І промiнь у темряві світить...

Любов

      ...Ми майже ніколи їх не бачимо. Зрідка чуємо про них. Зустріч iз ними небажана. Як правило, вона викликає легесеньке, як весняний вітерець, і коротеньке, як думки Буратіно, співчуття. Воно не затримується у свідомості й не лягає тавром печалі на душу. А вони, вбогі тілом і, нерідко, здатністю повноцінного мислення, проростають до життя, наче зернятка, закинуті у каміння. Ті гострі, ядучі, розпечені лихом камені називаються хворобами, що рясніють незрозумілими назвами та іноземними прізвищами. У нашій оповіді цих хвороб — 43,  найголовніша з них позначена короткою абревіатурою ДЦП. Дитячий церебральний параліч — ним уражено 165 з 296 вихованців школи-інтернату, що у Святошинському районі столиці.

      На вихідні їх забирають додому батьки. Буває, із самопримусу — далеко не завжди вони переймаються болем своєї дитини. Часто є лише мама. Тато як «сильна половина», полишив сім'ю, що не виправдала його кращих сподівань. Та вихідні закінчуються. І тоді на сцену виходить головна героїня нашої «оптимістичної трагедії» — любов. Вона уособлена в людях, для котрих у цих знедолених дітях полягає, без перебільшення, сенс їхнього життя. Колись, давно чи недавно, вони прийшли сюди і залишились назавжди. Їхня праця унiкальна, ексклюзивна.  Вчителів, які вирощують з кволої рослинки людську особистість, можуть терпляче, тисячу разів, повторювати складні формули і найпростіші речі. Викладачів трудового навчання у швейній, шевській, столярній, палітурній майстернях, котрі змушують слухатись непіддатливі пальці і працювати неслухняний розум. Вихователів, які звичні до несподіваних, моторошних, шокуючих для сторонніх, проявів хвороб своїх вихованців.

      Лікарі, медсестри, масажисти, інструктори ЛФК. Подолання захворювань — це їхня спеціальність, але такі «букети», що зустрічаються тут... Є ще праця логопедів. Ювелірна, виснажлива — навчання мови тих, хто не може говорити і, за інших обставин, ніколи не заговорить. Атрофовані м'язи ротової порожнини, не слухається язик — треба масажувати, не виходить з диханням — треба тренувати. Гримаси болю викликає навіть найпростіше, вправи перед дзеркалом, коли треба повторити за вчителем його виразну артикуляцію. Один вдалий звук — успіх, склад — перемога, слово — тріумф. І це буває протягом усього перебування в інтернаті, термін якого часом подовжується до 15 років.

      А ті, задля яких це все робиться, ці наші діти живуть своїм щоденним усміхненим життям. У них, виплеканих любов'ю, захищених і розкутих, немає межі самовизначення, хоча девіз «Я можу все!» не для всіх безпечний. Ще одна небезпека — робити все досхочу. Вони фонтанують творчими ідеями і втілюють їх. Є своя «Пісня року». Хто не може співати власним голосом, мусить показати під фонограму маленьку моновиставу, передати зміст пісні у рухах, жестах, міміці. Сучасна попса не в моді. Найбільше люблять пісні 60-х — 80-х — в них є поезія і людяність.

      Вони, як ніхто інший, вміють радіти. Своїй дискотеці не для «слабонервових», де можна виробляти дивні па і танцювати на милицях. Футболу — вже двоє вихованців інтернату стали чемпіонами світових паралімпійських ігор. Щоденним зустрічам зі «своїми» дорослими. Приходу друзів з кінологічного клубу — собаки відчувають аудиторію і «перестрибують» себе у намаганні сподобатись.

      Є серед випускників і вихованців інтернату справжні поети, котрим скласти вірша легше, ніж його написати, є майбутні комп'ютерні генії. Про комп'ютери — окрема мова. Це і дозвілля, і заробіток, і можливість самозбагачення у віртуальних подорожах по континентах, спілкуванні з однодумцями, надбаннями людства. «Геніїв» могло б бути і більше, навчальна база дозволяє. На заваді стає дрібниця — налагодити випуск клавіатур з великими клавішами (які можна натискати пучкою, пальцем ноги чи іншим допомiжним знаряддям) або запропонувати альтернативу.

Надія

      ...Така посмішка була, певно, у Офелії в її останній сцені з Гамлетом. Дівчинка сиділа і дивилась на вправні руки юнаків, які набивали на шевські колодки верх майбутніх капців. З цією посмішкою вона сидітиме завтра, післязавтра, рік, життя. Таких, як вона, в інтернаті — 60. Шістка і нуль в нескінченність, у незвідане провалля. Тим, хто вірить у Бога, залишається сподіватись, що, насамперед, для цих наших дітей колись відкриється Царство небесне, і вони, останні, стануть першими у Христовій любові. Може, для цього і потрібна віра? А поки що дорослі роблять все для того, щоб вилікувати чи хоча б загальмувати супутні хвороби і принаймні навчити елементарному — як доглядати себе. У кращому випадку, як з хлопцями-шевцями, їх навертають зі світу відчуттів у світ понять. Вони охайні, привітні, їхню мову можна зрозуміти, у них з'являється почуття гумору — це вже справжній успіх. І що важливо, у процесі становлення особистості вони набувають професійних навичок у нескладних ремеслах. І ось уже на ринку «Дніпро» багато хто знає золоті руки Сергійка, котрому мама допомогла відкрити майстерню з ремонту взуття.

      Більш обнадійливою є наступна група дітей. Із легкою розумовою відсталістю та «ЗПР» — затримкою психічного розвитку, що стоїть у первісному діагнозі, лікарі навчились боротись. Як правило, вони закінчують школу, училища, дехто проривається до ВНЗ. Більшість з них неможливо забути. Вираз обличчя і очі — ось що вкарбовується у пам'ять з першого погляду. Може тому, що всі вони — великі мрійники?

Віра

      Люди не можуть не вірити у добро. Не виходить. Ці наші діти теж вірять. Колись засновники інтернату хотіли назвати свій заклад «школа добра». Вони можуть тішитись, хоча їхні наміри справдились не у назві. Школа виховання чеснот діє. Після уроків, які ведуть за трьома окремими програмами, всі діти, без поділу на інтелектуальний розвиток — разом. Сильніші допомагають слабшим, великі піклуються про маленьких. На образливі слова, пов'язані із захворюваннями — табу. Вони, iз лицарською допомогою «своїх» дорослих, створили маленьку планету, на якій всі почуваються зручно і затишно. Часом її відвідують «інопланетяни» — цілком здорові діти. Тут, серед важкохворих однолітків, їм добре. Чогось дуже важливого не вистачає здоровим дітям у нашому суспільстві, й вони, керовані  інтуїцією чи інстинктом самозбереження, приходять сюди, складаючи свій перший іспит на людяність.  

Мудрість

      Вона викохала у материнському лоні Віру, Надію, Любов. Храм Софії, святої Премудрості, є серцем України,  частинка його б'ється в кожному з нас. Підтвердження тому — люди, від урядовців до працівників інтернату, котрі піклувалися і піклуються про його достойне існування протягом цих, таких різних, десятиріч. Не називатимемо прізвищ. Мудрість не любить прізвищ, вона занотовує лише діла — добрі й злі. Ці наші, здебільшого невиліковно хворі, діти позбавлені більшості життєвих принад — професій, які їм недоступні, дітей, котрих вони не матимуть, дозвілля на будь-який смак. Ніхто не знає, що чекає кожного з них, не відверне часом прогресуючої біди, не прогнозуватиме тривалості життя. Рівень привілейованості таких дітей у цьому та інших подібних закладах свідчить про рівень моральності суспільства.

      Вихованці 15-го інтернату забезпечені найнеобхіднішим — по-домашньому смачною їжею, ліками, апаратурою, підручниками, скромним затишком побуту. Вони не обділені увагою районної влади — у 2004 році на ремонт приміщень та теплових мереж було виділено 104 тисячі гривень, у 2005 з бюджету району вже перераховано 100 тисяч, що дозволить відремонтувати навчальні та медичні кабінети, частину спальних кімнат. Місто щороку надає мільйон гривень, але... на 25 київських інтернатів, всі вони теж потребують допомоги. Зрідка з'являються сторонні, вітчизняні і закордонні,  благодійники — їхнім коштом обладнано сучасний ванно-душовий комплекс, з'явився «сухий» басейн з пружними різнокольоровими кульками замість води.

      Проте є інше. Значних додаткових капіталовкладень потребує заміна решти  піввікових проїржавілих трубопроводів. Небезпечно пройти подвір'ям, порепаний асфальт загрожує травмами непевним ніжкам. Чемпіони, теперішні і майбутні, ганяють м'яча у пилюці (це при тому, що у переважної більшості — захворювання носоглотки, органів дихання, очей), а звичайні школи вже подекуди мають майданчики зі штучним покриттям. Геть понищена теплиця, а діти марять  райським куточком, де вони набуватимуть ще одну спеціальність, вирощуючи власні овочі і плекаючи квіти та екзотичні рослини — з них дивом уцілів тридцятирічний грейпфрут. Конче потрібний маленький мікроавтобус — тоді вони всім класом (6-10 чоловік) зможуть вигідно їздити на екскурсії, а не шкутильгати пішки до метро. І недосяжною мрією синіє маленький басейн, який допоміг би в їхньому лікуванні.

      Це не забаганки, це потреби. Їх поки що не здатна задовольнити держава, маємо це розуміти. Залишається сподіватись на мудрість людей — підприємців, банкірів, зірок естради — які захотіли б успадкувати доброчинну славу давніх киян Дегтярьова, Бродського, Терещенка. Історія навічно зберегла у вдячній пам'яті нащадків їхні імена. Хто наступний?

Олег БЄЛІНСЬКИЙ.

      Р.S. Обіч інтернату, через напівзруйнований паркан, Московський патріархат добудовує  нову велику церкву. Святі отці досі не виявили жодної зацікавленості у своїх маленьких сусідах.