Пленер по святих місцях

      Днями в польському Сопоті  відбувся 18-й Фестиваль української культури, на який за бюджетні гроші Польщі та України,  а також за гроші  бізнесменів двох держав поїхали хор імені Григорія Верьовки, групи «Тартак», «Таліта Кум», ТНМК, танцювальні колективи — усього сайт Мінкульттуризму передбачав близько 600 учасників фестивалю і понад 5000 глядачів. А з 22 червня  по 17 липня у Польщі перебувають  на пленері  10 українських художників, які в рамках проекту «А-хауз» надихаються католицькими святинями — Ченстоховою і Кальварією Зебжидовською. Оскільки проект «А-хауз» і однойменну галерею на вулиці Стрілецькій фінансово підтримують Індустріальний  Союз Донбасу і її «бос» Сергій Тарута, які недавно таки придбали польський металургійний комбінат «Гута Ченстохова», напрошуються паралелі з матеріальними, культурними й духовними святинями. Себто новий власник «Гути Ченстохової», очевидно, хотів би презентувати полякам свій гуманітарний, естетичний бік, кріпити дружбу українців і поляків, крім металу, ще й мистецтвом, виявити обізнаність і повагу до польських національних святинь. Відомо, що до кінця 2005 року «А-хаус» має намір також запросити на пленер в Україну польських художників у місця, значимі для польської історії.

      Для участі в пленері куратори  проекту запросили успішних і «класичних» українських живописців, визнаних на міжнародному рівні, — Петра Басанця, Бориса Михайлова, Миколу Кононенка, Світлану Галдецьку, Миколу Попова, Олександра Крюка, Георгія Зайченка, прикметно, що в цій групі буде два покоління художників — Іван Михайлов(1982), Юрій Басанець(1964), Олена Зайченко(1978). Якісний склад учасників пленеру виключає будь-які ризики — нижче певного рівня вони все одно намалювати не зуміють. «Роботи з пленера залишаються в художників, ми не «живодери», ні в кого нічого не відбираємо, — вiдповiдає директор галереї «А-хауз» Наталя Андреєва на моє запитання, як митці будуть розплачуватися за безплатну можливість для творчості на багатій натурній базі. —  Частину робіт, намальованих за підсумками пленеру,  буде викуплено для колекції, частину викупимо для того, щоб подарувати їх Варшаві, Національному музею і нашому Національному музею в Києві, решта  стануть власністю художників, ми їх просто демонструватимемо — у нас у плані 4 виставки. Потім буде видано  альбом, знято фільм і так далі. Це не рабство, вони нам нічого не винні». Що ж, підхід цілком комерційний — пакетний, але покажіть мені художника, який відмовиться від можливості попрацювати, не думаючи про умови, проживання, оплату тощо, і від потужного медіа-піару. До того ж Ченстохова і Кальварія Зебжидовська — дійсно унікальні місця.  Ченстохова — один із центрів світового паломництва, куди приїжджають поклонитися чудотворній іконі Богородиці Ченстохової, яку, за переказами, написав у Єрусалимі євангеліст Лука напередодні Успіння Пресвятої Діви Марії. Улюблене місце Іоанна Павла ІІ — Кальварія Зебжидовська — це архітектурно-парковий комплекс — собор у стилі бароко, монастир Ордену братів менших(францисканців) і багатокілометрові кальварійські стежки, — закладений польським шляхтичем Миколою Зебжидовським і в 1999 році внесений у список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Територія парку нагадувала шляхтичу Єрусалимський хресний шлях, по якому ніс Ісус свій хрест на гору Кальварія, де й був розіп'ятий, відтак найвідомішим дійством Кальварії Зебжидовської є театралізований молебен під час страсного тижня, який продовжується кілька днів. До речі, перший, «православний»,  пленер новоствореного проекту «А-хауз» у 2002 році відбувався у Святогорському монастирі (донецький спонсор — донецька святиня), а наступний, умовно буддистський, за словами організаторів, готується в Китаї. Куратор проекту Віталій Очеретяний каже, що релігійна святиня зовсім не означає, що картини мають бути сакральними чи «божественними», це, швидше, для підживлення натхнення художників. Хоча, скажімо, для Бориса Михайлова, який у своєму живописі багато роздумує над темою Бога, це справді подарунок небес.

      Колекція, про поповнення якої в попередньому абзаці згадувала Наталя Андреєва, — другий серйозний проект «А-хауз». Уперше про існування цієї колекції я почула на «урочистих проводах» української топ-десятки в Польщу, і виявилося, що «А-хауз» уже три роки збирає «публічну колекцію», як вони самі її називають, із робіт наших вітчизняних живописців-класиків. Причому ключове слово — живопис — яке, здавалося, надійно щезло з лексикону сучасних кураторів, галеристів, митців, концептуалістів і мистецтвознавців. Частина цієї колекції, яка дає уяву про її сенс та напрям, експонується зараз в однойменній галереї — це роботи Бориса Михайлова «Спас Виноградар», «Батьківський натюрморт», «Християнський вівтар», Світлани Галдецької «Каїн та Авель», Петра Басанця «Седнів», Петра Зайченка «Натюрморт», «Венеція» та інші. Класичні пейзажі, натюрморти, портрети, сюжетний живопис, краєвиди Києва, примара Венеції — все таке знайоме і тепле, мазки можна роздивлятися, можна милуватися поєднанням кольорів і пластичністю композиції, тішитися класичністю пропорцій і ясністю погляду. Зізнаюся, я думала, такі «старомодні» зали тільки в мене могли викликати якісь ностальгійні ступори за часами «чистого мистецтва» без домішок медіа і піару, без магії імені й підігрівання публіки скандалами  і епатажем. Слава Богу, живописці-сучасники, які вчилися «по ланцюжку» у великих майстрів, які не зраджують емоційному мистецтву з концептуалізмом, працюють не в порожнечу, за їхніми успіхами слідкують і приватні колекціонери, і ось укладачі «публічної колекції». «Колекція збиралася за принципом — наші вітчизняні живописці, класики.  Класиком ми  називаємо людину, яка працює в Україні, має школу,  живопис якої характерний  для нас і має художню цінність. Сьогодні в колекції 150 експонатів, але я думаю, їх буде набагато більше, — каже Наталя Андреєва. — Це доволі рівноцінні живописці, незалежно від того, мають вони радянські звання — народний художник чи заслужений — чи ні,  це все автори, які представляють український живопис, українську культуру далеко за рубежами. Максименко Микола Антонович, народний художник, Попов Микола, народний художник, Родін — останній із могікан авангарду, народний художник, Кононенко Микола, Борис Михайлов, Зайченко — 200 його робіт, 200 етюдів придбав Лувр у 1999 році, той же Журавель, роботи якого є в музеї  Метрополітен.

      Колекція має якнайкраще представити  всі вітчизняні школи — у нас є кримська школа, харківська, київська, закарпатська, коли будуть роботи, які представлятимуть географічно цілісно всю Україну, тоді можна буде говорити про завершення формування основи  колекції. І ми не вважаємо, що придбання 1-2 робіт, не найпоказовіших, називається «ми означили автора», це має бути 7-8 робіт, це має бути якась ретроспектива, це мають бути сильні роботи конкретних періодів художника».

      — Ви орієнтуєтеся здебільшого на реалізм, чи не так?

      — Класичне мистецтво і реалізм — це не синоніми. Особисто я відповідаю за весь період авангарду, бо Україна — батьківщина авангарду. Мені особисто подобається Малевич. Не надумано подобається, не тому, що я хочу модною здаватися, мені щиро подобається — я на його роботи можу дивитися годинами, днями і роками. Але, формуючи колекцію, ми не можемо орієнтуватися тільки на те, що нам подобається. У кожного свої таланти — у когось абсолютний слух, у когось абсолютне відчуття гармонії. Якщо ви запитаєте про концептуальне мистецтво, це не до нас. Ми не займаємося соціальними проектами, не займаємося концептуальними проектами — пацюків на мотузках з моторами тут  не буде, або діти з розпоротими животами, кишки, які лежать поруч  — теж не до нас. Можливо, це представляє якесь дивне естетичне дійство, але головна риса мистецтва — те, що воно залишається назавжди, мистецтво вічне.

      Наталя Андреєва каже, що коли колекція буде сформована більш-менш цілісно, для неї знайдуть окреме приміщення і вона таки стане публічною. Зараз говорять про те, що власники подарують її місту, але навіть якщо картини залишаться  в приватній власності, то її доступність для народу «А-хаус» гарантує.

      ...У прес-релізі йдеться про те, що ІСД наслідує найкращі зразки меценатства в Україні, буквально йде слідами Терещенка, Ханенка і Тарновських (на їх рахунку ще двотомна енциклопедія «Трипільська цивілізація», перший всесвітній конгрес «Трипільська цивілізація», виставки трипільської культури тощо). Правильною дорогою, так би мовити...

Валентина КЛИМЕНКО.

Борис Михайлов бiля свого полотна «Батькiвський вiвтар» у галереї «А-хаус».