Український Берджес

      Не так давно на полицях книжкових магазинів з'явився третій роман молодого тернопільчанина Анатолія Дністрового «Пацики» (видало київське видавництво «Факт» у серії популярної української прози «Exceptis excipiendis»).

      Пацики — це не просто сучасні підлітки з їхніми першими закоханостями, проблемами з батьками й невизначеністю, куди піти після школи. Пацики — це також свого роду «братва», кримінальна шпана, хлопці, які експериментують iз наркотиками, а алкоголь є невід'ємною частиною їхнього «культурного відпочинку». Ці діти шукають себе, випробовують себе на міцність «гоп-стопом», бійками «стінка на стінку», сексом у дитсадківських альтанках із подружкою, яка «дає» всім по черзі, чи з повією в машині.

      Стиль оповіді від першої особи ненав'язливий, далекий від моралізаторства і густо приправлений сленгом із вкрапленнями ненормативної лексики. Попередження про її наявність є на обкладинці книги, так що літературні пуритани попереджені й можуть не читати те, що «паскудить мову Шевченка». Насправді проблема в тому, що не література засмічує мову (смішно й думати з такими тиражами україномовних видань!), а мова формується в суспільстві, з яким не все добре, якщо молодь розважається такими «дрібничками». Мова лише відображає існуючий стан речей, і так «непричесана» лексика — «плюс» цієї книги, ще один показник правдивості.

      Основними ідеями книги є «бережи честь змолоду, бо потім будеш нікому не потрібна» (для дівчат) та «за все треба платити» (для хлопців). І дійсно, коли головний герой — в чомусь непоганий хлопець — закохується у симпатичну дівчину Ляню, коли мама головного героя полегшено зітхає, певна, що її син одружиться та кине пити і швендяти ночами, коли дівчинка виявляється ще й талановитою художницею-початківцем, герой, як на гріх, дізнається, що з Лянею не так давно зустрічався його приятель-бабій і він «робив із нею все, що завгодно». І все, кінець любові. Загалом така собі правдива демонстрація хлопчачого мислення, для яких дівчата, з якими спиш, та дівчата, з якими одружуєшся, — дві великі різниці.

      Хлопчача романтика з усілякими пригодами — вкрасти, побитися, напитися, завоювати нову кобіту, з'їздити в село до бабусі по макову соломку, піти з дому й жити у друзів та в якомусь підвалі — також закінчується не веселково. Компанія поступово розпадається — один поїхав до іноземного легіону, той сколовся і попав у «дурку», інший має проблеми з міліцією, тож мусить виїздити з міста, того викинули з багатоповерхівки, хтось спився й став «алкашем», у когось проблеми з дівчатами — не знає, яку вибрати, а когось, на його превелике горе, одружують із дівчиною, з якою спало півкварталу (тато «курки» про щось почав здогадуватися, тому вона розповіла, що її згвалтували, вказавши на «бідного хлопця», якому тепер погрожують проблемами, якщо той не одружиться).

      Книга справляє враження, подібне до Берджесового «Механічного апельсина» — відчуття таке, наче ти пірнаєш на дно, зі здивуванням помічаєш, що нелюди-бандити також мають душу і серце, але нащось їх витравлюють зі свого єства, при цьому вони жахливо страждають, але твердо вірять, що такий шлях легший і кращий від традиційного освіта-шлюб-робота-діти. Дочитавши, тобто випірнувши, ти знаєш трохи більше про життя бандитів, шпани і «пациків», а тому розумієш, що ну його в баню так «романтично» жити, як герої Дністрового.

      Стилістика тексту легка, і роман може читати інтелектуал так само, як і підліток-школяр. Рівень відвертості та переконливе змалювання психології «пациків» дозволяє провести паралелі з «Щоденником злодія» Жана Жене (до речі, «Юніверс» видав його українською минулого року). Також подібний «репортаж із дна», але не тернопільського, а харківського, і так само досить песимістичний та повний натуралістичних сцен, нещодавно написав Сергій Жадан (роман «Депеш мод»).

      Жене, Берджес, Селін — улюблені автори Дністрового, адже саме ці письменники роблять скальпелем письма анатомічний зріз на живому тілі сьогоднішнього суспільства. Страшнувата це у своїй брутальній відвертості картина, для когось — екзотична чи навіть епатажна. Але варто вдуматися: деякі люди так і живуть.

      Романи Анатолія — це агіографія навпаки, і саме тому головне в них — їх моральність. Агіографічні твори розповідають про життя святих і як вони дійшли до святості, а романи Дністрового розповідають про грішників, як ними можна стати і що з цього виходить. І якщо читати про «хороших» сьогоднішній молоді надто нудно, то навчити тому, «що таке добре і що таке погано» можна саме таким письмом.