«Фауст» по-київськи:

      Пишучи 1858 року оперу «Маргарита», сорокарічний Шарль Гуно і не ставив на меті передати всю філософську глибину знаменитої трагедії Гете «Фауст». Уже сама заміна назви мусила змістити наголос із головного героя (з його пошуками сенсу життя) на драму простої німецької дівчини Гретхен з її великим (і зрадженим) першим коханням.  Прем'єра в Паризькій Ліричній опері навесні 1859-го викликала суперечливі оцінки — потрібен був час, щоб призвичаїти любителів помпезних сцен і громіздких ансамблів у стилі Мейєрбера до простоти й щирості почуттів героїв Гуно. Але настороженість публіки швидко змінилася захватом — і протягом уже першого сезону «Маргарита» витримала 57 вистав.

      А друга редакція опери, зроблена через 10 років уже для Гранд-опера (для неї було написано балетну сцену «Вальпуржина ніч») остаточно утвердила її місце серед оперних хітів усіх часів і народів. До «Фауста» Гете зверталися десятки славетних композиторів, —  серед них Берліоз, Шуман, Ліст, Вагнер. А проте на оперній сцені трагедія геніального німецького поета живе саме завдяки Гуно (наступну за популярністю оперу світової «фаустіани» — «Мефістофеля» Арріго Бойто — ставлять разів у двадцять рідше). Врешті-решт, забулася й первісна назва опери, й сьогодні всі знають саме «Фауста» — оперу, де повною мірою виявив у партії Мефістофеля свій талант Федір Шаляпін.

      Кожен порядний театр мусить бодай мати «Фауста» в своєму репертуарі. Театрали старшого покоління досі згадують неперевершеного Мефістофеля 1940—60-х років Бориса Гмирю, тодішню Маргариту — Зою Гайдай і Валентина — Дмитра Гнатюка. Молодші (як-от я сам) із трепетом згадують постановку 1976 року з її блискучим ансамблем: Анатолій Солов'яненко (Фауст), Анатолій Кочерга і Олександр Загребельний (Мефістофель), Михайло Шевченко й Анатолій Мокренко (Валентин), Гізела Ципола й Клавдія Радченко (Маргарита). А проте й ця постановка, після короткого поновлення на початку 1990-х, врешті-решт відійшла в історію.

      Сьогоднішньою прем'єрою Національна опера України начебто свідомо намагалася відвести від себе звинувачення в ретроградстві й рабському слідуванні канонам і штампам, виробленим ще за часів імператорських театрів ХІХ століття. Режисер Маріо Корраді одягає своїх героїв у сучасні костюми. Старий Фауст розмірковує про марність буття не над ретортами й манускриптами, а над трьома ноутбуками. Вирішивши вкоротити собі віку, він бере до рук не келих з отрутою, а шприц. Валентин у бронежилеті рейнджера прощається з Маргаритою у джинсах.

      І молоді співаки (йдеться про склад, який виконував оперу 22 червня) радо беруться за запропоновану режисером гру. І Фауст — Микола Шуляк, і Маргарита — Лілія Гревцова, і Мефістофель — Сергій Скубак, і Валентин — Геннадій Ващенко — виявили себе ще й добрими драматичними акторами. При цьому зовсім не постраждав і вокал. Архіскладне горішнє «до» в каватині Фауста з другої  дії (скільки тенорових кар'єр закінчилося на цій підступній ноті!) прозвучало в Шуляка політно й невимушено. Справжньою окрасою вистави стала зворушлива Гревцова — з її красивим сопрано й виграшною зовнішністю. Нарешті, чимало оплесків перепало Скубакові — високому й пластичному, чий герой нагадував радше не традиційного Мефістофеля «зі шпагою й пером», а булгаковського Воланда (можна закинути співакові лишень те, що його  невеликого за обсягом голосу трохи не вистачало для потрібного ефекту в знаменитих куплетах про Золотого тільця, — проте, з іншого боку, бездоганно культурний бас Скубака виграє на тлі «стінобійних», але «диких» голосів, які траплялися на київській сцені ще зовсім нещодавно).

      І проте настрій після другого акту в мене був значно кращий, аніж після третього. Річ у тому, що перша і друга дії «Фауста» бездоганно надаються для постмодерністичного «рімейку» під дещо іронічним флером. А от у третій, де починається справжня трагедія (загибель Валентина, душевне сум'яття Фауста, смерть Маргарити) цих засобів виявилося замало. І починається еклектика.

      Фауст із Валентином (який у першій дії хизувався автоматом «Узі») фехтують на традиційних шпагах — і роблять це традиційно по-оперному, невправно. Маргарита молиться до розп'яття в натуральну величину — з якого врешті-решт сходить Христос (актор мімансу) і благословляє нещасну дівчину. Нарешті, «Вальпуржина ніч» (яка, всупереч бездоганному знавцеві української мови Миколі Лукашеві, авторові перекладу трагедії Гете, далі значиться в програмці як «Вальпургієва») прикро вражає сум'яттям абсолютно несполучних стилів. А відтак очікуваного почуття катарсису наприкінці  третьої дії — (Маргарита бо загинула, але спасла свою душу!) не виникає...

      ...Цього разу «Фауста» поставлено по-французькому (так диктують сьогоднішні економічні вимоги й бажання співаків не мати клопотів у разі гастролей у якомусь європейському театрі). Про якість французької вимови наших співаків писати не хочеться (хоч вона й трохи покращала порівняно з нещодавніми «Кармен» чи «Ромео і Юлією» на тій-таки київській сцені). Дещо рятує ситуацію нарешті встановлене в театрі табло, на якому синхронно висвітлюється український переклад. Проте й цей переклад потребує певного редагування — адже він є доволі «механістичним» поєднанням уривків з поетичного перекладу Івана Кочерги (який колись і звучав зі сцени) — та прозового переказу окремих реплік. Очевидно, опері більше пасував би саме поетичний переклад (нехай навіть десь і на шкоду буквалістичній точності).

      У цілому ж «Фауст» став, скоріше, як колись писали, «успіхом театру». Оркестр під паличкою Володимира Кожухаря і хор під орудою славетного ветерана Левка Венедиктова звучали злагоджено й виразно (прискіпливе вухо могло б виявити хіба що декілька нечітких нот у групі духових). Публіка з ентузіазмом плескала в долоні й кричала «браво» (навіть і після не зовсім вдалого третього акту). А головне, Національна опера показала: вона теж може бути цікавою й сучасною. Аби лише цього захотіти...

Максим СТРІХА,
театрал.