Ірен Роздобудько: Я терпіти не можу прибіднятися

      Ірен Роздобудько — ім'я звучне й напевне багатьом знайоме. Щоправда, навряд чи знайдеться багато людей, які здогадуються про всі «іпостасі» її творчої особистості. Чим вразила Ірен востаннє? Перемогою на конкурсі «Коронація слова — 2004», яку приніс їй роман «Гудзик». Про те, як суміщає вишивку бісером, роботу в «глянцевому» журналі, поезію, такого ж творчого чоловіка — поета Iгоря Римарука, гостру й часом ностальгійну прозу Ірен Роздобудько, поцікавимося в неї самої...

      — Ірен, сьогодні модно бути родом «із Донецька», модно знати про цей, як вважалося досі, дикий і далекий край... Ви тікали звідти?

      — Донбас — досить дивний край, дуже специфічний. Я прожила там від народження до 24 років. Що я відчула, коли переїхала в Київ? Що жила на... повітряній кульці, яка з'єднується із землею тоненькою ниточкою. Я спустилася по ній і була вражена: виявляється, у нас є дивовижна, ні з чим не порівнянна українська поезія європейського рівня, є прекрасна й трагічна історія, є герої, пасіонарії, є пісні... Нині я пишаюся, що мої земляки — Василь Стус, Леонід Талалай, Олекса Тихий, Микола Руденко. Але чомусь я про все це дізналася лише в Києві... І захопилася, і мовчала, як риба, цілий рік, вперто вирішивши, що в колі людей, серед яких опинилася, розмовлятиму тією мовою, якою вони говорять зі мною. Пам'ятаю, як друзі казали моєму чоловіку майже із заздрістю: «Яка в тебе мовчазна дружина!».

      Мене завжди дивувало, що в Донецьку існує таке визначення, як «донецька ментальність», «донецька культура» — цілком серйозно такі терміни використовує місцева преса. Чуття «земляцтва» на моїй малій батьківщині часто перевищує здоровий глузд. І хоча мені під час не таких давніх подій було прикро за агресивні прояви цього земляцтва, від Донбасу я не відрікаюсь. Він навчив мене бути сильною, не гнутися й не ламатися, не «гнати порожняк», не бути снобом, а працювати й працювати.

      — Так от звідки ця вражаюча працездатність? Не так багато українських письменників можуть похизуватися таким значним творчим доробком — десятки журнальних оповідань, кілька книжок, не кажучи вже про картини та бісерні ікони вашої роботи...

      — Зараз усі розмови про мою «творчість» я вважаю безпідставними, хоча й доволі часто буваю на «прямих ефірах», зустрічах із читачами та іноді даю різні інтерв'ю. Чому? Тому що ще не настав мій час, адже поки що я є автором двох психологічних трилерів п'ятирічної давності та роману «Ранковий прибиральник», який якщо час від часу з'являється у книгарнях, то в кількості двох-трьох примірників. Отже, розповідати читачам «на пальцях», про що я пишу, мені нецікаво.

      Але, сподіваюсь, восени ця ситуація виправиться. Більше того, якщо все буде так, як (вибачте за пафос, але я формулюю для себе саме так) Бог захоче, до Львівського книжкового форуму я матиму свій «рекорд Гіннесса»: чотири книги з п'ятьма романами. Сподіваюсь, це буде вигідно i моїм видавцям, яких зараз маю аж трьох! Хоча, відверто кажучи, хотілося б уже «прибитися» до одного, але дуже надійного берега й не займатися тим, чим на заході займаються літературні агенти. Свій новий — сьомий — роман, яким хворію нині, я вже хочу прилаштувати в певні руки. Не вважаю, що кажу щось образливе для видавців, я шаную їх усіх. Але роман для мене, як і для будь-якого іншого автора, є дитиною, і я не хочу, щоб вона опинилася на смітнику.

      — Чи робите ви собі «піар»?

      — У мене є три дуже невигідних позиції для того, аби мої книжки широко рекламувалися. І я складаю собі в цьому звіт. Перша: я є редактором популярного «глянсу» «Караван iсторiй. Україна», а брати-журналюги, особливо з впливової преси не опустяться до рекламування «глянсової дамочки». Друга: кілька років на мені висить тавро «детективниці», і все, що я пишу нині, автоматично зараховується до «несерйозного жанру» і стає нецікавим для шанувальників іншої прози. Третє: мій чоловік — президент Асоціації українських письменників і відомий поет, тому скептики можуть одразу поставити запитання: «А кто у нас муж?» й іронічно знизати плечима.

      На подолання цих стереотипів i пробивання до читача шляхом реклами у мене піде більше часу, ніж у будь-якої доярки, що раптом вдарилася в творчість. Так що я не можу займатися цим. А щодо критики, то це питання розвитку нашого культурного, літературного середовища як такого. Попиту на це нашого читача...

      — Ви були російськомовною людиною. Нині вашими творами зачитуються незалежно від інструменту спілкування. Це дражливе  мовне питання важко вирішувати?

      — Я хочу, щоб людина, яка візьме мою книжку, не замислювалася, якою мовою вона написана. Мені взагалі здається, що питання мови часом буває штучним та роздмуханим. Якщо твір цікавий, якщо він не плаский і відповідає на твої запитання, чимось дивує, узагальнює якісь важливі для всіх речі — навіть та людина, якій важко читати українською, прочитає його.

      Це я випробувала на багатьох людях, які умовляли мене писати російською, а потім зi здивуванням казали, що «читається легко». І тому — питання не в мові. Питання — у... моді. В моді на своє, вітчизняне. В тому, щоб було престижним знати, крім Коельо, своїх авторів, читати їх, мати про них власну думку. Навіть не важливо, хорошу чи погану... Знати СВОЄ — ознака інтелігентної людини.

      — Я знаю, що ви з дитинства мріяли стати письменницею. Як ви вважаєте, письменниками стають чи народжуються?

      — Так, я впевнена, що письменниками народжуються. Так само, як народжуються музикантами, художниками, політиками, перукарями, інженерами, торговцями чи програмістами. І найголовніше — якомога раніше визначитись, хто ти є, для чого ти прийшов на цю землю. Тоді все в житті складеться гармонійно, все стоятиме на своїх місцях. Адже печально спостерігати, як деякі люди, не знайшовши свого призначення, мучаться на посаді, призначенiй іншій людині. Про психологію творчості існує багато різних думок. Я знаю одне: цей «спосіб життя» досить небезпечний, він вимагає самотності, нападів страшенного розпачу і незадоволеності, якихось нестандартних вчинків. Кажучи словами Пастернака — «гибели всерьез».

      І ті, хто цього не розуміє від самого початку, не складає собі в цьому звіту, мріють лише про славу, високі гонорари та власне ім'я на обкладинці книжки — не уявляють, на яку небезпеку наражаються. Слово вимагає повного служіння...

      — Ви дуже палкі у таких своїх переконаннях... Не кожен згоден нині ризикувати...

      — Можливо, дехто вважає, що я надто «зухвала». Тому хочу розкрити деякі секрети своєї «зухвалості». Одна з моїх героїнь у детективі каже: «Навіть якщо в тебе в кишені є лише три гривні — треба поводитись так, ніби маєш три мільйони!». І хоча я ніколи не ідентифікую себе зі своїми персонажами, але це — моя позиція. Я терпіти не можу нашої загальної звички прибіднятися — буквально у всьому. Можливо, тому я не люблю читати про нещасне життя сучасної жінки і сама ніколи не буду в цьому плані «соцреалісткою». Що вищу планку ти над собою визначиш — то вище стрибнеш. Це аксіома. І не обов'язково досягати її, адже вона може бути надто високою. Але це не страшно. Головне, що кожна людина має право виставити її над собою. І ніхто їй це не заборонить, окрім неї самої!

      — Хочу зацитувати те, що про вас сказав Костянтин Родик, член журі «Коронації», у газеті «День»: «Я дуже вболівав за роман Ірен Роздобудько «Гудзик», бо вважаю його зразком модерної жіночої прози, яка особливо сьогодні репрезентована у світі останньою Нобелівською лауреаткою Ельфрідою Єленек. Чи ця ваша планка не сягає таких висот?

      — Як ви здогадалися? (Сміється). А точніше, не сама «нобелівка» як факт, а роман, який би був вартий такого визнання. Зухвало? Так. Але, хоча як дивно б це було, я страшенно вдячна панові Родику, якого вважаю «книжковим авторитетом», за таку оцінку. Адже це хоч і на рівні фантастики, але ізотерично наближає до мети.

      Утім, попри всю можливу й неможливу критику, головне для мене — читачі. От із ними я не можу бути ані зухвалою, ані нахабною — з ними я маю бути чесною.

      — Ви перемогли на конкурсі, причому літературному конкурсі, фактично єдиному в Україні. Часто доводиться чути, що участь у таких конкурсах — непрестижна, мовляв, там усе наперед відомо... Вас не зачіпають такі вислови?

      — От що мене завжди дивує й обурює. Після «Коронації», як завжди, почалися розмови про те, чи потрібен такий конкурс, що «журі — корумповане», що такі заходи не потрібні. Багато газет написали про це з певною мірою іронії. Що ж, це зрозуміло, адже ми завжди хочемо «щоби в сусіда згоріла хата», замість того, щоб побудувати свою. І пишатися нею. Проте ми завжди готові падати на «п'яту точку» перед усім імпортованим. Церемонія «Коронації» була на досить високому рівні, її знімало телебачення, а показали... лише п'ятихвилинні сюжети, попри те, що різні конкурси краси чи журнальних обкладинок транслюються і спонсори платять за них величезні гроші. Але ж завдяки цьому конкурсу з'явилася ціла когорта цікавих авторів і купа нових книжок, появився якийсь живий рух, конкуренція, зацікавлення видавництв! Конкурс треба не тільки продовжувати, а й підтримувати.

      Про переможного «Гудзика» мені важко говорити. По-перше, його герої вже живуть своїм життям, яке я прожила разом із ними. Це історія з багатьма нашаруваннями. Але головна ідея, мабуть, така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з «гудзика», який можна легко загубити, а потім шукати все життя...

      Зараз я пишу новий роман під умовною назвою «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних для життя». Щоправда, назва може змінитися.

      — Чи немає у вас забобонів говорити про те, що ще не написане, що тільки пишеться?

      — Жодних! На все — чиясь воля. Розумієте, я не «висиджую» свої романи, тому мені, навпаки, треба якомога більше із захватом мучити ними своїх подруг, захопливо переповідаючи, що цієї миті роблять мої персонажі. Вони існують десь... у повітрі, треба лише «смикнути за ниточку». Іноді, коли я відпочиваю, дивлюсь телевізор, ловлю себе на тому, що я думаю: цікаво, а що зараз робить мій персонаж?

      Коли в «Ранковому прибиральнику» лишила героя посеред Середземного моря (щось відірвало від роботи) — не могла дочекатися, поки продовжу писати. Адже відчувала той же самий жах і відповідальність за те, що треба скоріше припинити його страждання...

      — Ви — ділова жінка. Як же ви примудряєтеся відпочивати?

      — Це те, про що мене запитують завжди ті, хто знає, де і як я працюю. І коли я починаю розповідати — стаю схожа на сороконіжку, котру запитали, з якої ноги вона починає ходити. Сороконіжка заплуталася й не могла ступити ані кроку. Так от, щоб не заплутатись, відповім так. О, я маю купу часу! Мій денний розклад такий. Прокидаюся о 9 годині ранку, п'ю каву, яку мені в постіль приносить служниця, потім плаваю в басейні та трохи розминаюся у своєму спортивному залі. Потім — сорокахвилинна прогулянка узбережжям, на якому розташоване моє ранчо. Потім переходжу до кабінету, сідаю за великий дубовий стіл, відкриваю комп'ютер і працюю до чотирьох годин вечора. Після — їду в банк отримувати надходження від продажу книжок і знову гуляю, надихаючись на написання чергового розділу роману. Вечеряю в ресторані, а потім знову працюю в кабінеті. От таким чином минулого року я написала два романи, дитячу повістину, штук зо тридцять статей та ще й вишила сім бісерних картин. Гарна картина? (Сміється).

      — Гарна, тільки на Коельо ви не схожі...

Розмову підтримувала Тетяна ЩЕРБАЧЕНКО.