Війна світів почнеться з України

      На екрани вийшов новий фільм «Війна світів» знаменитого американського кінорежисера Стівена Спілберга.  Починається він із того, що герой стрічки, звичайний робітник порту в Нью Джерсі Рей Фер'є (Том Круз), дивиться телевізійні новини. Чільне повідомлення — про страшні електромагнітні аномалії в Україні. Життя там паралізовано, повідомляє диктор, 48 мільйонів людей позбавлені електроенергії, країна у пітьмі. Що відбувається?

      А відбувається, як з'ясується трохи пізніше, атака інопланетян. Усе це в  наші дні, й неважко зрозуміти, навіщо Спілбергові знадобилася Україна. Причина, напевно ж, проста: у ті місяці, коли робився фільм, з екранів телеприймачів не сходили кадри громадсько-політичних аномалій у Києві. Тож сучасному глядачеві звично почути про щось аномальне, зримувавши його з українськими новинами. А крім того, автор роману, що ліг в основу фільму, англійський письменник Герберт Уеллс  1920 року написав книгу «Росія в імлі», в якій відтворив ситуацію у пореволюційній країні (до якої — коли хто забув — входила  і Україна).

      Вiдверто кажучи, я не перечитував роман від часів дитинства.  Нині переглянув тільки сценарій радіопостановки «Війни світів» іншого Уеллса, Орсона. Нагадаю, Орсон Уеллс — один із найвідоміших кінорежисерів світу, чий фільм «Громадянин Кейн» (1941 р.) вважається чи не кращим за всю історію кіно. Так от, ще початківцем режисер влаштував на радіо  таку собі виставу за романом свого однофамільця в режимі прямого ефіру. А було це менше ніж за рік до Другої світової війни, яку всі очікували, якої  всі боялися. Усе ніби відбувалося саме тоді, наприкінці жовтня 38-го року. Диктор говорив про прогноз погоди на найближчу добу, потім переходив до іншої новини: одна із обсерваторій зафіксувала спалахи газу на планеті Марс (у Спілберга, як бачимо, на місці цієї новини «аномальна» інформація з України). З'ясовується, що газ той є воднем, який із величезною швидкістю рухається до Землі. І знову в ефірі музичка. Потому  диктор брав інтерв'ю в астронома-професора. І знову музика... Тобто звична щоденна радіопрограма. Той, хто підключався до неї не від початку, навряд чи міг уявити, що йдеться про радіотеатр...

      І до краю схвильований диктор переривав програму, аби повідомити новину із Трентона, штату Нью Джерсі: там, побіля однієї з ферм, упав охоплений полум'ям невідомий предмет. Звідти починався репортаж, який імітував прямий ефір. Кореспондент видавав одну подробицю за іншою. Ось верх великого циліндричного предмета відкривається і звідти з'являються марсіани. Ні, поки що невідомо, хто це. Журналіст у легкій паніці й просить у слухачів часу, аби пересунутися на нову точку.

      Далі надходили ще страшніші повідомлення. Розпочався бій, у якому земляни зазнали жахливої поразки. «7 тисяч військових, — розповідав репортер, — озброєних гвинтівками і кулеметами, вступили у поєдинок  з єдиним бойовим апаратом  агресорів із Марсу. Відомо, що вціліло сто двадцять людей. Інші розкидані на полі бою від Гроверс-Мілл до Пленсборо, понищені і витоптані насмерть металевими ногами потвори, перетворені на попіл його тепловим променем. Потвора тримає під контролем середню частину штату Нью Джерсі, розрізавши його по центру...» І так далі.

      Один із чільних персонажів роману й радіоп'єси — професор Пірсон — долає безлюдний простір і віднаходить одного лишень незнайомця, котрий сповіщає його про свій намір жити під землею, в метро і тунелях, де марсіани його не знайдуть (подібний епізод є і в фільмі Спілберга). Він викладає плани знищення марсіан, одначе Пірсон на те не пристає і через тунель Холланд під Гудзоном приходить у Нью-Йорк. У мертве місто... Там він бачить марсіанські літальні апарати і трупи самих марсіан, яких клювали ворони. Інопланетяни загинули, про що вже йшлося, від нападу мікробів.

      Радіопостановка призвела до неймовірного скандалу. Справа в тому, що спрацював один із законів ЗМІ: люди сприймають найнеймовірніші повідомлення за чисту монету. Почувши про бої з марсіанами в штаті Нью Джерсі, тисячі людей залишили свої домівки і кинулися тікати світ за очі. Вони легко повірили: війна почалася. Не з німцями, так із марсіанами. Вони чекали загрози — американці, які вже не могли згадати, коли це були якісь військові дії на їхніх теренах! Масова людина так легко піддається навіюванню, так легко маніпулюється... Уеллс довів це з допомогою тексту роману неспростовно.

      Чи має це якесь відношення до картини Спілберга? Має. Режисер, по суті справи, використав той самий прийом. Він переносить романні події у наші дні, себто в атмосферу, насичену очікуванням війни. А власне, вона вже триває — у дні прокату стрічки гримлять вибухи в Лондонському метро, величезний мегаполіс охоплюють панічні настрої. Наближаючи фантастичні події до нас, режисер актуалізує наші страхи і фобії. Окрім того, своїм героєм він  «призначає» суперзвичайного роботягу, до того ж невдаху. Том Круз грає таку собі маленьку людину (невеличкий зріст актора при цьому адекватно використовується), у якої багато чого не склалося в житті. Сім'я розпалася, він живе сам у повному безладі, холостяцькій безпросвітності. Колишня дружина полишає на Рея двох дітей, сина й дочку, аби навідати зi своїм теперішнім чоловіком  батьків. Син одверто зневажає батька, власне, і не називає його так. Уже під час просування крізь жахіття війни він усе звинувачує Рея у відсутності мужності. Замість піти на війну з чудовиськами, він прагне врятувати дітей...

      І справді, молодий же чоловік. У радянському кіно, скажімо, герой поцілував би діток і стрибнув у перший-ліпший БТР чи танк. Так само вчинив би й герой сучасного російського кіно. Рятувати своїх дітей — це надто егоїстично. Одначе у Спілберга перемагає саме американське уявлення про першостатейну цінність сім'ї. Атмосфера війни збуджує сімейні гени навіть в отакому-от Реї, гультіпаці, не надто обтяженому батьківськими сантиментами (на початку стрічки він навіть відмовляється погодувати дітей; а що, хай замовлять щось там собі у крамниці).

      Нещодавно у Москві я бачив американський фільм «Чамскраббер» Ар'є Посина. У нього американська сім'я показана в сатиричному ключі — традиційні цінності є сфальшованими, між дітьми й батьками лежить прірва байдужості і нерозуміння. Можливо, саме подібна констатація рухала наміри Спілберга. Попри очікування, перед нами не тільки (а може, й не стільки) ефектне видовище, скільки мораліте. Розслаблене американське суспільство і його визначальні інституції потребують допінгу. Війна і є такою «підначкою». Опинившись в екстремальній ситуації, пересічний американець видобуває з себе чимало чеснот. Вони перемагають навіть Рейового сина — у фіналі він називає батька батьком. Блудний син приходить у точку морального очищення.

      А щодо видовищ... Нові технології дозволяють сьогодні творити чудеса. Враження таке, однак, що цього разу Спілбергові всі ті новітні прибамбаси були не надто цікавими. Ні, все тут є ніби — і громи, і блискавки,  і атаки інопланетних «триножників», які смертоносними променями вирубують навколишню земну людність. І все ж камера оператора Яноша Камінського дає приглушені кольори, вона далека від смакування подробиць руйнувань і  безчинств інопланетян. Це війна, от що, у центрі драма людини — на неї й фокус. Мінімалізмом таку стилістику не назвеш (та й що за мінімалізм при бюджеті у понад сто мільйонів доларів?), хоча іноді поверхня кадру нагадує, скажімо, знаменитий фільм Андрія Тарковського «Сталкер».

      Пригадалася й інша стрічка — «Поєдинок» самого Спілберга. Один із ранніх його творів, де ми побачили, як пересічного американця, що мандрує собі на авто, зненацька починає атакуватимордувати страхітливий бензовоз із потворною і дедалі жахітнішою вихлопною трубою, войовничо вигнутою догори. Обличчя нападника ми так і не бачимо, його образ зафіксовано у вигляді волохатої руки, що час від часу владно висовується з кабіни. Все там добре закінчиться, але ж полякав добряче. Мінімум виражальних засобів, одначе фільм пам'ятається  досі, у найдрібніших деталях. Мистецтво від шоу відрізняється, зокрема, тим, що тут не треба показувати все. Включати фантазію, інтелект глядача краще короткими, але точними відсилами у площину культурних знаків, символів, того, що напрацьовано людством для власного самозбагачення і нормального функціонування.

      Мікроби переможуть злу інопланетянську силу й у новому Спілберговому витворі. А ще — цілеспрямована сила любові. Невелике відкриття, а все ж вагоміше нашестя дикого й потворного. Війна світів — вона точиться на екранах, який дедалі частіше пропонує нам демонізоване зло як великомасштабне і дороге шоу. На мій погляд, американському режисерові цього разу вдалося досягти балансу власне гуманістичного змісту, проблематики, наближеної до нас, простих смертних, і дорогущого видовища, яке кожною блискіткою своїх вдягачок кричить, аби його дивилися. Варто подивитися. А все, нагадаю, почалося з катаклізму в Україні. Без згадки про нас навіть у Голлівуді тепер знімати кіно якось незручно.

      ...За рік після скандальної радіоп'єси Орсона Уеллса війна світів почалася «в натурі». Назвали її Другою світовою. Будемо сподіватися, що після фільму Спілберга у світі коли й трапиться що, то тільки збільшення любові і доброти. Їхня «мікрофлора» здатна понищити будь-яке зло — хоч інопланетне, хоч нашинське.

       Уеллс (1866—1946) є одним із чемпіонів з літературної фантастики — за кількiстю знаменитих книг. Досить назвати «Машину часу», «Невидимку», «Острів доктора Моро»... Ну і «Війну світів», звичайно. Про те, як марсіани висадилися на Землю і заходилися лушперити землян. Ті захищалися як могли, одначе сили були надто нерівні. Нападники усе ж програли: їх  знищили мікроби. Отака мудрість — не велетенські гармати чи літаки, а мікроскопічні організми перемогли завойовників, непристосованих до «контакту» з невидимим і підступним світом. До речі, не раз виникали версії щодо ймовірності програшу людей мікробам чи комахам, які значно пристосованіші до реалій земного існування. Поки що тримаємося. А от у марсіан не склалося...