Олександр Крикун: Я й зараз мрію про рекорд у метанні молота

20.07.2005

Ігор КОРОЛЬОВ

Олександр Крикун: Я й зараз мрію про рекорд у метанні молота

Куди йдуть визнані майстри великого спорту після завершення активних виступів? Питання не таке вже й тривіальне, якщо зважити на те, що навіть МОК серйозно перейнявся питанням «післякар'єрної» освіти. На жаль, через багаторічні тренування і змагання атлети фактично не мають часу для здобуття навичок позаспортивного життя. Та й особливого вибору в таких «пенсіонерів» немає — тренер, бізнесмен чи спортивний чиновник. І дуже добре, що в нас з'явилася ще одна «шпаринка» для атлетів, які завершують кар'єру, але не можуть жити без спорту. Йдеться про спортивні клуби — структури, які в провідних країнах уже давно не лише збирають під свої прапори відомі імена, а й беруть на себе вагому частку роботи національних федерацій.

Один із піонерів «клубного стилю» в Україні — СК «Біола», віце-президентом якого стала вельми цікава людина — бронзовий призер Олімпіади-96 в Атланті з метання молота Олександр Крикун. З ним ми говоримо про особисте, клубне й загальноукраїнське.

— Олександре, оскільки ви народилися у Німеччині, то, можливо, використовуючи аналогію iз законами США, могли б думати про німецьке громадянство?

— Та ні, про таке навіть не мислив. Ще навіть виступаючи за збірну СРСР, я відчував себе українцем. Громадянином іншої країни себе не уявляю. А з Німеччиною мене пов'язує лише те, що батько там працював, коли я народився.

— Перед тим, як потрапити до союзної легкоатлетичної збірної, потрібно було спочатку прийти в спорт. Ви це зробили за сприяння батьків?

— Батьки, слава Богу, нічого не казали про мої заняття спортом — не примушували і не відмовляли, за що я їм дуже вдячний. А спорт, як і для багатьох хлопців, у мене розпочинався з футболу. Потім рік ходив на академічне веслування, доки не потрапив на очі Анатолію Михайловичу Тихомирову. До того мене легка атлетика не приваблювала — нецікаво було бігати навколо стадіону. Та й метання здавалося чимось схожим на важку атлетику... Тренер зміг мене зацікавити, створивши «компанію» з однокласників. У цікавій атмосфері ми... грали у футбол, зробивши перед тим чимало підходів у метанні. А з часом мені сподобалося вигравати, і після перемоги у 1983 році на першості України в Полтаві я вже остаточно зосередився на молоті. Крім того, під час служби в армії півтора року мені пощастило тренуватися у видатного тренера з цього виду метання Анатолія Бондарчука (він зараз працює в Канаді). Та ще й поруч із самими Юрієм Сєдих і Юрієм Таммом.

Я — єдиний у нашій групі, хто став спортсменом, але інші, вважаю, теж знайшли себе у житті: один хлопець став прокурором, інший захистив дисертацію англійською мовою, третій закінчив медінститут... «Не всі стануть чемпіонами, але людьми слід стати обов'язково» — це дуже правильний підхід. До того ж, скільки себе пам'ятаю, у нашому індивідуальному виді спорту ми завжди залишалися єдиною командою.

— До речі, і сьогодні ледь не легенди розповідають про міцну дружбу наших метальників...

— Так воно і є. Можливо, тому, що ми — великі добрі люди (сміється. — Авт.). В Атланті, скажімо, ми дуже допомагали один одному з Андрієм Скваруком. Я, як міг, переконував партнера, що він зможе стати не лише другим, а й першим.

— А ви могли б покращити свій «бронзовий» результат? (Олександр опинився на третій сходинці п'єдесталу з показником 80,02 м, угорець Кіш мав 81,24, американець Діл — 81,12 м. — Авт.).

— На той час у мене було величезне бажання потрапити на Олімпіаду. А коли вийшов до фіналу, почувався просто чудово, не був скутим. На цій хвилі справді можна було багато чого досягти. Особливо відзначу, що мені дуже допомогла присутність тренера на трибуні.

— Чи залишилася після «бронзи» Атланти мотивація для успішних виступів?

— Якщо відверто, у той момент здалося, що все: ти — призер Олімпіади, і весь світ біля твоїх ніг. Я не думаю, що то були напади «зіркової хвороби», але певний відступ від зобов'язання «пахати» й надалі таки мав місце.

Щодо Сіднея-2000, то там інша історія. Після операції на спині я лише за 8 місяців до Олімпіади почав присідати зі списом — більших навантажень не міг собі дозволити. На один «пік» я зміг вийти, коли проводився відбір на Олімпіаду, а далі було важче, бо не було закладено базової підготовки. (З результатом 74,83 м Крикун не пройшов навіть до фіналу. —Авт.).

— І до цього, вочевидь, слід додати, що не найкращими були стосунки спортсменів і чиновників?

— Так, той епізод мав значний резонанс. Але все було просто — федерація відсторонилася від спортсменів. Не в сенсі допомоги, а просто не спілкувалася два-три роки. Не було такого, щоб зібратися, обговорити всі проблеми. А коли з екіпірування дали лише майки й труси, та ще й не тих розмірів, — це була остання крапля.

— Чого навчають такі конфлікти?

— Зараз ми враховуємо подібний гіркий досвід, і в нас у спортклубі принципово закладено можливість регулярних зустрічей зі спортсменами, спільне розв'язання всіх поточних проблем. Не можна відриватися від людей, для яких, за великим рахунком, ти й працюєш. І ми ж тоді не просто бунтували, а знали, як зробити краще. Я стовідсотково можу вас запевнити, що ніколи не йшов у сектор вигравати квартири чи ще якісь блага. Мені просто подобалося прагнути рекордів і бути найкращим. Я й після Афін ще не думав, що точно завершую. Але поява спортклубу «Біола» дала можливість залишитися у спорті й займатися улюбленою справою.

Утім я й зараз ще не розлучився з метанням — ось виступив на чемпіонаті України. І... як і раніше, мрію побити світовий рекорд. Процес прагнення результату мені навіть сниться.

— Чи передаєте свій досвід молодшим?

— У мене є кілька перспективних хлопців і дівчат, з якими я займаюся на верхніх полях НСК «Олімпійський». Але не можу приділити цій справі надто багато уваги — тренерський хліб не такий легкий, як комусь здається. Ми зараз втратили цілу плеяду кваліфікованих наставників, які звикли працювати ще тоді, коли весь народ мав однакові фінансові можливості. А сьогодні вони не можуть прожити на малу платню і від'їжджають за кордон. Бо що може отримати тренер в Україні? У кращому випадку — одержить премію, яка вдвічі менша, ніж у спортсмена. Ми нещодавно на зустрічі з міністром Юрієм Павленком порушували це питання: потрібно щось робити, аби наставники не їхали працювати за кордон. У мене є багато знайомих, які б із задоволенням працювали тут, якби був «запас міцності».

— Можливо, саме тут прислужилася б нова, клубна, система?

— Спортклуб «Біола» зараз переживає становлення, це абсолютно нова для України справа. У нас під одне крило об'єдналися далеко не найгірші представники різних федерацій — легкої атлетики, гімнастики (спортивної та художньої), бодібілдингу, боксу тощо. Оскільки ми всі друзі та однодумці, то відразу вирішили, що визнаним спортсменам допомагатимемо досягати високих результатів, а молодим — залишатися у спорті і поступово відчувати «смак перемоги». Ось, приміром, Дарія Згоба — симпатична дівчина з потенціалом, ми її підтримали — і за пару місяців ця гімнастка успішно виступила на дорослому чемпіонаті Європи, стала лідером, відчула впевненість у собі. Загалом, є достатня кількість талановитих спортсменів, тренерів, яких ми запросили б під крило, але наші можливості не безмежні. Ми перебираємо на себе частину роботи спортивних федерацій, тому в них звільняються можливості для інших напрямів. Проводимо низку дитячих змагань, переглядаємо резерв...

Взагалі, «Біола», можливо, багато чого хотіла б взяти на себе, але це потрібно якось регламентувати законодавчо. Бувають такі моменти, як висловився Юрій Павленко, коли ти маєш бажання щось зробити і це правильно, але... не відповідає закону. Тож потрібно бути гнучкішими.

— А чим ваш спортклуб здивує публіку найближчим часом?

— 28 серпня планується провести досить оригінальні змагання. Є попередня домовленість, що в цей день біля «Арена-сіті» (клуб у районі київської Бессарабки. — Авт.) відбудуться змагання зі штовхання ядра та стрибків у висоту. Ми запрошуємо найтитулованіших — Нельсона, Мартінеса, Ольсона, власників найкращих результатів сезону. Сподіваємося, що це буде яскраве спортивне шоу.

Загалом же ми лише набуваємо досвіду, мріємо про «розширення» і сподіваємося, що за клубами, подібними до «Біоли», — майбутнє олімпійських видів спорту.