Роман Вірастюк: Справді, я повернувся майже з того світу

      Тут одне з двох: або Івано-Франківськ з усіма його 240 тисячами мешканців — надто оригінальне місто, або Роман та Ірина Вірастюки — вельми скромні люди. Поясню своє здивування: коли ми з відомим у всьому спортивному світі метальником ядра, екс-капітаном легкоатлетичної збірної України домовилися про зустріч рівно опівдні у салоні краси «Фея», господаркою якого є його дружина, то завжди пунктуальний власкор «УМ», на сто відсотків упевнений, що такий престижний салон має бути в центрі міста, таки вскочив у халепу. Я запитував перехожих, заходив майже у всі перукарні, що розташовані в радіусі півкілометра від міської ратуші, і ніхто не міг пояснити, куди мені йти, аби потрапити у «Фею». Зрештою, напрямок руху вдалося встановити лише у розташованому на Валах салоні краси «Панна». Там чітко спрямували на протилежну, північну, сторону від ратуші, аж у кінець вулиці Бельведерської, і ці координати, спасибі «паннам», виявилися точними.

      Вам ще не зрозуміла глибина мого здивування? Поясню конкретніше: пані Ірина — не тільки дружина Романа Вірастюка, вона — срібний і бронзовий призер двох косметичних чемпіонатів Європи з нарощування нігтів, минулорічна віце-пані та пані «Елегантність» України. Володарка стількох титулів не просто власниця салону краси — вона там працює, тобто приймає клієнток, котрі можуть потрапити в її крісло просто з вулиці.

      Тепер скажіть мені, будь ласка, як іванофранківчанкам можна не знати, де розташована «Фея»? Мені ще пощастило. Поводивши містом, фортуна таки всміхнулася: я встиг зупинити «дев'ятку» Романа Вірастюка, котрий, не дочекавшись кореспондента, вже збирався їхати у своїх справах.

      Вибачившись за запізнення, починаю розмову з найголовнішого: «Як здоров'я?».

Велике серце — великі проблеми

      — Дякую, — відповів співрозмовник, — почуваюся вже значно краще. Після операції лікарі сказали, що не можна форсувати процес одужання, розрахований на чотири місяці. Зараз ще відчуваю втому. Піднімаюся до мами на п'ятий поверх, а здається, що на сотий. Але в цілому стан здоров'я непоганий, навіть тиск нормалізувався. Щоправда, мені прописали таблетки, які питиму до кінця життя — одну зранку, другу ввечері. Але щоб жити — це не клопіт.

      — Що з вами тоді, у квітні, трапилося?

      — 20 числа я відсвяткував свій 37-й день народження, а наступного дня біля дверей ось цієї кав'ярні (сидимо на літній терасі на початку вулиці Бельведерської. — Авт.) мені стало зле — відчув у грудях жар, забракло повітря. Дав Бог розуму зателефонувати своєму кардіологу, бо якби викликав «швидку допомогу», то до Львова, мабуть, уже не довезли б. Там у шпиталі досвідчені професори пропонували відкласти операцію до ранку, але молодий, хоча вже відомий хірург Олександр Бабляк наполіг робити її негайно. І це врятувало мені життя. Операція тривала з 11-ї вечора до 8-ї ранку. Вже на операційному столі, як пояснили згодом, луснув останній шар аорти. Якби це сталося в реанімобілі, смерть настала б через 2 секунди. Мені просто пощастило.

      — Ви не потрапляли, як розповідають ті, хто побував на межі життя і смерті, в темний тунель зі світлом наприкінці?

      — Ні. Якщо чесно, то не пам'ятаю навіть, як мене везли до Львова. Останній спогад: потихеньку сповзаю донизу по стіні кав'ярні й дуже хвилююся, аби перехожі не подумали, що п'яний. Лише на сьомий чи восьмий день у реанімації відкрив очі й не міг зрозуміти, де перебуваю.

      — Це сталося тому, що ви різко кинули тренування?

      — Воно все склалося докупи. За 25 років професійного спорту серце, яке називають «спортивним», стало дуже велике — гіпертрофія конкретна. Воно тиснуло на легені, і я ніби ніколи не міг насититися киснем. Крім того, мав спадково високий тиск навіть без особливих навантажень.

      Наш івано-франківський лікар-кардіолог Сергій Краснопольський, обстеживши ще напередодні Афінської олімпіади мою серцево-судинну систему, сказав, аби різко не кидав тренування. Я і не збирався. Однак після Олімпійських ігор у нас відбувалася помаранчева революція, в якій я також брав скромну участь — і в Івано-Франківську, і в Києві. Потім почалася епопея з призначенням мене на посаду начальника обласного управління у справах молоді й спорту. Все це вибило з колії.

«Намагатимуся створити спортсменам умови, про які мріяв сам»

      — Чим вас спокусило чиновницьке крісло?

      — Не було жодних спокус. Більше того, я мав цікаві пропозиції від телеканалів «1+1» та НТН щодо створення авторської спортивної програми, однак тренери і спортсмени Прикарпаття побачили в мені людину, здатну кардинально поліпшити стан справ у місцевому спорті, і я дав згоду.

      — І яким був цей стан до вашого приходу в облдержадміністрацію?

      — Я не хотів би зараз давати публічні оцінки та заглиблюватися у психологію спортивних функціонерів, проте можу впевнено сказати: давно вже пора зрозуміти (як це заведено у всьому світі), що не спортсмени їм служать, а навпаки — вони спортсменам. Коли я прийшов на посаду начальника і побачив суми грошей, якi виділяють щомісячно для розвитку спорту, то пережив легкий шок. Справді, куди витрачали ці кошти, якщо їх не бачили ні тренери, ні спортсмени? Я сам входив до спортивної еліти і мав би помітити фінансову підтримку під час підготовки до Олімпійських ігор. Мої колеги — також.

      — Вони десь «розчинялися» по дорозі до спортсменів чи що?

      — Ні, не «розчинялися», а розкрадалися, якщо називати речі своїми іменами.

      — Що зміниться з вашим приходом на посаду спортивного начальника?

      — Якщо говорити концептуально, то я намагатимуся створити спортсменам Прикарпаття такі умови, яких не мав сам і про які мріяв. Передусім, вважаю, необхідно підтримати місцеві спортивні школи з давніми традиціями. Візьмемо для прикладу спорткомплекс «Олімп», який спеціалізувався на вільній і класичній боротьбі. Тепер там залишився лише один килим, зате з'явилися ринг і батути. Така універсалізація призвела до того, що з Івано-Франківська виїжджають тренери борців, почала занепадати ще недавно сильна школа. Це дуже погана тенденція, адже, щоб створити авторитетну спортивну школу, потрібнi час і фахівці високого рівня, а щоб зруйнувати, достатньо одного непродуманого рішення.

      Я хочу повернути в Івано-Франківськ заслуженого тренера України Ігоря Адамовича Барну, котрий підготував чемпіона Європи Василя Федоришина. Тренери такого рівня, вважаю, повинні бути забезпечені всім, а йому навіть не дали гарантовано обіцяну квартиру.

      Нова влада, на мій погляд, повинна раціональніше визначати пріоритети бюджетних витрат. Ось для нашого управління заплановано придбати два нові легковики. А гімнасти плачуть, що в них поламані бруси, немає покриття. Якщо фінуправління не буде проти, ми на 70 «автомобільних» тисяч гривень закупимо гімнастам спортивні снаряди, бо профільні зали в них модернізували ще напередодні Московської олімпіади.

Від Багамів до Карпат — один крок. Малореальний

      — Ви зробили вибір на користь кар'єри чиновника, а ваш брат Василь продовжує підкоряти світ як один з найсильніших чоловіків планети. Недавно по телебаченню показували останній чемпіонат світу на Багамах, де українці на чолі з Василем у фіналі перемогли британців, тобто вдруге поспіль підтвердили, що їхній команді нині на Землі немає рівних.

      — Василь продовжує виступати, бо він на 6 років молодший за мене. Телеверсію чемпіонату в нас показали із значним запізненням. Я вже давно знав результат, але все одно цікаво було подивитися картинку й отримати задоволення від того, що представники нашої нації — найсильніші на планеті.

      Через три місяці відбудеться вже цьогорічний командний чемпіонат світу, і Прикарпаття, на моє глибоке переконання, мало чудові шанси прийняти його в себе. Раніше ці змагання стабільно відбувалися на Багамах, проте торік там сталося стихійне лихо, й організатори почали шукати інше, спокійніше місце. У нас був солідний козир, бо Вася — не тільки командний, а й індивідуальний чемпіон світу. Для Івано-Франківщини — це супервізитка, спроможна заохотити сотні туристів з Німеччини, Швеції, Польщі, які не можуть поїхати аж на Багами, але охоче навідалися б у Карпати. Якщо провести це на високому рівні — з етнічним колоритом, трембітами, то тут чемпіонат можна було б зробити традиційним, розвинути інфраструктуру.

      — Здогадуюся, що для реалізації цього проекту не знайшлося коштів.

      — Я дуже жалкую, що ця ідея не знайшла підтримки. Хоча невеликий шанс ще залишається. Ми через міського голову Івано-Франківська Зіновія Шкутяка передали віце-прем'єрові Миколі Томенку лист з обгрунтованими пропозиціями. Бюджет змагань — один мільйон гривень. За обумовленим статутом, передусім треба забезпечити призові командам (за 1-ше місце — 20 тисяч доларів, за 2-ге — 15 тисяч і за 3-тє — 10 тисяч). Упевнений, що завдяки телетрансляції на 200 країн світу спонсорські гроші знайшлися б без проблем. На жаль, не можу цим зайнятися безпосередньо, бо перебуваю на лікарняному. Якщо ж до 1 серпня ми встигнемо дати письмові гарантії президентові міжнародної федерації, то ще можна розраховувати на успіх.

      — За сприятливих обставин чемпіонат відбувався б у Карпатах?

      — Так, майданчик для змагань можна вибрати між двома горами, і його підготовка майже не потребує затрат. Глядачі спостерігали б за діями команд, сидячи просто на пагорбах. Попередні чемпіонати проходили ж на багамських пляжах. І ми, штовхальники ядра, на Олімпіаді в Афінах змагалися на старому, порослому травою стадіоні в місті Олімпія, не відчуваючи дискомфорту.

Козарлюгами не народжуються

      — Брати Вірастюки, як і брати Клички, у світі асоціюються з могутністю українців. Це у вас генетично? Представники старшого покоління вашого роду теж відзначалися великою силою і міцною статурою?

      — Я б не сказав. Хіба що прадід Матвій був високий і кремезний. Наша мама має зріст 164 сантиметри, батько — 174 сантиметри.

      — То це тренування зробили вас такими козарлюгами?

      — Знаєте, в дитинстві я був худенький і кволий — ніяк не міг набрати вагу. З братом вийшло навпаки — він був кругленький, як більярдна куля. А в шостому класі в нього просто зупинився ріст на позначці 154 сантиметри. Він почав наполегливо шукати рекомендації щодо того, як підрости. І знайшов. У Бердичеві працював тренер Лонський, котрий виробив власну систему стимулювання росту — підстрибування до гілляк, висіння на перекладині тощо.

      І Василь так цим захопився, що за наступний рік підріс на цілих 26 сантиметрів. У це важко вірилося. Бачите, тепер він на 6 сантиметрів вищий за мене.

      — А хто важчий?

      — До операції я важив 142 кілограми, нині — 115. Василь має вагу 155 кілограмів.

      — Ви в дитинстві не з'ясовували, хто сильніший? Чи, як брати Клички, дали батькам слово, що не змагатиметеся один з одним?

      — Ви знаєте жартівливу відповідь на запитання, чому Клички стали такими талановитими боксерами?

      — Ні.

      — Бо в дитинстві їм на двох купували одну іграшку.

      — А вам що — дві?

      — Ні, у нас було по-іншому. Я дуже любив і люблю Василя. Якщо у дитинстві він заслуговував від батька покарання паском, то я підставляв свою руку, аби йому менше діставалося; якщо мені дарували іграшку, а вона подобалася Василеві, то з моєї ініціативи вона відразу переходила до нього.

Західноукраїнська краса і в Донецьку цінується

      — Такі принципи шанують і ваші діти?

      — Маю двох синів. Від першого шлюбу (тоді я одружився дуже рано, у 19-річному віці) — Романа, котрий захоплюється різними видами спорту: плаванням, штовханням ядра й особливо баскетболом. Він грає в юнацькій баскетбольній лізі і в 13 років має для цього виду спорту добротні фізичні дані: зріст 190 сантиметрів і носить взуття 47-го розміру.

      Молодшому, нашому з Іриною, Іванові — 5 років. Він, як на свій вік, дуже вправно ліпить з пластиліну та глини. Мабуть, піде в художню школу.

      — Ваша нинішня дружина великим спортом не займалася, однак також знає смак великих перемог.

      — Ірина — економіст за освітою, але з дитинства захоплюється перукарською справою. У неї зачісками обмальовані мало не всі шкільні зошити. «Фею» вона відкрила ще до нашого знайомства, переобладнавши під салон краси власну 3-кімнатну квартиру. Згодом досконало оволоділа технологією нарощування штучних нігтів, що мають натуральний вигляд, і в 2002 році стала бронзовим, а 2003-му — срібним призером чемпіонатів Європи.

      — Чи не важче було їй, представниці Західної України, здобувати визнання торік на конкурсі краси в Донецьку?

      — Конкурс у Донецьку справді — неординарне явище, адже він відбувався у грудні, напередодні третього туру президентських виборів. Однак був дуже добре організований, без жодного натяку на політику, і відзначався об'єктивністю.

      — Щодо цьогорічних родинних успіхів, то найбільшим, мабуть, була перемога над підступною недугою.

      — Дуже дякую Богові за подаровану можливість ще пожити. Я пообіцяв хірургові, що відтепер святкуватиму два дні народження: 20 квітня — в Івано-Франківську, 22 квітня — у Львові. Воно справді так є — повернувся майже з того світу.