Догмами, догмами...

      Московський кінофестиваль має статус класу «А», одначе нині займає нішу цілком периферійну. Про це я вже писав, а повторюю  з єдиною метою: означена ситуація значною мірою відбиває ставлення Заходу до Росії і російського кіно. Мода — як у політиці, так і в культурі — річ жорстока, і от нині в Європі від російського товару модно відвертатися.

      Втім Захід — поняття доволі широке. У конкурсній програмі фестивалю показали один із найочікуваніших фільмів — «Дорога Венді» одного із «стовпів» датської «Догми» Томаса Вінтерберга (картина виробництва не тільки Данії, а й Німеччини, Франції, Великої Британії). Цікаво, що сценаристом тут виступив «догматичний» батько, сам Ларс фон Трієр (його власна стрічка «Мандерлай», яка не мала успіху в Каннах, присутня в Москві як фігурант однієї з ретроспектив). Не дивно, що, як і у недавньому «Догвілі», звучать антиамериканські, а може, й антизахідні мотиви. Оскільки йдеться про певну модель життя, яка і справді властива певній частині людської цивілізації, і усе частіше вона піддається критиці.

      Історія, яка розказується у «Дорогій Венді», зовні проста і позірно не така вже й нова (до прикладу, подібні мотиви звучали у давній уже стрічці «Макаров» росіянина Володимира Хотиненка). Юнак на ймення Дік живе у провінційному шахтарському містечку. Тут майже всі працюють у шахті, а як ні, то втрапляють у категорію аутсайдерів. Сам Дік не надто ударно служить у крамниці, за переконанням — пацифіст. Як і всі американці — ну звісно, ніхто з них не хоче стріляти, просто так виходить, що вони пострілюють уже не одне десятиліття у різних точках планети, втовкмачуючи ідеї пацифізму, добра і справедливості.

      Трапляється так, що мало не силоміць спроваджений на день народження Дік купує у подарунок пістолет. Одначе зброя лишається в нього. Виявляється, вона зовсім не іграшкова, а справжня. Красивенька така, схожа на гарно вбрану юнку. Відтак Дікові замандюрилося назвати пістольку Венді... У нього з'являється інтерес до життя, з'являються друзі. Стівен, котрий має смак до зброї. Або Сьюзен, яка прокидається до життя, до того відлучена геть від нього у своєму магазинчику, де напхом напхано нікому не потрібних речей. Хоча саме тут Дік і придбав свою Вендьку...

      Коротше кажучи, кілька молодих людей гуртуються на грунті любові до зброї. Любов ця така, що неодмінно утримає людей від її застосування. Хоча  стріляють мало не щодня — у закинутій шахті витворюючи щось на зразок стрілецького клубу. Вони заглиблюються в «теорію питання»: хтось вивчає закони балістики, інший — типологію кульових поранень. У Діковій руці Венді творить дива: у стрільбі наосліп влучає в «яблучко» без найменших проблем. А Сьюзен  і зовсім перетворюється на аса: стріляє в один бік, а куля складним рикошетом летить за іншою траєкторією, даючи людині впевненість у тому, що життя набуло сенсу, що в ньому почався ріст. Це Сьюзен цитував я у минулому матеріалі — задерши блузон вище носа, вона демонструвала свої груди на доказ того, що все в неї росте і благоденствує за такої винятково творчої атмосфери.

      Натяк прозорий: Г-гамерика, наповнена зброєю, наповнена любов'ю і зворушливою ніжністю один до одного. А тільки ж ружжа, коли вже їх підвісити у першому акті, стріляють знічев'я — і тоді починається трам-тарарам. Тут трапляється саме так. Хотіли як краще, а вийшло, як у американському бойовику. Хотіли позбавити страху жителів містечка, де якраз найбільше і бояться стрілянини (наприклад, як страхалися в Іраку, скажімо). Боїться Діків шеф, господар крамниці, — йому все маряться нальотники, що грабують касу. Боїться виходити з дому колишня нянька Діка — приблизно з тих самих причин... От її юнаки і виводять на прогулянку. А вона, схарапуджена, візьми та й встрель невідомо кого... З'являються поліціянти, і далі цитуються усі американські бойовички, аж до Тарантіно включно. Словом, погано все закінчується. А мрія Діка про те, що коли вже гинути, то від кулі коханої Венді, здійснилася. Його пристрелить онук негритянської няньки. Торжествує, одним словом, принцип: «я тебе породив, ти мене й убий».

      Отака не дуже дорога «фільма» про дорогу Вендьку і хлопчика Діка. Про небезпеку фетишизму, коли якась красива залізяка перетворюється на символ особистісного існування. Про небезпеку духовної порожнечі, котру й заповнює отака-от товарна маса, якій самі люди надають духовних вимірів і навіть статусу грунту  всіляких «проізростаній». А ще про мимовільне, хоча й спрограмоване громадським буттям, лукавство: мілітарність із пістолями в руках і докладною наукою убивати. СРСР так само було мирною країною, де все марширували та зброю вивчали, аж поки все воно загнулось і одцвіло. Тепер  належить засвоїти і впровадити модельки західного, себто винятково «шляхетного» поводження. Хто має ілюзії щодо заокеанської цивілізації — подивіться фільм данського режисера. Може, вам і попустить?

      Фільм відомого узбецького режисера Юсупа Разикова «Дівочий пастух» спирається на доволі гострий соціальний матеріал, добре знайомий і українцям: відсутність роботи і, як наслідок, масовий від'їзд за межі вітчизни. У картині є персонаж під назвою Салом-Париж: він працює, швидше за все, десь у Росії, одначе понад усе розводиться про французьку столицю та її принади. От його, доволі рідкісний, візит у рідні краї, і влаштована ним щедра вечірка. Алкоголізована свідомість радісно збуджена патріотичними почуттями — Салом бігає селищем і, обливаючись слізьми, повідомляє, що все, лишається він на батьківщині, оскільки немає більше ніде отакого повітря, землі і людей. Одначе вже вранці  по-злодійському тікає: хміль минувся, а усвідомлення безвиході лишилося.

      А головними героями фільму є молода жінка, чий чоловік так само давно вже на заробітках. За таких умов її має «пасти» молодший брат — берегти від стороннього ока і злої сили. Не вберіг: поверталися автобусом, і підліток проспав конфлікт, який європейцю не дуже зрозумілий: жінку обурили погляди водія, вона залишає автобус... Усе ж такого драматургійного загострення, мабуть, замало для повноцінного розгортання фільму, який постає у вигляді неспішного плину ліричних емоцій. Скромно, хоча й непогано. Й те ж питання мучить: після системного обвалу життя, яке прогнулося у багатьох точках, куди йдемо і навіщо? Навіщо, коли людина змушена виривати своє серце з нагрітої власним тілом землі і їхати світ за очі. Де тебе ніхто не чекає, де до тебе є значне упередження. Та є так, як є....

      Інший варіант — стрічка молодого американця Джонатана Кауетта «Прокляття» (входить до ретроспективи «Вісім з половиною фільмів»). Можна одразу рекомендувати як таку собі енциклопедію прийомів сучасного кіно та відео. Це оповідь про себе і матір, у якої навдивовижу складне життя. Уже в одинадцять років почала артистичну кар'єру, а потім падіння з вікна, параліч, довгі роки боротьби за виживання, лікування шоковою терапією, періодичне пригнічення психіки і таке інше, і таке інше. Імітується а чи й відтворюється відеозображення з його зображальним брудом і «неправильними» ракурсами, що створює цілковите враження архіву американської сім'ї. А що, так воно й буде тепер — сучасний люд охоче знімає своє життя на екрани й екранчики, наші нащадки  зможуть пізнавати своїх пращурів «у натурі».

      Режисер відтворює основні етапи свого життя. Він і гомосексуаліст, і наркотою балується, і талановитий, звичайно, без міри. А головне — безпощадний у самовияві. Це автопортрет, який відкриває людину до такої глибини, якої досі люди досягали, і то зрідка, тільки в літературі. Нині екраннi технології відкривають шлях пізнання і самопізнання — було б бажання користуватися.

      Ні, сучасне кіно далеко не таке вже й убоге, як може видатися тим, хто дивиться одні лиш мильні серіали та американські блокбастери. Це потужний екран, на який людство виводить усю складність свого життя. Потворного, екстремального, бунтівливого — і водночас прекрасного. Прекрасного, бо іншого не буде...