Іван Гешко: Головний талант — це вміння терпіти й працювати

      «Біла гроза Чорного континенту», «Український Іван Грозний», «кіцманський кенієць» — так називають Івана Гешка, першого легкоатлета зі Східної Європи, який став призером світової першості на дистанції 1,5 км і розвіяв міф про непереможність темношкірих бігунів. Сьогодні він — один із спортивних символів України, не кажучи вже про рідну Буковину, де Іванові присвятили вже не одну пісню, а знаний бізнесмен Валерій Чинуш нещодавно навіть посадив «Алею Гешка» з декількох тисяч дерев.

      Проте шлях Івана до світового визнання був настільки тернистим, що на його початку навряд чи хтось міг повірити умовному пророку, який сказав би, що у 25 років цього хлопця знатиме весь світ. Але уродженець села Кліводин Кіцманського району довів: у спорті навіть бідне «гидке каченя» може стати зіркою, головне — хотіти, прагнути і не боятися виснажливих тренувань.

      «Був простим Іваном, а став людиною з великої літери», — каже про свого найтитулованішого вихованця заслужений працівник фізичної культури і спорту України Георгій Миронюк. Напівжартома. Хоча в цих простих словах є велика правда. І не лише тому, що майбутній зірковий стаєр народився у простій селянській сім'ї і виріс у бабусі-пенсіонерки...

Першими «тренерами» були сторожі

      — Агітуючи батьків віддавати своїх дітей до спортивних секцій, тренери часто апелюють до того, що заняття спортом загартовують не лише фізично, а й морально та психологічно. Особисто я не просто вірю у це — спорт зіграв вирішальну роль у моєму житті, — зізнається Іван Гешко. — В дитинстві я був, можна сказати, малим хуліганом. Бешкетував. Збирав недопалки. Покурював. І хтозна, чим би все це закінчилося, якби я не почав займатися спортом. Поки ходив на футбол і гандбол, ще  трохи «балувався» цигарками. А докорінно моє життя змінила зустріч із теперішнім наставником Георгієм Миронюком, який запросив до секції легкої атлетики.

      Якось влітку подумав: закінчаться канікули, і все — кину курити. До Нового року не курив. А потім на Маланку взяв за компанію знову цигарки. Накурився аж надто. А через пару днів були змагання. Я тоді так «насапався» на дистанції 1500 м, так мене «посадило», що ледве добіг. Посів, щоправда, друге місце на першості області. Але після того вже кинув остаточно курити. Тепер навіть не уявляю себе з цигаркою або пляшкою спиртного. Це зайве в житті. Воно радості не приносить, на відміну від спорту.

      Я не розумію теперішню молодь, яка грає у футбол чи баскетбол лише за комп'ютером, не може піти на дискотеку, перед тим не випивши. Раджу всім перебороти внутрішню лінь і вийти на спортивні майданчики. А юним українцям рекомендую спробувати свої сили у спорті. Чемпіонами не народжуються — ними стають. Зрештою, це шанс заявити про себе, вирости як особистість і, як кажуть, вирватися у люди.

      — Кажуть, вашими першими «тренерами» були представники рибнагляду?

      — Рибалити я любив змалку. Ми ходили на став до сусіднього села. Обирали таке місце, звідки видно було, коли сторож іде. Як він з'являвся, ми тікали. І так було постійно. Мене, до речі, жодного разу не зловили (сміється. — Авт.). Дуже любив ловити рибу, а ще більше — їсти.

      — На яку вудку ловили?

      — На саморобну, звичайно. Гачок, шматок волосіні, болтик, ще патик десь виламав — і вудка готова. Про інші— бамбукові чи ще якісь — тоді й гадки не було. Та я й тепер не визнаю інших вудок, крім простих сільських.

      — Які успіхи маєте у риболовлі?

      — «Стандарт» був десь від половини до кілограма. Ловив і більші рибини, але не буду розповідати, щоб не виглядати героєм анекдотів про рибалок, які постійно прибріхують.

«Городніми роботами займаюся й досі»

      — У чому, гадаєте, все-таки головний секрет вашого злету в спорті — у вмінні працювати чи особливих здібностях?

      — Щоб вийти на високий міжнародний рівень, потрібне і одне, й інше. На голому таланті без великої праці успіху не бачити. Власне, вміння максимально викладатися на тренуваннях і на змаганнях і є, на мою думку, одним із головних талантів.

      — Кажуть, найважче на дистанції — переможцеві...

      — Звісно, бо він найшвидше біжить (сміється. — Авт.). Зате йому психологічно найлегше після фінішу. Якщо хочеш бути першим, треба зчепити зуби і терпіти.

      — Як гадаєте, те, що ви з дитинства працювали на землі, вплинуло на ваш характер у спорті?

      — Сто відсотків. Це ж не так легко — тягнути картоплю з городу за три кілометри додому. Закидав по три мішки на «тачанку» — і вперед. Зате м'язи добре натренував. Городніми роботами й тепер часом доводиться займатися, бо бабусю важко переконати, що краще когось найняти. Я не цураюся роботи, просто часу реально не вистачає. Треба ж встигнути відновитися після важких тренувань.

      — Ваша перша вчителька згадувала випадок, коли ви до крові стерли стопи, але все-таки добігли першим...

      — Я з дитинства не любив програвати у будь-яких змаганнях, які ми могли собі самі влаштовувати. Наприклад, ідемо додому зі школи і змагаємося, хто перестрибне через яругу в найширшому місці. Як недотягнув — падаєш у воду. Могли по півдня там стрибати. Любив усілякі ігри. І в хокей грав. Про нормальні ключки, щоправда, й поняття не мали, грали звичайними дрючками. Кататися на лижах ходив за два-три кілометри від рідного села, там долина файна була, де добре було спускатися. А той випадок... Це була шкільна спартакіада або просто урок фізкультури, я вже точно не пригадую. Бігли 1500 м. Я не встиг узутися, а вже дали команду: «На старт!» Довелося бігти босим. Виграв. Але зірвав повністю шкіру на стопах. Два днi не міг стати на ноги. Додому йшов, напевно, години дві...

Сподіваюся добігти до Олімпіади в Парижі

      — Що ви найважливіше отримали в житті разом з визнанням?

      — Можливість побачити світ. У дитинстві я й мріяти не міг, що стільки подорожуватиму. Пригадую, якось на уроці французької вчителька вкотре переконувала, що треба вчити мову. А я кажу: «Навіщо мені, я що, до Франції маю їхати?» Але так вийшло, що вже багато разів там побував.

      — І саме у Парижі ви здобули свою першу світову медаль. Це тому ви тепер «лобіюєте» проведення Олімпіади-2012 у столиці Франції?

      — Справді, з цим містом у мене пов'язано чимало приємних спогадів, і це одна з причин того, що я прийняв пропозицію увійти до клубу олімпійських послів Парижа-2012. Крім того, столиця Франції просто мені дуже подобається — архітектура, атмосфера, люди. До того ж, торік мені дали квартиру в Чернівцях, які називають «маленьким Парижем». Якщо говорити про Париж, то слід відзначити чудову організацію всіх змагань, в яких мені там доводилося брати участь. Була б моя воля, я б через одну проводив Олімпіади у столиці Франції. До того ж, маю й особисту зацікавленість у перемозі проекту «Париж-2012». Справа в тім, що під час попередніх паризьких стартів я так і не встиг як слід ознайомитися з містом. Тож сподіваюся «добігти» й до Олімпіади-2012, щоб краще вивчити Париж (сміється. — Авт.).

На допінгові «атаки» реагую спокійно

      — Після тріумфу на цьогорічному чемпіонаті Європи у приміщеннях у Мадриді ви розповідали про «атаки» допінгової служби. Як гадаєте, це був збіг обставин чи «замовлення» господарів змагань, які розраховували на «золото» на вашій коронній дистанції?

      — Не можу стверджувати напевне. Але не виключаю, що таким чином іспанці намагалися створити для мене певний дискомфорт, ускладнити для мене боротьбу на доріжці. Інакше навіщо треба було тричі впродовж короткого проміжку часу брати в мене допінг-проби?

      — А те, що треба доповідати про кожен свій крок, аби бути постійно на виду у ВАДА, не дратує?

      — Та ні, я сприймаю це спокійно. Світ бореться проти допінгу, за чистоту спорту, тож я не дивуюся, коли часом до мене по три рази на місяць навідуються представники допінг-служб.

Георгій МАЗУРАШУ.

ДОСЬЄ «УМ»

Іван Гешко

      Народився 19 серпня 1979 року в селі Кліводині Кіцманського району Чернівецької області.

      Освіта: факультет фізвиховання Кам'янець-Подільського педагогічного університету, зараз навчається у Чернівецькому торговельно-економічному інституті КНТЕУ.

      Спортом почав займатися з 4-го класу в Кіцманській ДЮСШ. Перший рік — у футбольній секції. Потім ще два роки через день ходив на легку атлетику та футбол, який чергувався з гандболом. Далі спеціалізувався у легкій атлетиці. З перших років занять атлетикою (під керівництвом Георгія Миронюка) регулярно виборював нагороди на обласних шкільних змаганнях. Перший успіх на національній арені — перемога на дистанції 3000 м на юнацьких іграх 1997 року. Перше серйозне міжнародне досягнення — «срібло» молодіжного чемпіонату Європи-2001 на дистанції 1500 м. Бронзовий призер ЧС-2003 (Париж), срібний призер чемпіонату світу в приміщеннях-2004 (Будапешт), чемпіон Європи у приміщеннях-2005 (Мадрид) на дистанції 1500 м.

      Рекорди України: 1500 м — 3.30,33 (3.09.2004, Брюссель, етап «Голден ліг»), 1 миля — 3.50,04 (30.07.2004, Лондон, етап IAAF Super Grand Prix); для приміщень: 1500 м — 3.33,99 (13.02.2005, Карлсруе), 800 м — 1.46,49 (20.02.2005, Афіни).

      Заслужений майстер спорту.

А МІГ БИ БУТИ...

      — Ким міг би бути, якщо не легкоатлетом?

      Мама бачила мене футболістом. Футбол я любив. Але іноді командна гра мене діставала. Ти стараєшся, пнешся, а хтось може все зіпсувати. А в легкій атлетиці я знаю, що сам відповідаю за свої поразки й перемоги.

      Бабуся бачила мене музикантом. Кажуть, слух у мене був непоганий. Маленьким навіть ходив до музичної школи. Але оскільки бабуся не змогла купити мені кларнета, про який я мріяв, то закинув цю справу і подався у спорт. Хоча в художній самодіяльності в школі виступав ще довго.