Не заплатиш — не станеш батьком,

Роботою Центру з усиновлення зацiкавилась Генпрокуратура

      Проблема українських сиріт стоїть сьогодні, як ніколи, гостро: нині ми маємо більше сотні тисяч дітлахів без батьківського піклування, усе менше українців прагне усиновити маля, а кількість дітей, які залишаються без сім'ї, щороку зростає. Не кожній сиротині щастить потрапити у родину, особливо, якщо вона має фізичні чи психологічні вади. Так уже склалося, що «важких» дітей в Україні всиновлюють переважно іноземці (наприклад, минулого року громадянами інших країн було усиновлено 2,5 тисячі наших сиріт). Здавалося б, держава мала б усіляко допомагати людям, які дарують обділеним долею українським сиротам сім'ю, однак цього не відбувається. Виявляється, що на цій делікатній у всіх відношеннях справі — усиновленні іноземцями українських дітей — чиновники заробляють непогані кошти. Доробилися аж до кримінальної справи. Зловживаннями на дитячих долях керманичів Центру з усиновлення при Міністерстві науки й освіти України вже протягом року займається Генеральна прокуратура, а тим часом «віз ще й досі там» — керівники центру так само обіймають свої посади. 

      Кореспонденту «УМ» вдалося поспілкуватися з тими, хто зіткнувся із низкою зловживань у цій сфері, з абсолютно жахливим ставленням до усиновителів. Таке враження, що там існувала стійка думка: «якщо ти приїхав із благополучної країни і хочеш, аби твоє питання було вирішено швидко й безболісно, то ти маєш платити».

      Функції Центру з усиновлення наступні. Він створює базу даних дітей, які підлягають усиновленню (протягом року після реєстрації дитину може всиновити лише українська сім'я, потім сироту має змогу забрати іноземне подружжя). До Центру подаються усі необхідні документи від іноземних громадян, які пишуть заяву на усиновлення. Далі це ж відомство здійснює безпосередній прийом майбутніх усиновителів, надає їм пропозиції щодо дітей. І на кожному етапі майбутні батьки стикалися зі стіною непорозуміння.

«Тут штучно затягують час» 

      «Проблеми виникають, починаючи із ведення банку даних дітей, які підлягають усиновленню: доступ до цієї бази перебуває під контролем однієї особи — директора Центру, а це, очевидно, може призвести до зловживань і монополізації роботи Центру», — розповідає Луїс, він з дружиною приїхав в Україну, щоб усиновити зовсiм маленьку дитину. Наступний момент — реєстрація документів майбутніх усиновителів. Центр  не тільки неуважно ставиться до роботи з документами, а своїми розпорядженнями блокує нормальний прийом заяв. За останні півтора року правила змінювалися зі швидкістю світла (причому без попереджень) — то документи приймали поштою, то тільки через представника. А далі й взагалі з'явилися незрозумілі обмеження: одна довірена особа могла подати документи тільки раз на місяць. Себто якщо до довіреної особи звернулося 5 сімей, то з них комусь потрібно буде чекати півроку. Доки подружжя чекатиме реєстрації, термін дії документів минає (він, до речі, встановлений знову ж таки Центром і триває один рік)». Наш італійський співрозмовник Джованні розповідає: «У серпні цього року ми вже відзначимо два роки з того моменту, як спробували подати документи в Центр з усиновлення у Києві. Після подачі документів перший раз вони повернулися до нас в Італію з листом, в якому було зазначено, що вони неправильно завірені. Ми проконсультувалися аж у Консульстві України в Італії — нам підтвердили, що в документах все гаразд, і ми знову їх відправили до Центру. Пройшов деякий час, і нам знову документи повернули через те, що закінчився термін дії одного документа, поки наша справа дочекалася уваги. Ми поновили всі документи, витратили багато грошей і часу і знову відправили документи в Україну. Цього разу з'ясувалося, що документи можна подати тільки через довірену особу. Поки ми про це довідалися, Центр видав правило про ліміт на прийом кількості документів від одного перекладача (не більше трьох), а в нашого перекладача і довіреної особи вже на руках було три пакети документів. До кінця 2004 року він уже не встигав здати наш пакет, а з січня 2005 року документи припинили приймати зовсім. Є чутки, що наступна можливість з'явиться тільки  у листопаді, а там знов спливає термін дії наших документів».

      За словами перекладачів, які не захотіли назвати свої імена, правила щодо документів ніде не публікуються, про них дізнаються довірені особи, коли приходять вже у Центр. «Спочатку вимагають якісь нові довідки, потім з'ясовується, що вони не тієї форми, а ще через деякий час з'ясовується, що ці папірці нікому не потрібні, зате необхідно принести інші документи. Таким чином штучно затягується час».

      Форма подачі документів доходила до абсурду: починаючи від складання документів у папках, визначення її кольору в залежності від країни, закінчуючи встановленням днів, коли ці документи приймалися.

«Дiти мають чекати, доки Центр розбереться зi своїми обов'язками?»

      Потім з'явилися обмеження на кількість усиновлень для перекладача на місяць, нібито всиновлює перекладач, а не подружжя. Від незрозумілого ліміту, перш за все, страждають діти, які вже прив'язалися до майбутніх батьків, — вони мають чекати роками, доки до них дійде черга реєстрації. «У Центрі нам пояснювали ліміт тим, що установа не встигає впоратися із такою кількістю усиновлень. Так це діти мають чекати, доки Центр розбереться зі своїми обов'язками?» — обурюється подружжя Джузеппе і Марія Ріта, які приймали в себе на канікулах двох сестер 12 та 14 років.

      Якщо ж родині пощастило і вона потрапила у той ліміт, це ще зовсім не означає, що проблеми закінчилися. День прийому документів розтягується на цілі місяці. «На сходах перед дверима Центру (бо далі вхід заборонений) можна простояти не один день, чекаючи на свою чергу, — розповідають перекладачі. — Документи, до речі, можуть бути незареєстровані зі, здавалося б, несуттєвих причин: таких як граматична помилка, помилка друку чи перекладу. На документах пишуть «відмова», і все починається спочатку». А більшість пакетів, до слова, чекають на перевірку місяцями. Особливим лихом є поштові відправлення, якими Центр повідомляє усиновителів про прийом. «Ніхто не повідомляє номер, який присвоєний подружжю у базі даних, довіреній особі, — листа відправляють про призначення зустрічі (українською мовою, до речі) одразу ж сім'ї. А вони часто губляться. І ось сім'я не отримує листа, а ти, довірена особа, приходиш до Центру і бачиш на дошці оголошень, що зустріч призначена, скажімо, на сьогодні. А якщо сім'я приїжджає без листа, то її ніхто не приймає. Навіть якщо вони просто залишили листа вдома, а їх родичі його вислали факсом, все марно — прийому не було. Ми вже навіть часом iшли на хитрощі й казали, що родина загубила валізу, в якій був лист», — відверто каже один з перекладачів.

      Чимало проблем виникало у Центрі через недбалість. Одна родина збиралася усиновити одразу трьох хлопчиків-братів. Людям призначили зустріч, відіслали листа. А коли подружжя приїхало в Україну, з'ясувалося, що у базі даних цих дітей немає, і їх всиновити не можна. «Ми поїхали додому ні з чим», — каже Ніно. 

      І ось коли майбутні батьки вже знеможені усією тяганиною, пробули в Україні місяці два, зрозуміли, що самотужки їм питання не вирішити, а їх перекладачі не можуть добитися нічого від керівництва Центру, з'являються вони — наближені до керівництва люди, які усе миттєво вирішують. Їх усі добре знають. За певну суму ці посередники вирішують усі проблеми.

      І все ж люди, яким не байдуже майбутнє дітей-сиріт, вірять у те, що ситуація зміниться на краще. Адже сам Президент України звернув увагу на цю проблему. В Україні не всиновлюють дітей не через економічну скруту, а через відсутність культури усиновлення. Потрібно позбавлятися комплексів, не протиставляти національне усиновлення міжнародному. «У нас можна часто почути: мовляв, з України вивозиться генофонд. Не можна так знущатися з хворих дітей: вони не тільки не претендують на гучний термін «генофонд», а потребують особливої медичної уваги, яку можуть отримати лише в сім'ї. Іноземці не крадуть у нас дітей, а допомагають! — каже фахівець із міжнародного усиновлення. — Наші діти залишаються громадянами України до 18 років. Батьки ніколи не приховують від них, звідки вони родом. Над ліжечками малят висять фотокартки з дитбудинків. А усиновителі навіть після повернення додому допомагають цим інтернатам, не втрачають із ними зв'язок».