Ірина Калашнікова та Сергій Мельник у виставі «Смак черешні». (Фото Прес-КIТ.)
Беззаперечним переможцем тут став Національний театр імені Лесі Українки. Його протистояння з Мінкультом, без перебільшення, увійде до підручників історії і оживить собою розділ «Мистецтво України першої половини ХХІ століття». Власне, переможцеві апріорі «підіграла» нова влада, висунувши претензії саме до Російської драми і згуртувавши тим самим акторів навколо свого художнього керівника. Акторська солідарність була продемонстрована щиро і масштабно: органи влади актори пікетували, плакати «Куму — геть!» писали, чергування на випадок захоплення приміщення театру організовували, прес-конференції збирали, з листами зверталися і до Президента, і через ЗМІ до всіх чесних людей... Навіть на суди разом ходили і голодуванням погрожували. Подіяло. Принаймні поки що. До остаточної перемоги театру над чиновниками залишився, хочеться думати, один крок — судове засідання 11 серпня.
Але свої головні перемоги актори Російської драми здобували паралельно «дружньому діалогу» з Мінкультом: вони тримали не лише кругову оборону, а й свій репертуар, свого глядача, презентували йому нові вистави. «Наполеона та Корсиканку» випустили у розпал помаранчевої революції — 26 грудня минулого року. Режисер Михайло Рєзнiкович, який за кілька місяців був звільнений зі своєї посади, а за кілька днів знову отримав право керувати театром, цю виставу побачив як емоційний поєдинок протиріч, ідеологій, переконань, поєдинок суспільних класів. Темпераментна, жива, енергійна Жозефіна (Тетяна Назарова) — носій ідеї народу, Наполеон (Давид Бабаєв) — ідеї влади. «Народ треба вести за собою залізною рукою в оксамитовій рукавичці», — вважає він. Символічно, чи не так? І порівнянь із дійсністю, яка вирувала тоді за вікнами Російської драми, а потім перекинулася і до самого храму Мельпомени, можна знайти предостатньо. От тільки вистава Російської драми вийшла комедійною, іскрометною, запальною. А п’єса «Мінкульт — Театр Лесі Українки» стовідсотково відповідала жанру трагедії.
До речі, не лише завдяки їй театр забезпечив собі найпильнішу увагу ЗМІ, оскільки і в плані творчому сезон для Російської драми видався плідним та цікавим. Серед прем'єр, датованих сезоном-2004—2005, — «Браки совершаются на небесах» за Толстим, «Увесь Шекспір — за один вечір», «Edith Piaf. Життя у рожевому світлі», комедія-гротеск «Трішки ніжності»...
Найпереконливішим у цій номінації був Національний театр імені Івана Франка. Незважаючи на свою традиційність у творчій орієнтації, «франківці» на чолі з Богданом Ступкою продовжують освоювати дотичні мистецтва. І навіть експлуатувати рідкісні як для сучасного театрального мистецтва жанри та піджанри. Режисер Олександр Білозуб поставив хореодраму «Соло-міа», що розповідає про видатну українську співачку Соломію Крушельницьку. Харизматичність цієї жінки не викликає жодних сумнівів, але ж як донести цей факт сучасній молоді, що має, м'яко кажучи, трішки інші, «кислотніші» цінності? Білозубові це вдалося. Бо не пасував перед необхідністю зробити несподіваний «хук зліва» — як-то ввести у виставу Голос не як поняття, а як персонаж матеріалістичний, живий. Бо зумів заразити своїм несподіваним як для історичних трактувань баченням цієї історії — конкретні деталі життєвого сюжету слугують лише відправним пунктом, поштовхом для вільного польоту фантазії — акторів Поліну Лазову, Ларису Руснак... Бо не пішов відомим шляхом: хочеш численного глядача — зроби щось простеньке, доступне. Власне, ось він, секрет успішної, перспективної, багатогранної і добротної вистави — беріть на озброєння, молоді обдарування.
Свою порцію компліментів від критиків справедливо отримала і «Наталка-Полтавка». І знову ж таки — велика подяка Богданові Ступці, що наважився на спробу № 2 з Олександром Ануровим та повірив у талант Олега Скрипки. Режисер Ануров уже мав досвід роботи у Театрі імені Франка, де ставив «Буквар миру» за Сковородою. Вистава, м'яко кажучи, великою популярністю у глядачів не користувалася і прибутками театрові не загрожувала, хоча дехто з критиків її називав цікавою. Але Богдана Сильвестровича це не зупинило, він знову запросив Анурова, який волів позбавити класичну п'єсу Котляревського соціальних штампів, а заразом і Олега Скрипку. «Коли я вперше почув записи Олегових аранжувань пісень Едіт Піаф та український фольк, то був у захваті», — пояснював своє рішення Богдан Ступка. І довірив музикантові не лише музичне оформлення, а й роль Виборного Макогоненка. У цій ролі Скрипка відривається не гірше, ніж на «Таврійських іграх»: співає, грає на гітарі, акордеоні і звично примушує публіку шаленіти від однієї своєї появи на сцені.
Ювілярів цього року було багато, як ніколи. Кожен із них свою круглу дату відзначав, виходячи з власної фантазії та фінансових можливостей. Найповажнішу дату святкували «франківці» — Українська драма відзначила своє 85-річчя. Обійшлися без помпезних акцій і не завжди дотепних «капусників». У січні зіграли «Царя Едіпа» Софокла у Вінницькому українському музично-драматичному театрі ім. М.Садовського, де, власне, і починалася історія Театру Франка. А в березні влаштували скромний вечір уже на рідній сцені.
Київський театр юного глядача на Липках хоч і молодший за «франківців» на п'ять років, але розмах тут був значно більшим. Почнемо з того, що привітати ювілярів прибув Голова Верховної Ради Володимир Литвин, у зв'язку з чим украй здивованих глядачів до приміщення пропускали через «рамку». Хоча цей факт аж ніяк не вплинув на характер ювілейної вечірки-«капусника», яка нагадувала суцільний жарт під назвою «ТЮГ і його керівник Віктор Гирич». У свій ювілейний сезон Театр на Липках порадував своїх маленьких глядачів кількома достойними прем'єрами: «Ромео і Джульєтта», «Лісова пісня», «Добрий Хортон».
Київський театр оперети відзначав 70-річчя. І запустив під це цілу програму «Крок до ювілею». Було кілька прем'єр, тематичних вечорів... Найголовніше — була переконлива заявка, що незабаром єдиний в Україні Театр оперети нарешті виборсається з посередності буття і постане перед київським глядачем у всій своїй красі. Чекаємо.
Театр «Актор» відзначив не ювілей, але дату знакову і символічну — вісімнадцятиліття. З нагоди «повноліття» свого дитяти художній керівник театру Валентин Шестопалов поставив виставу «Смак черешні». Шанувальники театрального мистецтва, які цінують камерні стосунки з акторами, вистави, що зачіпають естетику людських почуттів і рішуче уникають режисерського егоїзму на сцені, цей спектакль зустріли «на ура!».
Наймолодший серед ювілярів — Центр сучасного мистецтва «ДАХ» — свій 10-й сезон присвятив патріарху української режисури Володимиру Оглобліну, який нещодавно відзначив 90-річчя. У такий спосіб Влад Троїцький низько вклонився своєму вчителеві, який, до слова, ще й досі, у такому поважному віці, ставить вистави у «ДАХу» (серед останніх робіт Оглобліна — «Весілля Кречинського). Як зауважує Троїцький, «творчий пошук, мистецький експеримент мають опиратися на глибинну традицію — одне без одного вони неможливі». До речі, про свою пошану до вчителя «ДАХ» розповість і далеко за межами України: влітку театр гастролює в Угорщині, Польщі, Словаччині...
Відразу відкидаємо численних гостей-сусідів, які своїми марш-кидками до Києва вже набили оскомину навіть недалеким товстосумам, яким викласти кількасот гривень за «зірку з телевізора» нічого не вартує. І перемогу в цій номінації присуджуємо Буковинському відкритому театрові (Чернівці), який привозив до Києва виставу «Мільйон парашутиків» (автор п'єси — Неда Неждана). Цей візит на тлі такого строкатого і водночас безликого «масковскава» засилля у київських театрах можна сміливо прирівнювати до подвигу. Буковинський відкритий театр було створено десять років тому, він є досить камерним: режисер Юлія Гасиліна, актриса Валентина Головко та її чоловік Віктор Головко, який і продюсер, і адміністратор, і сценограф... Ці молоді люди не лише зробили достойну моновиставу (в основі сюжету — історія «попелюшки», що несподівано отримує величезний спадок від незнайомої родички), а й змогли показати її в Києві. Без жодної протекції (як моральної, так і матеріальної) з боку Міністерства культури та його численних підрозділів. До речі, української конкуренції у цій номінації майже не було. (І з цієї нагоди також передаємо щире вітання вищезазначеній установі). Червневий візит до Києва харків'ян на чолі з Жолдаком — поза конкуренцією як у художньому, так і в iнформацiйному плані.
Номінація
Цю номінацію я запозичила у «Київської пекторалі». Гадаю, образ із цього приводу не буде. До того ж вона справді універсальна і завжди актуальна. А переможцями тут нехай будуть високопосадовці Міністерства культури і туризму, а також інших установ, які опікуються українськими театрами. Історія з Російською драмою — це ж потужний вибух в умах та серцях українських митців! Раніше вони жили по давно виписаному алгоритму: репетиції, вистави, оплески, квіти, нечисленні гастролі, шушукання за лаштунками, емоційне обговорення призначень наступної прем'єри, збирання-поширення пліток про колег... А цей випадок змусить замислитися над тим, що, окрім життя, у мистецтві існують іще й зовнішні фактори, які можуть дуже суттєво впливати на творчість, на плани і сподівання, мрії та бажання, пов'язані з професією. Коли Леонід Варпаховський повернувся із чергового заслання, де у сукупності провів 17 років, то, не надто переймаючись минулим, несамовито, жадібно накинувся на творчість. Працював у театрах Тбілісі, Харкова, Києва, Ленінграда, Москви, брався за нову п'єсу ледь не на наступний день після останньої прем'єри. Він прагнув жити в два рази швидше, насиченіше й змістовніше, щоб «заднім числом» заповнити життям ті роки, які вкрала у нього радянська влада. Ні на що не натякаю, просто у наступному сезоні чекатиму від наших театрів більше резонансних, висококласних вистав. Цікавих акцій. Фестивалів як нових, так і вже добре знаних, традиційних. Сміливих задумів і феєричних, конкурентоздатних театральних подій.
Наступний сезон також обіцяє багато театральних вражень. Що там переважатиме — «Ах!» чи «Фе!» — побачимо згодом, а поки що про назви, які прикрасять афіші київських театрів.
Восени матимемо дубль «Ромео і Джульєтти» — ця п'єса Шекспіра припала до душі Валентинові Козьменко-Делінде (театр Франка) та Олексію Лісовцю (Театр драми і комедії). І якщо у «франківців» ще навіть про розподіл не оголошували, то Театр на Лівому березі свою виставу мав випустити навесні. Але недостатнє фінансування відсунуло прем'єру на осінь. Враховуючи, що в ТЮГу п'єса вже отримала сценічну біографію, матимемо аж три «Джульєтти» і стільки ж «Ромео».
Молодий театр хоче потішити глядача виставою за п'єсою Андруховича. А ще — влаштувати достойне віншування з нагоди ювілею своїй примі Тамарі Яценко. Очевидно, це буде бенефіс, але й від ідеї творчого вечора театр поки що не відмовляється.
Едуард Митницький планує знову ставити Чехова, а якщо точніше — то «П'ять пудів кохання». Назва більш ніж знайома, але Едуард Маркович запевняє, що це буде оригінальна вистава, а не поновлення його ж спектаклю у Театрі російської драми з Євгеном Паперним та Адою Роговцевою в головних ролях. На «Чайку» Митницький планує «накласти» п'єсу Тенессі Уїльямса «Записники Тригоріна». Цікавий ракурс...
Як завжди, грандіозні — у кількісному та якісному розумінні — плани на майбутнє має Національний театр імені Лесі Українки. Леонід Остропольський випускає «Дівичник» (п'єса Лори Каннінгем), Ірина Барковська — «Як важливо бути серйозним» Оскара Уайльда. У планах також — «Заради сімейного вогнища» Івана Франка та «Дворянське гніздо» Тургенєва.
Театр «Браво» першою прем'єрою сезону-2005—2006 заявив «Марію Стюарт».
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
