Патріарх Володимир (Романюк) помер 14 липня. Через три дні покійного відспівали у кафедральному Свято-Володимирському соборі, але й за кілька годин до поховання ніхто не знав напевне, де ж буде його могила. Першого главу відновленої Української православної церкви Київського патріархату годилося ховати в усипальниці київських митрополитів — Святій Софії. Однак далека від релігійних законів влада не давала на те дозволу: з тих пір, як майно і землі церкви «забрала» Жовтнева революція, місце для поховання владики вказує президент або прем'єр (може, цієї держави, а може, й сусідньої). Декому не давала спокою й ще одна «проблема»: патріарх Володимир був яскравою політичною постаттю, символом духовної незалежності. Отож упокоєння його праху в тисячолітній святині Київської держави означало б повернення народові його прав на релігійну, історичну й політичну спадщину. Цього «не можна було допустити». Але досвідчений правозахисник, багаторічний в'язень радянських концтаборів, блискучий мислитель Василь Романюк боровся за права свого народу навіть у смерті. І незбагненною силою це право 18 липня 1995 року було відстояне. Про події того «кривавого вівторка» розповідає очевидець — голова прес-служби Народної партії Олег Кубах, на той час депутат Київради.