Не руйнуйте ластівчиних гнізд!

      Завітавши нещодавно у своє рідне село, я почула «страшні» оповідки про те, що, згідно з планом адміністративно-територіальної реформи, більшість сільських середніх і неповних середніх шкіл Київської області, в тому числі й моя рідна, незабаром нібито перетворяться на початкові, а на прийом до лікаря моїм землякам доведеться їхати не в сусідній Макарів, а за 50 км — до Бородянки. Саме такі реалії «адмінтеру» малюють зараз на малій батьківщині відповідального за реформу віце-прем'єр-міністра Романа Безсмертного. Мало того — мешканці Макарівщини вдаються до масових протестів супроти ініціатив, які намагається реалізувати їхній високопоставлений земляк. Сам він в інтерв'ю київській пресі заявляє, що ні про які обрізання та обмеження не йдеться. Адмінреформа, мовляв, це лише плюс, подвоєння місцевих бюджетів, додаткові повноваження у розпорядженні коштами тощо. Ось і я на закиди земляків категорично заявила: такого (ліквідації шкіл та лікарень) не може бути, бо не може бути ніколи. Щоправда, згодом виявила, що односельці переживають недарма. І, вочевидь, переживати має не лише рідний район Романа Безсмертного, а й сотні інших сільських районів України.

      Невже суть змін, про які так багато говорять, справді полягає в тому, щоб позбавити селян останніх «благ цивілізації»? А як же тоді обіцянки нової влади, нібито розбудова українського села стане одним з її пріоритетів? Не секрет, що під час останніх президентських виборiв навіть у «біло-синіх» регіонах суттєва кількість селян віддала голоси за Віктора Ющенка. Невже Віктор Андрійович, який сам народився і виріс у селі, відповість цим людям чорною невдячністю?

      «Ні, це абсолютна нісенітниця», — запевняла я своїх односельців. Казала, що «реформаторський» віце-прем'єр, родом із села Мотижин, учитель історії за фахом, просто не може одним порухом зробити тисячі українських сіл безперспективними. На власні вуха чула, як декілька місяців тому Роман Петрович в інтерв'ю «5-му каналу» заявив: «У результаті реформи жодна сільська школа ліквідована не буде, якщо в селі є діти». Зрештою, міркувала я вголос, навіщо за півроку до парламентських виборів наважуватися та такі непопулярні кроки? Адже кращого приводу для критики з боку опонентів не придумати...

* * *

      Я — нині киянка — не можу не відчувати відповідальності за дії нинішньої влади, бо перед кожним туром минулих виборів розклеювала по рідному селу саморобні листівки на підтримку Віктора Ющенка (з цитатами з віршів Шевченка, Ліни Костенко, Симоненка, Стуса), а потім два тижні простояла на Майдані вже не менш рідної столиці. І що чекає на моє село тепер, унаслідок адмінреформи? Щоб з'ясувати, я зателефонувала в обласне управління освіти і мало не впала зi стільця, коли у відповідь почула: так, побоювання ваших земляків небезпідставні. Виявляється, за задумом авторів реформи, середні школи залишаться лише в населених пунктах, які стануть центрами сільських громад (здається, так називається адміністративна одиниця, без створення якої пан Безсмертний не уявляє щасливої долі для селян). В усіх інших селах будуть лише початкові класи. Тобто якщо зараз у моїй рідній Комарівці й сусідніх Ніжиловичах є середні школи, а ще в двох прилеглих селах — Борівці й Наливайківці — дев'ятирічки, то після реформи одинадцятирічка залишиться лише в Ніжиловичах. Дітям трьох інших сіл із 10-річного віку доведеться добиратися до місця навчання всіма правдами й неправдами. А між Борівкою і Ніжиловичами, до речі, відстань — 15 км.

      Ніякі розповіді про те, що учнів возитимуть спеціальними автобусами, що матеріальна база шкіл, які залишаться, буде не гіршою, ніж у містах, не зламають мою впевненість у безглуздості й навіть злочинності подібної «реформи». Скажімо, програма «Шкільний автобус» начебто діє вже декілька років. Але чи аналізував хто-небудь, як вона насправді виконується? У нашому селі й зараз навчаються діти з населених пунктів, де школи позакривали ще років двадцять тому (правда, тепер їх набагато менше, ніж раніше). Так от, вони як ходили, так і ходять до школи пішки — по 5 км в один бік.

      Мій співрозмовник з облвно заявив щиро: «За роки роботи в системі освіти я переконався, що село, де закривається школа, приречене на вимирання». І порадив звертатися до Кабінету Міністрів. Що я й зробила. Але, телефонуючи протягом дня у громадську приймальню Кабміну, у відповідь чула лише набридливий зумер. Потім зателефонувала знайомим у різні райони Київщини і зрозуміла, що «привид смерті з косою» завис не тільки над селами Макарівщини.

* * *

      Пишучи цю статтю, соромно навіть нагадувати банальні речі, про які знають усі. Що років сорок тому КПРС уже визнавала десятки тисяч сіл по всій території СРСР неперспективними, і це не принесло жодної користі ні людям, ні державі. Що любов до України розпочинається з любові до рідної хати, вулиці, річки, школи. Що сільська школа — це щось набагато більше, ніж просто будинок, у якому навчаються діти. Це чи не єдиний осередок культури на селі!

      Саме так, осередок культури. Адже сьогодні майже в кожному населеному пункті є по декілька генделиків чи просто хат, де о будь-якій порі, навіть серед ночі, можна перехилити чарку горілки чи кухоль пива. Навіть не маючи грошей — у селі всі один одного знають, і деякі продавці охоче наливають у борг. А школа — це хоч якась противага подібним закладам (як каже один знайомий, біля школи й церкви пити не можу — в горло не лізе). Від сільських будинків культури та клубів майже скрізь залишилися тільки вивіски — приміщення ці вже десятки років занепадають, не опалюються, випускників училищ та інститутів культури на роботу в село налигачем не затягнеш. Але якщо в селі є школа, значить, є й гуртки для дітей, проходять концерти, свята... І будьте певні, анонсованого концерту чекають з не меншим нетерпінням, ніж столичні меломани — на приїзд Паваротті чи Башмета. Надто ж старенькі бабусі.

      До речі, про бабусь. Наскільки я розумію, деяким сільським пенсіонерам тепер за будь-якою довідкою доведеться чимчикувати по 15—20 км до центру громади, адже звичні сільські ради скасують? А якщо ще й позачиняють у «нецентральних» селах медпункти й пошти, уявляєте, яке «веселе» життя буде в стареньких? Хоча хтозна, можливо, «уряд народної довіри» кожного сільського пенсіонера забезпечить окремим транспортом із персональним водієм?..

* * *

      Міському жителю із загальних фраз, напевно, важко уявити, чим насправді є школа для сільської дитини. Тому спробую розповісти про свою рідну Комарівську школу, про те, чим була вона для мене й моїх однокласників.

      Школа в нашому селі завжди стояла на одному й тому ж місці, тільки спочатку складалася лише з одного класу (кабінету), потім поступово з різних боків добудовувалася. Років 85 тому два класи цієї школи закінчила моя бабуся, навчившись читати й писати. Мій тато закінчував уже семирічку. Коли ж у середині 60-х до Комарівки приїхала працювати моя мама, школа була вже досить великою — вісім кабінетів. У тодішньому вигляді її будівля з висоти пташиного польоту, мабуть, чимось нагадувала силует ластівки — два крила і хвіст. Пізніше до «ластівки» добудували красиву двоповерхову споруду. Будівельникам допомагали і учні, і вчителі.

      Я пам'ятаю школу саме такою: новою з одного боку і «старою» (але не запустілою!) — з іншого. Спогади про шкільні роки — калейдоскоп кольорів, звуків, запахів, смаків і відчуттів. Запах тільки-но пофарбованих (власноруч!) шкільних парт. Звуки пісень із платівок, які ми крутили на старенькому програвачі під час шкільних вечорів (сценарії вечорів були найоригінальнішими в світі, бо ми придумували їх самотужки, без жодної допомоги дорослих). Смак яблук зі шкільного саду. Танці лелек із берегів річки Гуски, які можна було спостерігати просто під час уроку. Нескінченні баскетбольні баталії у старенькому спортзалі. Перше кохання і перші розчарування. А ще — почуття величезної вдячності тим, хто мене навчав і кому я особисто завдавала стільки клопоту. Лише через роки я зрозуміла, якими унікальними людьми були мої вчителі, люди-вулкани і люди-подвижники, які вчили читати і писати, співати, малювати, танцювати, клеїти, ліпити, пришивати гудзики, стрибати в довжину з місця і з розбігу, садити картоплю і сіяти буряки, орієнтуватися в лісі, відстоювати свою точку зору, творити, любити Україну, батьківщину з малої й великої літер. На превеликий жаль, багато вчителів, які вчили наш клас, уже померли. Але, я впевнена, частинки їх невтомних душ, мрій, бажань і сподівань назавжди залишилися в стінах школи. Закрити цю школу — це плюнути в душу всім, хто її любив. Хто цеглинка за цеглинкою творив її колись, творить зараз і хотів би творити в майбутньому.

      Сьогодні в стінах школи навчається близько ста дітей. Так, це небагато. Але я переконана, що ці сто хлопців і дівчат мають право на власний навчальний заклад — школу, яка відбиває дух і особливості саме їхнього села. До якої можна за кілька хвилин дістатися пішки чи на велосипеді. Прийти навіть у неділю — щоб пограти у футбол чи просто посидіти з друзями в прохолоді шкільного саду.

      Невже від перестановки доданків сума міняється, Романе Петровичу? Я не надто розбираюся в політиці й економіці. Але коли я чую, що адміністративно-територіальна реформа потрібна для того, щоб більш справедливо розподіляти бюджетні гроші, абсурдність цього твердження для мене очевидна. Бо «мало» не можна розділити так, щоб кожному дісталося «багато». Це тільки Ісус Христос одним шматком хліба міг нагодувати тисячі голодних. А простому смертному переставний закон додавання не скасувати.

      Бюджет треба НЕ ПЕРЕРОЗПОДІЛЯТИ, а НАПОВНЮВАНИТИ РЕАЛЬНИМИ ГРОШИМА. Треба створювати нові — великі, середні й дрібні — рентабельні підприємства. В тому числі й на селі. Стимулювати розвиток фермерства (скільки тисяч гектарів землі в тому ж таки Макарівському районі не оброблюють роками!). Вживати заходів, щоб селянину було вигідно продавати вирощене на власній присадибній ділянці. А всі ці реформи з перетасовуванням районів, створенням якихось громад і регіонів — це, схоже, велика мильна бульбашка. Викидання величезних (бюджетних!) грошей на вітер. І така думка не лише моя, а й абсолютної більшості громадян України. Зрештою, якщо сенс реформи — в більшому упокоренні новій владі голів місцевих громад, то навіщо вбивати школи й лікарні?

      І ще. У якомусь творі, здається, оповіданні Вікторії Токарєвої, я прочитала фразу: «На душі було так гидко, ніби підстрелив ластівку». Так от, закрити школу, де навчається сотня дітей, —те саме, що зруйнувати сотню ластівчиних гнізд. Але, за народним повір'ям, ця маленька птаха вміє помститися тому, хто завдав їй лиха. Люди, благаю вас — не стріляйте у ластівок і не руйнуйте їхніх гнізд!

Світлана НАКОНЕЧНА,

журналіст, випускниця Комарівської восьмирічної (нині середньої) школи
Макарівського району Київської областi.