Невеселі фальстарти недопроданого ТБ

      Повідомлення про те, що найрейтинговіші українські телеканали — «Інтер» та «1+1» — змінюють своїх власників, породили новий журналістський феномен — жанр ретельно спростованих, але водночас достовірних «інформаційних чуток».

      Стеження за перебігом публікацій довкола ймовірного перепродування цих каналів спонукає до низки сумних висновків, які лише опосередковано стосуються суті справи. Бо сама суть — хто, що й кому продає — постійно вислизає з площини т. зв. інформаційних повідомлень у царину компетентних коментарів та заяв, які негайно ж перебираються у затишну оазу звичайнісіньких чуток. Але це зовсім не той випадок, коли ньюзмейкери можуть просто розвернутися й піти. Мовляв, за що купив, за те й продав. Бо продають вони товар, який ніколи не купували. І який узагалі важко назвати товаром.

      Перше враження від цієї спроби нагнати телебізнесового туману таке: влітку журналістам нічим забити ефір та шпальти своїх видань, тож будь-яка нагода роздмухати скандальчик сприймається з невластивим у інші пори року ентузіазмом. Головне — якомога інтенсивніше акумулювати енергію достовірності. З останнім завданням не виникало жодних проблем. Аж настільки, що у мене з'явилося відчуття, ніби змінилася сама природа інформації в Україні. Бо довіряти в цій ситуації просто нема кому. Як наслідок — цінність інформації, про яку так полюбляють розповідати продюсери та керівники ЗМІ, нагло зменшується. А може, й узагалі розвіюється у теперішній добі тотальних спростувань.

      Коротка історія купівельно-продажних реверансів така.

      Наприкінці травня інтернет-видання «Главред», посилаючись на достовірні джерела, повідомило, що секретар РНБОУ Петро Порошенко придбав контрольний пакет акцій телеканалу «Інтер». Представники Порошенка відразу ж заявили, що все це — лише чутки. На «Інтері» також знизали плечима. Все там нібито зрозуміло: 29 відсотків акцій телеканалу належить ОРТ і 71 відсоток — уже покійному Ігорю Плужникову, члену партії СДПУ(о). І якби щось змінювалося — члени правління про це б знали.

      Ще цікавіший комікс витворили довкола ймовірного перепродування «плюсів». 21 червня заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Ігор Курус заявив, що «з джерел, наближених до каналу «1+1», йому стало відомо: «Два співвласники каналу «1+1» передали свої акції іншій структурі». Правдоподібність своєї заяви він оцінив аж на 99 відсотків.

      Реакція з боку «1+1» не забарилася: 22 червня голова ради директорiв телеканалу і його почесний президент Олександр Роднянський констатував, що «структура власностi телеканалу «Студiя «1+1» залишилася без змiн», а членам Нацради пан Олександр побажав надалі «користуватися компетентними джерелами».

      Останні ж події вже починають нагадувати трагіфарс. Щойно пролунали повідомлення про смерть фактичного власника телеканалу «Інтер», як у ЗМІ одразу ж з'явилися роздуми про можливий зв'язок між цією подією і процесом продажу каналу. Офіційні коментарі, як і раніше, — однозначні: жодних змін поки що не передбачається. Здавалося б, скільки ж можна тероризувати нещасні граблі цієї теми? Й зберігати при цьому наснагу отримувати одну й ту ж відповідь? Але найбільше все ж таки дивує не зловживання поняттям «чутки», а наполегливе бажання самих журналістів продукувати такого штибу новини, наголошуючи на їхньому «достовірному» походженні.

      Надзвичайно промовистим у цьому сенсі є інтерв'ю Миколи Вересня (віднедавна — ведучого каналу К-1), оприлюднене вже згадуваним сайтом «Главред» 6 червня цього року, в якому знаний журналіст жваво розповідає про нюанси продажу «Інтеру» й «1+1», посилаючись на якісь «свої джерела». Спершу пан Вересень «виправляє» журналіста, розповідаючи, що «Інтер» купує «не Хорошковський, а пан Абрамов разом із паном Григоришиним або за допомоги пана Григоришина». Подивоване обізнаністю телезірки видання цікавиться: а про «1+1» знаєте? Чи можете підтвердити, ніби канал купує група «Приват»? Звучить відповідь: «Я справді можу підтвердити цю інформацію й додати, що, наскільки мені відомо, оборудка відбувається за допомоги якихось східноєвропейських компаній».

      Отже, перед розгубленою публікою розгортається дивовижне кіно. Авторитетний ведучий стає у позу давньогрецького оракула чи ще якоїсь піфії та невимушено балакає про чужі бізнесові угоди, наче сантехнік — про те, як «гусак» кріпиться до змішувача. Називає якісь суми й не забуває додати, що «пив горілку та сік з олігархами» (читай: кому ж як не мені можна довіряти). Після лаконічних заперечень, що лунали від Ряшина та Роднянського, навіть персонаж мультсеріалу про Симпсонів здогадався б, що хтось із них помиляється (бо якось «невдобно» застосовувати до цих поважних персон слово «бреше»). Але це — тільки півбіди. Бо конфлікт «достовірних джерел» відбувається не між бабою Параскою та газетою «Правда», а щонайменше між двома «центральними друкованими органами». Все ж таки «чутки» виринають не з анонімних інтернетівських надр, а злітають з уст авторитетних (принаймні дотепер) людей, безпосередньо причетних до всіх телевізійних таїнств. Здавалося б, з якого це дива Вересневі тлумачити стан справ каналу «Інтер»? Або навіщо панові Курусу згадувати ті сакраментальні 99 відсотків вірогідності отриманої ним інформації? А якщо вже вони настільки переконані у своїх джерелах, то яка ціна заперечувального мовчання керівництва охоплених масовою увагою каналів?

      Риторичне запитання: кому вірити? — насправді виштовхує нас у ще один прикрий дискурс, у якому доречно говорити про вихолощення й марнування інформації як такої. Загальна оцінка допомаранчевого періоду в українських ЗМІ нині очевидна — громадян тупо дурили. В усіх позиціях, брутально, наввипередки. Настав час — і про це розказали... ті ж таки люди, які сумлінно працювали ретрансляторами брехні.

      З одного боку, влада сьогодні акцентує, що ЗМІ мусять повернути собі належний статус і — головне — довіру громадськості. А це передбачає не лише сміховинне за своїм істинним значенням «скасування темників», а насамперед — переорієнтацію самих ЗМІ, привчених жерти дозволену дозу блокадної інформації, не замислюючись над її походженням. Реально ж складається враження, що журналістам правда таки непотрібна. Їм потрібна робота. Про цей етичний аспект згадує Наталя Лігачова у статті «Чи влада «у всьому винна»? (інтернет-видання «Телекритика»): «Незалежно від того, чи насправді зараз відбуваються перемовини навколо можливої зміни власників телеканалів, дивує позиція їхніх редакційних колективів. Вони — мовчать, більше того, вони підігрують власникам, які не бажають щось пояснювати ані громадськості, ані журналістам своїх видань. Проте, хто, як не журналісти цих телеканалів, зацікавлені перш за все у максимальній прозорості тих процесів, які, можливо, відбуваються?!» На жаль, їхня зацікавленість у становленні максимально прозорих стосунків iз роботодавцем нині незначна. Інерція та багатий досвід «нагаїв із пряниками» привчили журналістів до фахового заніміння у тих питаннях, які можуть виявитися «шкурними». А відтак поки що марно чекати правдивої та вичерпної інформації про реалії купівлі-продажу провідних наших каналів. Жанр «достовірних чуток» — безпечніший та зворушливо безвідповідальний. А на людей ніби можна і не зважати. Свого часу вони як назвали хатні радіоточки «брехунцями», то так і не спішать перейменовувати їхніх моральних спадкоємців.