То хто ж кому винен?!

      Заяви щодо економічних суперечок, які іноді претендують на сенсаційність, при ближчому розгляді часто виявляються не більш ніж вигадкою. Це стосується і дискусій, які виникають час від часу з приводу Запорізького алюмінієвого комбінату, а конкретно — щодо виконання зобов'язань із рефінансування кредиту, виділеного Укрексімбанком на спорудження тут фольгопрокатного виробництва, що стали однією з умов продажу 68,01 відсотка акцій ЗАлКу. Спробуємо хоча б коротко дослідити наявну документальну базу з цього питання, врахувати думки фахівців та розібратися з обставинами надання горезвісного кредиту.

      Отже, ця історія почалася 12 років тому, коли уряд прийняв постанову «Про програму розвитку алюмінієвої промисловості на 1993 рік і на період до 2000 року». Постанова передбачала, що вже в 1996-му в Запоріжжі буде запущено потужності з виробництва 16 тис. тонн алюмінієвого листа і 9 тис. тонн стрічки. Словом, план уявлявся просто чудовим, за винятком однієї невеликої, але істотної деталі: його авантюрність була аж надто очевидною. По-перше, проект явно не відповідав характеру ринкових відносин, оскільки заплановані обсяги випуску набагато перевищували потреби вітчизняних споживачів. А по-друге, техніко-економічне обгрунтування, що передбачає виділення кредиту, зводилося лише до загальних фраз про високу норму доданої вартості. При цьому зовсім випускали з виду, що в цій доданій вартості майже 80 відсотків займає амортизація обладнання.

      У проектах держбюджету на 1997-99 роки слід було передбачити виділення 90 млн. грн. для введення в експлуатацію виробництва алюмінієвої фольги. Проте ані в 1996-му, ані в наступні роки передбачені урядовою постановою кошти не виділили. А з Італії вже почало надходити обладнання, і невблаганно наближався 1999 рік, коли настав термін виплати основної суми боргу та відсотків за використання кредиту. А платити, виявляється, немає чим. Адже у проекті було передбачено, що витрачені кошти повертатимуть за рахунок прибутку від реалізації виготовленої продукції.

      Тут доречне запитання: де ж була тоді актуальна нині принципова позиція держави? Нагадаємо, 28 квітня 1998 року на світ з'явилася урядова постанова, згідно з якою, зокрема, пропонувалося «встановити для відкритого акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» на період з 1 травня 1998-го до 1 травня 2003 року тариф на електроенергію... у розмірі 1,2 цента США за 1 квт/год». Навіщо? У постанові з цього приводу зазначається: для «фінансового забезпечення створення виробництва алюмінієвої фольги» на ЗАлКу. Однак держпідприємство так і не скористалося наданою пільгою. Оскільки ніяких більш-менш виразних пояснень з цього приводу не було, мимоволі напрошується наступне обгрунтування. Річ у тім, що за пільгову електроенергію треба було платити «живими» грішми. Але хто ж на це піде, якщо в той час повним ходом діяли вексельні схеми, що надають практично безмежні можливості отримувати дисконти, простою мовою іменовані «відкатами».

      Спроби стягнути з підприємства борг, як і слід було очікувати, закінчилися нічим. Тоді й виникла необхідність визначити «боржника» зі сторони, який би розплатився за чужу безалаберність. Відтак вважаємо включення в умови тендеру на купівлю 68,01 відсотка акцій ЗАлКу додаткових зобов'язань із рефінансування кредиту на спорудження фольгопрокатного виробництва цілком з'ясовним.

      Однак не зайве розібратися, як виписано в договорі горезвісну умову з рефінансування. А це, виявляється, ні що інше, як «припинення дійсних зобов'язань Товариства (ВАТ «ЗАлК») за кредитною угодою». Отут і виникли проблеми — жодна зі сторін не змогла чітко визначити розміри цих «дійсних зобов'язань». Але ж для з'ясування подібних спірних питань існують суди. Власникові комбінату не залишалося нічого іншого, як звернутися по роз'яснення до суду, щоб нарешті визначити реальну суму зобов'язань. Суд визначив зобов'язання комбінату з кредиту припиненими, а отже, в інвестора — не виниклими. Більше того, як виявилося, фольгопрокатне виробництво не ввійшло в статутний фонд ВАТ «ЗАлК». Тому вимога погашати кредит за устаткування, що не належить акціонерному товариству, просто позбавлена всякої логіки й підстав. А оскільки отримане з Італії обладнання не змінювало статус державної власності, то наприкінці минулого року фольгопрокатне виробництво одержало статус самостійного державного підприємства.

      Зауважмо, що, за попередніми висновками експертів, обладнання закупили за явно завищеними цінами. Але це вже інша історія...

      Однак правове рішення тривалого конфлікту ще не свідчить про благополучний фінал. Адже вкладені багатомільйонні кошти не повинні валятися на складі без діла у вигляді купи даремного металу — вони повинні давати віддачу. У цьому власник ЗАлКу зацікавлений анітрохи не менше за тих ентузіастів-піклувальників, чия турбота про державні інтереси насправді є звичайною демагогією.

Ілля СВИРИДОВ.