Майбутнє як передчуття

      У середу на кінофестивалі був день протесту. В Музеї кіно зійшлися кінознавці, критики, кінематографісти, аби висловити своє ставлення до фактичного закриття музейного комплексу. Історія така: понад двадцять років тому в Москві за кошти Спілки кінематографістів СРСР збудували величезне приміщення Кіноцентру. Частину площ було відведено для музею кіно, котрого доти не існувало. Усі ці роки музей, під орудою всесвітньо відомого кінознавця (у першу чергу знавця творчості Сергія Ейзенштейна) Наума Клеймана, функціонував на повну потужність. У його фондах накопичено сотні тисяч архівних матеріалів, частина яких — українського походження. На сьогоднішній день приміщення Кіноцентру продано комерційній структурі. А доти кілька літ поспіль Російська кіноспілка та Конфедерація спілок, що об'єднує кінематографістів колишнього СРСР, судилися-рядилися, канат перетягували. Пересварилися! Нiкiта Сергійович Михалков, лідер російської спілки, не раз рвав на собі одіж, клянучись до останньої краплі захищати культурні інтереси нації та окремо взятих кінематографістів. Тепер його запитують: що це за такий захист, коли ви підписали акт продажу Кіноцентру, не передбачивши умови для виживання музею?

      Нині йдеться про те, що музей прийме під свій дах кіностудія «Мосфільм». У Києві такий музей — на території кіностудії імені Олександра Довженка — існує: вже понад сорок років, і всі ці роки мріємо, аби постав в українській столиці справжній музей кіно, під державним патронатом. От я й думав собі, слухаючи московських кінознавців і простих фанатів екранної музи, про те, якими схожими є чиновники різних країн. Плювати їм на музеї, проблеми культури виглядають нудотними і такими, що не здатні принести найменших політичних дивідендів (ну, хоча б у вигляді підвищення градусів народної любові). Та що там чиновники державні, коли — виходить так — це стосується і чиновників від самого мистецтва.

      У четвер у конкурсній програмі показали російську кінострічку «Космос як передчуття» Олексія Учителя. Минулого року в конкурсі змагалися одразу три фільми, продуковані в Росії, чому нині тільки Учителева картина представляє російський кінематограф? Голова відбіркової комісії Кирило Разлогов на це питання відповів так: «Одна картина — норма, більше — це виняток. У 2004 році було чотири російськомовні картини і одна англомовна, що є цілковитим спотворенням реального кінематографічного процесу. Минулий рік не задовольнив мене як директора програм саме тому, що перетворився на внутрішню російську подію, де змагалися фільми наших знайомих».

День Учителя

      А чому вибрали стрічку Учителя? «Космос як передчуття», — продовжив Разлогов, — було обрано для участі у конкурсній програмі тому, що він має очевидні шанси на міжнародний успіх. Я упевнений, що після Москви він братиме участь у багатьох інших фестивалях» (цитую за фестивальною газетою «Action! MIFF daily», № 6). Подивившись фільм, можу погодитися з такою оцінкою. Учитель, котрий прийшов в ігрове кіно з документального, в останні роки послідовно набирає очки у віртуальному рейтингу. Останні дві картини митця, «Щоденник його дружини» та «Прогулянка», викликали чималу увагу і повагу і у глядачів, і в кінематографістів. Про ступінь довіри свідчив і прес-показ — великий зал Будинку кіно був практично заповнений, що буває украй рідко.

      Знову ретро, знову про минуле — мій ровесник, 53-літній Учитель, схильний увесь час поринати в минуле. Цього разу спільно зі сценаристом Олександром Міндадзе. 57-й рік. Містечко на півночі, у прикордонній смузі. Десь там, у мареві, Норвегія. Віктор Коньков (усі звуть його Коньком, Коником) працює кухарем і має доволі бурхливий роман з Ларисою, Ларою (головні ролі виконують Євген Миронов та Ірина Пегова). Побут тоді був відомо який, бідному совіту і потрахатися ніде. То ж не дивно, що кохаються герої десь у прикордонній смузі і змушені рятуватися від прикордонників, гублячи труси й інші інтимні причандали. Другий герой стрічки, Герман (Євген Циганов), тривалий час лишається загадкою фільму. Інтригуючи і глядачів, і наївного Конька. В дусі Міндадзе, до речі, який любить отакі, трохи містичні, конструкції. Зокрема, Герман розповідає Конькові про близькі перспективи польоту людини в космос, до чого він нібито має якесь відношення. А потім...

      Утім не буду розкривати всю історію, бо не сумніваюся в тому, що картина буде у нашому прокаті. Раджу не пропустити. Картина про те, як із паршивенького побуту, з чудернацької ідеології, яка лімітувала і відгороджувала людей від навколишнього світу, котрий марився чимось фантастично красивим (у фільмі його презентує норвезька плавбаза) люди рвалися у майбутнє, у великий і чарівний космос. І мрія ця жила навіть тут, на прикордонні, де, здавалося б, думати можна було тільки про жрачку, вдягачку, секс. Жила і вижила — молодий льотчик із російської глибинки (Юрій Гагарін матеріалізується у фіналі) першим подолає земне тяжіння...

      Власне, те саме уміє мистецтво — показує сміття, показує соціальне дно, аби довести нас до магічної точки, коли ми злітаємо в духовну височінь. Звідки вже потім маємо шанс розпочати процес удосконалення — себе самих у першу чергу, і реальності як такої.

І блоки, і бастери

      Організатори багатьох нинішніх великих фестивалів переслідують за мету ще й популяризацію свого національного кіно. Передусім в очах гостей із-за кордону. Одначе останніх у Москві катма, тож доводиться вдовольнятися своїм рідним глядачем. Він не підводить і валом валить до Будинку кіно, аби познайомитись із здобутками «Російської програми». Про кінематограф країни складають судження головним чином за великим ігровим кіно, тими фільмами, які роблять для кінотеатрального показу. В Росії число подібних «ваговозів» наближається до сотні. До речі, абсолютна більшість знімається за участі бюджетних грошей. І це логічно, коли пригадати, що саме держава приклалася до того, аби практично знищити доволі потужну промислову галузь, відкривши всі вікна й двері голлівудському «продукту». Тепер вкладаються чималі кошти у поновлення, конкурентоспроможності зокрема. А зробити це неможливо, якщо не робити так звані блокбастери, або ж стрічки, запрограмовані на великий касовий, комерційний успіх.

      Перші наслідки наступу на кіноринкові реалії спробували осмислити учасники фестивальної дискусії «Нашестя блокбастерів». Йдеться про такі відомі фільми, як «Нічна варта / Ночной дозор», «Статський радник / Статский советник», «Турецький гамбіт»... Саме вони примусили російську публіку значно активніше відгукнутися на пропозиції вітчизняних продюсерів, викликавши в останніх приплив патріотичних емоцій. От тільки за рахунок чого? Уже тут, у Москві, я спробував подивитися «Гамбіт» — і не зміг. Даруйте, це звичайнісінька халтура, виконана режисером Джаніком Файзієвим. Мене, записного сінефіла, не вистачило навіть на півгодини екранного часу. Скажете, ну так не про вашу честь робилося, ви у нас хлопчина балуваний, по фестивалях роз'їжджаєте. А харч готувався для людей простих і не гордих. Тільки ж у даному разі йдеться про тюремну баланду — у водицю поспіхом накидано сяких-таких інгредієнтів і підсунуто до писка: рубай, корєша, і поживіше. Враження таке, що робилося за телевізійною технологією мильних опер — косо, криво, аби живо. Чому ж тоді у прокаті успіх? Відповідь очевидна: бо виробником тут є Перший національний телеканал Росії, який рекламував свій продукт iз наполегливістю розповсюджувача жіночих прокладок.

      Один із висновків учасників дискусії: нашестя блокбастерів покликане у першу чергу виховати втрачену гордість за своє кіно, прищепити новий російський кінопатріотизм. Може, тут справді отакий собі «гамбіт», схема, коли жертвують якістю, аби досягти швидкого й ефективного успіху? Тільки ж кіно — не шахи, тут належить комбінувати не на п'ять-шість ходів уперед, а багато більше. Інакше можна знову надовго відбити охоту дивитися своє.

      У нас в Україні подібні ідеї так само в повітрі носяться. За Віктора Ющенка-Прем'єра Юрій Іллєнко спробував поставити вітчизняний блокбастер про гетьмана Івана Мазепу. Матеріал був уповні бастерським, от тільки режисерська стратегія його обробки виявилася надто вже артхаузною. Все одно, що пропонувати для масового тиражу текст суперової докторської дисертації, запевняючи, що мільйони її до дір зачитають. Нині, за Ющенка-Президента, реанімація того ж задуму — зробімо «Тараса Бульбу». А може, спершу зробімо кінематограф? Хоча зрозуміло, що державних мужів цікавить не стільки він, скільки можливість продукування національної ідеології, вкупі з національною гордістю. Але ж будьмо реалістами: треба спершу відродити кінематограф як галузь. Утім то окрема розмова.

      Тим часом показ фестивальних програм продовжується. Журналістам не позаздриш — ніяких тобі скандалів, візитів «зірок», лишається дивитися фільми. Конкурсна програма загалом рівна, хоча в ній і трапляються «проколи». Скажімо, незрозуміло, яким чином потрапив до неї французький фільм «Усмішка Хасана» Фредеріка Гупіля. Десь до середини його ще можна дивитися, а далі повний штиль, картина просто зупиняється. Хоча заміс був доволі професіональний. Десь у горах Близького Сходу монах рятує життя контрабандиста. Виникають цікаві стосунки — люди починають пізнавати один одного, незнану досі матерію. Та як тільки герої полишають монастирські келії і чимчикують до міста, як сенс екранної оповіді втрачається.

      Надто претензійною видалася і стрічка «Останній місяць» Мігеля Літтина (копродукція Мексики, Чилі і Палестини), хоча режисерська й операторська роботи позначені доволі високою культурою. Історія двох сімей початку минулого століття, історія народження (а чи продовження, розвитку) міжетнічної ненависті. До речі, якими рідкісними в українському кіно є історії сімей! Скажімо, оповісти те, що відбувалося в Україні у першій третині ХХ століття найпростіше на матеріалі сімей: зневажених, постріляних, вивезених у Сибір... Де ви, сценаристи, агов! У Росії, внаслідок нарощення обсягів кіновиробництва, нині великий інтерес до самої технології написання сценарію, про що свідчать книги з цього питання, які лежать на прилавках.

      В один із фестивальних днів захотілося роздвоїтись. Практично одночасно показувалися (у різних ретроспективах) два фільми живих класиків — «Приховане» Міхаеля Ханеке і «Мандерлай» Ларса фон Трієра. Обидва, до речі, будуть в українському прокаті. Я обрав Ханеке і не прогадав. Давно я не дивився фільм із такою зосередженістю — те, що відбувалося на екрані, просто заворожувало. Ханеке (найвідомішими досі його фільмами є «Чудні ігри» та «Піаністка») взагалі майстер викладати історію у такий спосіб, що не відірватися. При тому, що кіно його аж ніяк не обмежується фабулярними справами, витягуючись у простір філософії буття.

      Знамениті актори Даніель Отей і Жюльєтт Бінош (з підключенням Анні Жирардо) грають ролі благополучної сімейної пари, Жана та Анни. Вона працює у видавництві, він — ведучий однієї з телепрограм, у них росте син. Та раптом вони починають отримувати відеокасети, на яких нібито й не зафіксовано нічого екстраординарного — звичайні статичні плани їхнього будинку. А між ними розміститься цілісіньке тобі життя Жана... Той невидимий зйомщик змушує героя стрічки стати на точку зору статичної камери і придивитися до самого себе. Начебто маніфестація самого принципу кіно, його природи: вона у спостереженні, у здатності з максимальною зосередженістю просканувати життя, шар за шаром. Усі його «м»які» і «жорсткі» тканини. Вийшовши з кінозалу, нам доведеться ще не раз повертатися до подій, які розгортаються у стрічці. Практично жоден вузол не розв»язано до кінця, хоча ми побачимо і наростання страху, і жахіття переосмислення того непоправного, що ти зробив колись, і самогубство...

      Кінофестиваль завершується. У неділю, під час закриття, буде вручено головні призи. Очікуються зірки французького кіно Жанна Моро й Анні Жирардо. Та про все це, і щось там більше, уже у заключному матеріалі.