...Ми майже ніколи їх не бачимо. Зрідка чуємо про них. Зустріч iз ними небажана. Як правило, вона викликає легесеньке, як весняний вітерець, і коротеньке, як думки Буратіно, співчуття. Воно не затримується у свідомості й не лягає тавром печалі на душу. А вони, вбогі тілом і, нерідко, здатністю повноцінного мислення, проростають до життя, наче зернятка, закинуті у каміння. Ті гострі, ядучі, розпечені лихом камені називаються хворобами, що рясніють незрозумілими назвами та іноземними прізвищами. У нашій оповіді цих хвороб — 43, найголовніша з них позначена короткою абревіатурою ДЦП. Дитячий церебральний параліч — ним уражено 165 з 296 вихованців школи-інтернату, що у Святошинському районі столиці.

Десять останніх років незалежності залишили Україні гіркий спадок — сто тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Така офіційна статистика. Окремі ж спеціалісти ведуть мову про всі сто п'ятдесят тисяч, дві третини з яких ще й безпритульні. 10—12 тисяч дітей стають сиротами за живих батьків, втрачають батьківське і материнське піклування через розлучення, насильство в родинах, алкоголізм, позбавлення батьківських прав. Щороку близько двох тисяч дітей стають сиротами в пологових будинках, від них відмовляються матері. Маємо і банальних «трьох китів», на яких міцно тримається це ганебне явище, — бідність, безробіття та соціальна незахищеність. Так, за даними Держкомстату, 40 відсотків сімей із двома дітьми живуть за межею бідності, з трьома і більше — 64 відсотки. У середньому 3,7 відсотка працездатного населення не мають постійного місця роботи. Чи вдасться нам найближчим часом це явище і «китів» побороти, — питання риторичне, а от що робити з дітьми, які сьогодні залишилися віч-на-віч із суворим життям — проблема, яка потребує негайного розв’язання.