Українська Земфіра, в якої «є мен»

      На цей диск чекали занадто довго занадто багато людей. «УМ» уже писала про презентацію альбому гурту «Крихітка Цахес» у Києві — тепер ми вирішили поговорити по щирості з «фронтвумен» Сашею Кольцовою. Або, як її часто називають, Кашею Сальцовою.

      Ця дівчина колись переїхала з Росії, але зуміла стати такою природною частиною України, що ті, хто не знають про її походження, кажуть, що вона родом із західних областей. Своєю щирістю «Крихітка» підкорила не лише столицю — її слухають як у Львові, так і в Запоріжжі. На сцені ця жінка в чорній сукні незвична, ніжна і, здається, дуже близька. З нею хочеться пити гіркий чай до ранку і мовчати про все на світі. Про те, що «Він мене не кохає», про те, що тепер «у мене є мен», і про те, що все одно лише Він «на першому місці». Кожна пісня — струмом по серцю. Мабуть, її тексти варто було б включити в підручники старшої школи як зразки сучасної інтимної лірики. Під час розмови Саша виявляється такою самою відкритою, як і у своїх піснях.

      — Сашо... Чи Кашо? Яке ім'я для тебе звичніше?

      — Для мене це два абсолютно рівноправних імені. Друзі називають Сашею, дуже близькі — Кашею. Мама, звичайно, не переходить на Кашу. Хіба тільки коли дражнить.

      — «Крихітка Цахес» існує близько п'яти років. Чому альбом («На першому місці») вийшов тільки зараз?

      — Ми вважаємо, що лише зараз дозріла ситуація. Сьогодні наш матеріал достатньо готовий для того, щоб достатньо готові мас-медіа його взяли. Підготовлені й слухачі, які прихильніше ставляться до української музики після революції, після «Євробачення». Сьогодні стовідсотково відчувається потепління. Уряд впливає на мас-медіа, щоб звучало більше українського продукту. Ще півтора року тому і мови не могло бути про те, що нашу пісню візьмуть на радіо. Зараз же нас транслюють на 5-6 станціях.

      — Тебе не ображає, коли «Крихітку Цахес» називають «українською Земфірою»?

      — Ми приречені на те, що нас порівнюватимуть із Земфірою. Після нашої першої «Рок-екзистенції», скажімо, «Дзеркало тижня» написало, що якби я співала російською, була б один в один Земфіра. Так, нас об'єднує те, що ми обидві вміємо співати. В принципі, вона співає краще, я розумію, вона більш досвідчена. Але її матеріал на той час для Росії був унікальним, як і наш матеріал є сьогодні унікальним для України. Хоча, з іншого боку, мені лестить, коли нас порівнюють, тому що я розумію: Земфіра — це культурний прецедент. Для нас це достатньо висока планка.

      — У тебе дуже інтимні пісні, альбом схожий на книгу про кохання сильної жінки...

      — Чому сильної? Сильна, напевно, мовчала б. Це звучить як діагноз: сильна жінка. Значить, можеш винести все? Я себе не можу назвати сильною чи слабкою. Це, швидше, ознака фізична. Але пісні у мене справді достатньо відверті. І мені дивно чути, коли на концертах інші дівчата мені підспівують. Мої тексти настільки особисті, що я їх асоціюю лише iз собою.

      — Як воно — бути настільки відвертою у віршах?

      — Я беру на себе відповідальність. Так, я це написала, дійсно, були певні події або ідея, яка була втілена. Не треба боятися бути відвертою. Відвертість — це засіб вирішення багатьох проблем. Цього бракує людям. Краще бути відвертим, ніж прикриватись якимось псевдопрофесіоналізмом: «О, як я красиво плачу на сцені». Публіка розрізняє фальш і відвертість.

      — Як пережити, коли знаєш, що «він мене не кохає»?

      — Кохання не існує в іншій людині, воно в тобі. Помилково асоціювати своє кохання з кимсь. Сьогодні це — він, завтра може буде інший. Якщо тебе не кохають, це лише означає, що ти маєш щось зрозуміти. Це школа.

      Насправді пісня «Він мене не кохає» достатньо стьобна. Там проблема гіперболізована — Боже, який жах, він мене не кохає, піду втоплюся... Але якщо хтось не кохає, це його право, його свобода. Не можна зазіхати на чужі почуття. Поміняй щось у собі — з'явиться інша людина. Це як частоти. А щасливою можна бути і без людини, до якої ти прив'язаний. Можна навіть не мати нічого і бути щасливим. Насправді все в голові.

      — Що в тебе в голові на першому місці?

      — Перш за все — любов. Не кохання, а саме любов. Кохання — це почуття між чоловіком і жінкою, обмежене пристрастями, власними комплексами, і від нього багато неприємних речей, які штовхають на якісь не найрозумніші вчинки. Якщо кохання — інструмент для самокопання, то любов — це інструмент для життя в принципі. Любов є настільки у великій концентрації всюди, вона настільки універсальна і настільки легкодоступна! Тобто треба примусити себе налаштуватися на позитив, знайти в собі сили, і тоді все буде виходити. Ця правильна налаштованість на світ — відкритість, готовність діяти з любов'ю, у тому числі любов до себе.

      — Складається враження, що в альбомі немає в кінці крапки. Яке продовження історії?

      — Була б крапка, якби я після виходу альбому, як Джим Моррісон, померла. А так — ще дуже багато є чим поділитися. Хоча все ж таки у цьому альбомі я багато виказала. Якщо жінка щось переживає, для неї важливо це проговорити. Мені пощастило:  я висловилася аж так, що почув не тільки той, для кого була ця чи інша пісня, а ще й кілька тисяч людей, передусім дівчат. Нам насправді ось так буває боляче, ось так не зрозуміло, або ось так щось здається несправедливим. І цей резонанс iз публікою, це взаємопорозуміння дуже багато вартує... Мені приємно бути голосом стількох людей.

Розмовляла Олена КУРАНДА.