Мистецтво вражати

      У дорожню сумку разом із купою непотрібних на венеціанськiй бієнале речей я кинула квітчастий том Юрія Андруховича — «Перверзії». У купе поїзда з'ясувала, що мій колега теж везе на дні валізи той самий роман Патріарха Бу-Ба-Бу про венеціанські пригоди Стаха Перфецького, а один відомий критик брав на підстраховку вражень Андруховича минулого разу, коли збирався у місто святого Марка вперше. Далі за списком йшли «Смерть у Венеції» Лукіно Вісконті й «Важкий понеділок» Отара Іоселіані, власне, приблизно з таким мінімумом культурних стереотипів їдуть до Венеції наші люди, і з відповідною торбою стереотипів-очікувань від Венеції.

      Італійське «місто-герой» перетравило вже таку кількість митців і проектів, Майстрів і Шедеврів, стільки Мистецтва втрачено в цих водах і вихлюпнуто разом із водою, стільки туристів, які захлинулися захопленнями і назавжди втратили свідомість від прекрасного, що здивувати Венецію вкрай важко. Учасники ж 51-ї венеціанської бієнале кров із носа хотіли дивувати публіку, критиків, колег, журі, здоровий глузд і крилатого лева. В бельгійському павільйоні дивуєшся не стільки лабораторно-дизайнерській стерильності й «багатовекторності» проекторів і вправності фотошопу, як пляшковій підлозі, яка витримує натовпи мисливців за новими враженнями. Пляшки з-під пива горлечками вниз, із кришками, з'єднані між собою і утворюють вібруючу, «контактну» площину, а на стінах у цей час ідуть проекції, які весь час підправляє і вдосконалює комп'ютер. Далі за стільцями і комп'ютерами з ватних тампонів і пінопластовими телевізорами небесно-синя кімната — із згладженими кутами, заокруглені форми і рівний, чистий, небесно-синій колір. Від цього контакту, а більшість не втримувалася від задоволення босоніж зануритися у синь, у мене було враження, що я померла і потрапила у якийсь синій передпокій, і не зовсім зрозуміло — ця синь назавжди чи тимчасово. І спокійна «Синя кімната», і робочий хаос лабораторії — це все контактне мистецтво, яке зваблює заглянути в «кухню художника». Всі, хто виходив з австрійського павільйону, дивилися на чергу «входящих» із ледь глузливою посмішкою — ну-ну, сходіть, подивіться. На час 51-ї венеціанської бієнале австрійський павільйон перетворився на неправильно «зшиту» гору — це зовні, а всередині — на гігантську лісопильню, складну дерев'яну конструкцію — коли раптом подивишся збоку на себе, що наполегливо долає чергові сходи в об'ємному лабіринті, пригадуєш посмішки на виході. Із фантасмагорії свіжоструганого дерева потрапляєш в етнічний світ ельфів, схожих на Бйорк, справжніх копиць сіна із встановленими там телевізорами, химерними обличчями і звуками. Це ірландці. Росіяни спробували здивувати двічі — проектом Сергія Проворова і Галини Мизнікової із Нижнього Новгорода Idiot wind, який перекладали то як «Дурнуватий вітер», то як «Чарівний вітер», та інтерактивним відео московської групи Escape (Валерій Айзенберг, Ліза Морозова, Богдан Мамонов і Антон Литвин). І якщо перші вбудували в стіни статичного і не дуже звиклого до експериментів російського павільйону різного роду вітродуви і запропонували глядачам потужні потоки повітря (от де я простудилася) та звуки — «Це тактильне, експериментальне мистецтво. Ми хотіли просто провітрити російський павільйон», то другі демонстрували неможливість зустрічі художника і глядача, споживача через відео: четверо художників у червоних комбінезонах з'являлися на сніговому горизонті у вигляді маленьких крапок, чим більше людей заходить у зал, тим швидше рухаються на екранi четверо в комбінезонах до глядача під звуки пострілів. А коли впритул наближаються до екрана, гепаються в сніг — братання художника з народом «не получилось». Непогана концептуальна робота. Бразильці вирішили здивувати гігантськими фотографіями бібліотеки і центру сучасного мистецтва в Сан-Паулу, де проходить не менш престижна виставка сучасного мистецтва. Француженка Аннет Месаже розповіла історію Піноккіо, але назвала її «Казино», тому що її дитинство було освітлене вогнями казино і фата-морганою блискучого, красивого вечірнього життя. Цей дуже індивідуальний, «авторський» погляд на світ на противагу більшості універсальних конструкцій і формул і заслужив «Золотого Лева» бієнале як кращий національний павільйон.

      Надто багато відео на 51-й бієнале створило враження, що це був фестиваль експериментального кіно, обставлений для декору арт-об'єктами та інсталяціями. Кураторський проект Рози Мартінес в Арсеналі сам «тягнув» на міні-кінофестиваль — тут були і російські «Сині Носи», які показували свої смішні сексуальні вправи дядьків у сімейних трусах і оголених дівчат під чудне хихотіння у картонних ящиках, і гватемальська художниця Регіна Хосе Галіндо («Золотий Лев» кращому молодому художнику — до 35 років) — три роботи про дівчину, яка спочатку всю себе поголила, оголилася і гордо пішла вулицею, і про дівчину, яка вмочала босі ноги в миску з кров'ю і залишала на міському асфальті криваві сліди, палестинець Емілі Джакір зняв роботу двох перукарських салонів, двох фаст-фудів, двох магазинів, і ця нехитра праця синхронно показується на паралельних екранах, Олег Кулик зробив тягучий екзерсис а-ля «Урга» — Монголія, степ, коні, кози, експерименти з відео презентувала Тайвань — серйозний зосереджений хлопець в одному екрані без кінця перевдягався в уніформу, відповідну до обставин, мімікруючи під зовнішній світ, у другому, пардон, ригав у різних ландшафтах, в третьому вчив англійську, називаючи на інгліш, який предмет летить йому в потилицю, а швейцарка Піпілоті Ріст свій проект Homo sapiens sapiens перенесла в храм святого Євстахія, і попливли між розписами Тьєпполо і П'яцетті оголені діви під куполами. Вражаюче поєднання високого венеціанського мистецтва і сучасного світового примушує задуматись і над контекстами, і над месиджами, і над кривою розвитку мистецтва. Бо Венеція чомусь наштовхує на думку, що прогрес у мистецтві був, і він залишився далеко позаду...

      Окрема тема — інсталяції та об'єкти. Ось ти повертаєшся ближче до півночі лункими венеціанськими вуличками до своєї п'яцци ді Рома, блукаючи лабіринтами місточків, заглядаючи в освітлені вікна на першому поверсі, фотографуючись біля «правильних» афіш і входів у музеї, проходиш нічну палатку, де альбоми на будь-який смак на сейлі коштують від 3 до 6 євро, і бачиш Мону Лізу. Ти заходиш у башту, і на тебе дивляться 500 клонованих Джоконд, які навіть у темноті відсвічують спектральними кольорами. Звучить музика. Ніч. Венеція. Відомий проект «Башта часу Мона 500» московського художника Георгія Пузенкова, який нині живе у Німеччині, як і все сучасне мистецтво, дуже залежить від контексту, але контекст нічної венеціанської набережної — найфантастичніший з усіх можливих. Ця приголомшуюча алюмінієва конструкція складається з модулів розміром 60\60 см і розміщених десятьма паралельними колами, музика — це 5 тактів Леонардо да Вінчі, також розмножених і зміксованих на комп'ютері. Але Джоконда поза конкурсом. У рамках бієнале в італійському павільйоні — цікавий овал, зроблений зі скляних фрагментів, обрамлених металом, а між склом — листочки рослин. У цей простір можна зайти і заглянути, красиві технології з розумним обгрунтуванням. В Арсеналі чудний проект бразильця Ріване Ноеншвардера — столи із друкарськими машинками і стіни, обвішані заповненими значками листочками. Нагадало рідну редакцію, і годі цих асоціацій у Венеції. Далі проект Swansong «Центр уваги» — між букетами квітів, малюнками на стіні, текстом стоїть ложе, на нього може лягти кожен бажаючий, скласти руки, заплющити очі, замовити художнику, який виконує й роль діджея, улюблену музику і відчути себе центром уваги. І хоч рано чи пізно така увага світить усім без винятку, бажаючих прорепетирувати було чимало. Ще одна інсталяція на тему Танатоса — дзеркало, на яке прикріплений череп, — дивишся на себе в дзеркало — і бачиш, що на тебе дивиться, ну, словом, те, що ми є насправді й чим станемо потім. І героїня усіх без винятку звітів і репортажів із Венеціанської бієнале — розкішна класична люстра Джоанни Васконседос із жіночих гігієнічних тампонів.

      Люстра насправді — найголовніший і найбрутальніший символ феміністської теми, яка панувала на 51-му венеціанському бієнале. «Досвід мистецтва» — кураторський проект Рози Мартінес — починався із кількох феміністських залів, і в першому ж — гігієнічна люстра, поєднання високого й низького, і гігантські плакати з кінозірками, статистикою щодо жіночої присутності на бієнале художниць і кураторок і перформенс із «дівчатами-горилами»з однойменного об'єднання художниць і саме в масках. Іранський павільйон теж був жіночним, але не агресивно феміністичним — вражаючий об'єкт — кам'яна брила, яка тримається на звисаючих зі стелі довжелезних жіночих косах. Плюс обидва куратори — жінки, плюс «Золоті леви» жінкам і так далі. Наслідуючи бієнальну моду, перше слово експерта теж за жінкою.

Ольга Петрова, мистецтвознавець, куратор:

      — Мене прикро вразило те, що не було жодної свіжої ідеї, ні в кого. Навіть у тих, хто отримав «Золотих левів». Скажімо, Франція. Черга стояла, і «Золотий лев», і все. Ну, елегантно, ця червона кімната, червона тканина — це власна театральна декорація, і на театрі це робиться більш ефектно ще з 18 століття. Далі оця сітка-гамак, яка підкидається, це кілька разів було. А художній ефект, коли плигають у гамаку, ну це ж принцип батута, і на батуті стільки було вистав поставлено, за що вони віддали нагороду, я не зрозуміла.

Я б, наприклад, нагородила канадців — у них була цікава робота з водою — завіса з води, проекція на воду, і тут працює якась реальна ситуація, матеріал. Взагалі я помітила, що більшість конкурсантів дуже люблять працювати з реальними об'єктами, але ставлять їх у незвичні ситуації, хоча це теж не нове, це йде ще з часів Брехта. Мені здається, що наступний фестиваль органічно зіллється з театральним фестивалем, це було б логічно.

      У бієнале є криза ідей і є амбіційність, і що взагалі цей фестиваль більше амбіційно-грошовий — люди позбирали по 100 тисяч доларів з кожного учасника, щось — у Республіку Венеціанську, щось кураторам, щось організаторам... Тобто це Венеція, яка має величезний досвід організації карнавалів і життя з цих карнавалів. Так що цей фестиваль є цілком венеціанським, у тому розумінні, що експлуатується старий-старий, давно відпрацьований прийом ще з 17 століття — таке декоративне «шахрайство», але воно легке, розцяцьковане і гарно сприймається.

Віктор Хаматов, голова Асоціацій галерей України, засновник Центру сучасного мистецтва «Совіарт», комісар від України:

      — По-перше, дуже сильний, на мій погляд, кураторський проект у Арсеналі, особливо його перша частина, пов'язана з фемінізмом, взагалі ця тема — абсолютний пріоритет на бієнале, я думаю, зараз він буде розкручуватися в усі боки. Це був сильний зал — з одного боку, абсолютно кон'юнктурний, з другого — абсолютно попсовий, а якщо за важливiстю, то теж абсолютний, бо проблема глобальна і відома. Другий момент, це безумовно, мистецтво ісламського світу. Іран, на мій погляд, представив чудовий проект, Афганістан, цікавий проект у турків. Як завжди, Азія, Китай — країни, повз які у звичайному житті не пройдеш, тому їх неможливо і в мистецтві проігнорувати, вони вже вийшли на хороший сучасний рівень, і всі інструменти сучасного мистецтва освоєні ними прекрасно. Але це ще раз доводить, що інструмент не є самодостатнім — це як комп'ютер, залізо. Питання в тому, яка в ньому інформація, які ідеї.

      Мене вразило те, що в художньому сенсі і в технологічному я нічого нового не побачив. Були, безумовно, класні речі, смачні, як коктейль, але сказати, що це абсолютно нове, вражаюче і так далі, не можу — не із снобізму, а з відчуття об'єктивності. В технологіях нічого нового, тому що я слідкую за технологіями і намагаюсь реалізовувати найновіші технічні штуки, інша справа, що в Україні дуже важко це реалізувати на такому масштабному і технологічному рівні, тому що це дорогі іграшки — вибудувати величезні стіни і в них зробити фігурні отвори, через які пропускати світло, дим, або рухоме відео на підлозі реалізувати з такими потужними проекторами. Технологічно це зрозуміло і просто — всього-на-всього залізячки, які потрібно розмістити і які в будь-якому магазині можна придбати, але кількість грошей — оце проблема. Тобто ідеї не нові, і в цьому сенсі Україна ще може дати фору, тому що люди є хороші й потужні, але їм потрібні такі іграшки. Бо це мистецтво дуже багатих інституцій, за якими стоять багаті люди, багаті країни. Вони підтягують за собою решту, але завжди залишаються лідерами, тому що в них завжди більше грошей і вони попереду в технологіях. Вони придумали таке сучасне мистецтво, щоб завжди бути лідерами.

P.S. У наступних номерах завершимо розмову про Венеціанську бієнале розповіддю про два українські проекти.