Українська лінія свободи
Наша лінія значиться на «карті часу» своєрідним пунктиром, спалахами на тлі історії: Київська держава, Галицько-Волинське князівство, Богданова Україна «в межах етнічної території», соборна УНР «від Сяну по Кавказ», Карпатська Україна 1939-го, Україна 30 червня 1941-го... Між цими спалахами іскра державності підтримувалася «нелегально» або ж на еміграції: урядом послідовників Івана Мазепи, урядом УНР в екзилі, підпільним урядом ОУН. Століттями українських незалежників ув'язнювали і розстрілювали. Мить свободи — і колючий дріт; мить свободи — і кров, розрита могила. Пунктир... Нарешті, з 1991 року, наша лінія нібито стала суцільною, подекуди ще подзьобана задумками «федералізації» і міфічної «общєрусскої» спільності. Туманом над нашою лінією — національною дорогою — нависла непевність стосовно неї самої. Маса людей, немов у напівсні, заперечують тисячолітню тяглість традиції києво-української державності і боротьби за неї в часи залежності.
Однак Українська держава вже є на фізичному рівні — встановлено кордони, митниці; затверджено державну мову; над державними установами майорить жовто-синій прапор. Трохи важче з «національними виявами» в суспільстві: люди, старші 14-ти, спинним мозком відають, як «за таке» перевиховували. На сьогодні в більшості українських сіл і міст ще бовванiють пам'ятники «вождям пролетаріату». І тільки подекуди вулицям і селищам повернено історичні назви, встановлено пам'ятні знаки жертвам Голодомору і героям визвольного руху. Це ще — «пунктир». Однак тенденція свідчить: невдовзі він з'єднається у суцільну потужну лінію.