Валерій Шалига: «Вiнницька кiностудiя — це я!»

      Успішний актор і театральний режисер, Валерiй Шалига цілком би міг обійтися без такого перманентного головного болю — особливо в умовах провінції, — як мистецтво рухомого зображення. Не випадково митець напівжартома приказує: «Для мене театр — це жінка, кіно — коханка: живеш з однiєю, а бігаєш до іншої». Проте схоже на те, що всі свої сорок два роки він прожив з обома і не збирається поки що кидати ні першу, ні другу.

      Ще шестикласником, навчаючись у середній школі в одному з військових містечок на Житомирщині, Валерій Шалига влаштував підпільний домашній театр. Разом iз друзями інсценізував свого улюбленого Чехова і по секрету запрошував вузьке коло однокласників, причому від усіх вимагалося тримати факт вистав у суворій таємниці. Навіть мати про кімнатний храм Мельпомени дізналась випадково, прийшовши якось iз роботи занадто рано. До випуску хлопці поставили близько сорока вистав, насамкінець таки перемістившись на сцену шкільного актового залу.

      Тоді ж зародився і згаданий «любовний трикутник». Протестуючи в душі проти нетривкості театрального мистецтва, яке живе лише одну мить під час акторської гри, Валерій задумує знімати діафільми. Технічно це виконати було неможливо, і він обмежився фотографією, проілюструвавши три повісті: друзі одягали костюми, режисер розставляв їх відповідно до епізодів і фіксував на плівці. У нього досі збереглися тодішні фотокниги — прообраз майбутньої роботи в кінематографі.

      Навчання в студії при Театрі імені Івана Франка, нетривала робота у двох театрах (молодіжному в Києві і «дорослому» в Дрогобичі) часу на кіно не залишали. З тієї пори запам'яталась хіба що участь у масовках.

      У 1986 році Валерія нарешті «на постійно» беруть у професійну акторську трупу у Вінниці. Але вже після кількох перших сценічних робіт його знов потягло до «коханки». Підштовхнуло до цього знайомство в кіноклубі з місцевим аматором Олександром Балабаном, який мав власну 16-міліметрову камеру «Красногорск». Приятелі домовляються спробувати створити ігровий фільм «Сивий солдат», в основу якого поклали повість на тему війни в Афганістані.

      Для зйомок на «афганській» натурі вибирали то кам'яний кар'єр за міською околицею, то старезні хати-мазанки, що де-не-де збереглись у старих куточках Вінниці, запрошували як консультантів студентів-іноземців iз Пакистану, котрі в національних костюмах цілком нагадували душманів. Зйомки і монтаж тягнулись майже два роки, причому на одному ентузіазмі і без будь-якої фінансової підтримки. Врешті фільм (хоч і німий) набув завершеної форми. Правда, до прем'єри і глядацької аудиторії він так і не дійшов, залишившись в об'ємистому рулоні у режисера і водночас виконавця головної ролі. Шалига не дуже й шкодує, бо все те було ще тільки передісторією. Та й часу бракувало, бо водночас ішли напружена праця в театрі, навчання в інституті.

      Новий виток спіралі почався на початку дев'яностих, коли двічі поспіль на Вінниччину приїжджав знімати стрічки відомий режисер Артур Войтецький і щоразу залучав до процесу місцевих акторів. Тоді Валерій познайомився з ним, став розпитувати про столичне об'єднання «Дебют», яким той керував. Артуру Йосиповичу сподобався перспективний митець із режисерським дипломом у кишені, і він одразу видав серйозний карт-бланш — запропонував попрацювати на зйомках картини «Господи, прости нас грішних» позаштатним помічником режисера.

      У 1993 році за сприяння Войтецького Шалига отримує запрошення на студію імені Довженка зняти свій перший справді професійний фільм «Три плачі за Степаном» (за мотивами творів Григора Тютюнника). Якраз у розпалі роботи над ним Артура Йосиповича не стало. За сумним збігом обставин, одного дня знімали дублі похорону ігрового, а на другий усім колективом виїхали на похорон справжній...

      Вихід у прокат «Трьох плачів» припав на період падіння українського кінематографа. Не було грошей для того, щоб могли працювати маститі режисери з міжнародним іменем — що там уже казати про молодого дебютанта! В Києві, здавалось, він просто нікому не потрібний.

      Просто так ставити крапку в кіно не хотілось, і Шалига зважується на відчайдушний експеримент. Він вирішує знімати ігрове кіно у Вінниці. Слід сказати, що його намір проріс у вдячному середовищі. Місто добре пам'ятає колишнього городянина, видатну постать у світовому кінематографі Ігоря Савченка, і його приклад постійно підігрівав кіношні настрої у місцевих любителів (скажімо, цікаві пошуки демонстрували на всеукраїнських конкурсах Ігор Шуров та Олександр Калішер), і взагалі творчої інтелігенції краю. Певно, із самого лише замислу нічого не вийшло б, якби ідею не підтримали земляки. Генеральний директор обласної телерадіокомпанії Михайло Каменюк надав для зйомок павільйонну базу, власник автомобільної фірми «Владімір» Володимир Скомаровський погодився допомогти фінансово. Підставили плече й інші вінничани.

      Пощастило і з колоритним місцевим матеріалом: якраз вийшов роман Леоніда Пастушенка «Покута», що понад тридцять років пролежав у столі, відхилений видавництвами. Ідеологічно пильні редактори вважали, що не можна розповідати читачеві про історію кохання німецького загарбника та дівчини з подільського села, а до всього ще й на окупованій території.

      У червні 1996-го — якраз до річниці першого дня війни — відбулась прем'єра «Покути» кінематографічної. Пізніше фільм показали по місцевому телебаченню. Як би там про остаточний результат не відгукувались скептики, але роботу виконали справді професійно — знімались професійні актори, ставив професійний кінорежисер, за камерою стояв професійний оператор. Правда, далися взнаки і речі експериментальні, які робили уперше: фільм знімали на відео у форматі SVHS, тому є технічні претензії до якості й зображення, і звукозапису.

      Шалига продовжив пошуки варіантів того, як робити повноцінне кіно в умовах провінції з мізерними коштами. В 1999 році він закінчує працю в новоствореній студії «СВ» над детективною історією «Моцарт». Глядачі надовго запам'ятають ефектні кадри палаючих «Жигулів» з охопленою полум'ям живою людиною. «Ми дуже переживали за каскадера, — згадує Валерій, — боялись, щоб він не згорів і не обпікся. Все ж таки чоловіка справді облили бензином, підпалили». Обійшлося.

      Не встигли ще відпочити після останньої стрічки, як надійшло замовлення з Ізраїлю, куди докотились відомості про вінницьке кіно. Драматург Лариса Городецька попросила екранізувати свою п'єсу «Ловись, ловись, рибко». Закордонні партнери брали на себе затрати, і тоді, либонь, Валерія Шалигу вперше не допікали клопоти, чи вистачить коштів на зйомку наступного епізоду і де взяти додаткових грошей. Картина виявилась успішною і в мистецькому плані (вона зібрала чудовий акторський ансамбль у складі Таїсії Славінської, Надії Кривцун, Валерія Пруса, Григорія Сиротюка), і в технічному (цифровий носій дозволив «витягнути» звук), і в фінансовому — прокат в Ізраїлі виправдав сподівання і дозволив повернути затрати. На українському екрані «Ловись, ловись, рибко» поки що не з'явився.

      Праця велася поряд із серйозною завантаженістю Валерія Шалиги в театрі. Як актор він втілює образи Фердинанда в «Підступності і коханні», Дон-Жуана в «Камінному господарі», Антося в «Молодій крові», як режисер-постановник створює вистави «Дім, у якому переночував Бог», «Забути Герострата», «Макбет» (в останньому він ще й грає заголовну роль) та інші. Всі фільми знімалися, сказати б, «на дозвіллі».

      Після невеликої перерви Шализі знову стає тісно в театрі, його мучить тема, про яку хочеться розповісти мовою кінематографа. Він виріс серед військових, добре знає больові точки армії, і розповідь про те, як спритні ділки наживаються на військовому майні, лягла в основу невеликого серіалу (!) «Фатальна помилка». Шалига продовжує експериментувати, поряд iз багатьма відомими акторами (всього їх знімалось близько сорока — серед них такі імена, як Нестор Кондратюк, Богдан Бенюк, Лідія Білозьорова) на головні ролі запрошує непрофесіоналів. Одного разу дівчину потрібного типажу угледів з вікна маршрутки і буквально вискочив із салона, щоб не випустити з поля зору. Дівчина зніматись погодилась, але на призначену зустріч прийшла зі своїм хлопцем.

      У 2003 році добре розрекламована «Фатальна помилка» прикувала до телеекранів багатьох вінничан. Минулого року нею всерйоз зацікавилось керівництво УТ-1, стрічку «перегнали» в формат «БЕТАКАМ» для показу на загальнонаціональну аудиторію, але політичні події осені-зими відсунули її на другий план.

      Дала вона ще один важливий результат: до створення фільму долучився новий спонсор — молодий вінницький бізнесмен Сергій Моргунов. Після успішної прем'єри серіалу він сам сказав Шализі, що готовий вкладати гроші в наступну роботу. Тому підготовка до «Далекого пострілу» починалася так, як і повинна починатись у принципі, — зі складання кошторису. Творча група встигла його закінчити і провести презентаційний показ до 60-річчя Перемоги. Тема для суспільства теж болісна — автор по-своєму осмислює трагічне протистояння воїнів Української повстанської та Червоної армій, шукає точки порозуміння. «Далекий постріл» уже пішов до глядача, хоч поки що і не дуже широкої аудиторії. Його схвалили до тиражування на DVD-носіях, і перша партія зі ста дисків ось-ось надійде в продаж.

      «Мене іноді критикують: і це не так, і те не так... Тоді я кажу: а ви візьміть і зробіть самі, покажіть як! У Вінниці ж ніхто більше не знімає ігрових фільмів, кіностудія — це я». За цими словами Валерія Шалиги не лише ентузіазм першопрохідця, а й упевненість митця, для якого період навчання з пробами і неодмінними помилками відійшов у минуле. Настала пора художньої зрілості, коли не стоїть питання, як знімати в умовах обласного центру, бо все це відомо і перевірено, — стоїть питання, що знімати і в якій стилістиці. Яким буде майбутній фільм — авторським елітарним, доступним вузькому колу фахівців та кіноманів, чи масовим, зрозумілим найширшій аудиторії? І тому Шалига не поспішає ділитися планами, ретельно підшуковує матеріал. А там, гляди, і визріє новий задум...