звана зовнішня лабораторія, до складу якої входять і сільські господарі. Усі параметри закладають у комп'ютер, і він видає інформацію про молоко, де, чиє і яке. І потім ні в кого немає ніяких претензій щодо жирності чи інших показників.

      На молочному ринку Польщі працювали ще донедавна 242 молочні кооперативи, співвласниками яких були сільські господарі. Вся система управління таким кооперативом побудована на домінуючій ролі сільських господарів: з їх числа обирається наглядова рада, ревізійна комісія, управління кооперативу.

      Наявність на ринку ось таких невеликих заводів поруч із великими підприємствами дозволила у деяких регіонах стабілізувати ціну на молоко і не зменшувати її. Хоча ситуація на молочному ринку в сусідів за Бугом теж далеко не однорідна. У деяких регіонах, де збанкрутували кооперативи, прийшли фірми з іноземним капіталом, які домовляються про високу ціну, а це вже небезпечно для існування малих підприємств. Бо за тими фірмами стоять великі гроші, й вони замовляють відповідну музику.

      У нас же свої парадокси. Фінансово міцні й геть не бідні кити переробки диктують свої умови всьому регіону, і за ними ідуть їхні начебто конкуренти. Але домовляються не про високі ціни, а навпаки, занижують їх. Народні ж депутати радять усім разом шукати вихід із кризової ситуації. Уряду дозволено встановлювати мінімальний рівень цін і регулювати ситуацію за рахунок дотації. Але як тільки уряд намагається поткнутися у бізнесові «володіння» зі своїм «статутом», як його звинувачують в адмінтиску на бізнес. Де ж шукати додаткові кошти на дотацію молока — нардепи не кажуть, хоч знають, що для селянина це молоко обходиться не менш як гривня за літр. Може, зачепити б «поле чудес» з ПДВ — там не одна копієчка зарита. Та навіть якщо і знайдуться ці кошти, де гарантії, що вони знову не осядуть у кишенях олігархів, а до села просто не дійдуть?

      А поки що село повністю розгублене. Під час нещодавнього попереджувального страйку дехто все одно молоко здавав, мовляв, як же завод можна підводити? Односельчани сердито дивилися на «штрейк-брехерів», пояснюючи, що треба бути солідарними, інакше нічого не доб'ємося. «А куди мені 35 літрів подіти, свиням спасти? Три корови маю. Хай по 65 копійок, все одно якісь гроші», — питалася у сільського начальства жіночка з поліського села. І її теж можна зрозуміти, бо шкода праці. Кажуть, село ніколи не було зорганізованим настільки, щоб з гідністю відстояти свої права та інтереси. За нього завжди хтось «клопотався». А може, настав час самим за себе постояти?