«За таку «компанію» повісити мало!»

      Запланованих візиту в Донецьк Президента України Віктора Ющенка та проведенння тут же виїзного засіданя Кабміну чи не найбільше тепер чекають вугільники. Адже вугільна галузь нині знову перебуває напередодні серйозних змін і тому до концепції її розвитку нині прикута велика увага й фахівців, й усіх інших мешканців гірняцького краю.

      Заради справедливості варто сказати, що до змін шахтарям не звикати. Інша річ, що після півдесятка «реформ» за останні сім — вісім років, навіть натяк на чергові переміни змушує цих мужніх людей мимохідь зіщулюватися. Бо чого варта тільки так звана «реструктуризація» у вигляді масового закриття шахт (до речі, цей термін на втіху журналістів тоді так і не навчився правильно вимовляти тодішній керівник області, майбутній глава уряду і він же доктор економічних наук та «проффесор»). Але своєрідним «контрольним пострілом» для й без того збиткової галузі стала остання реорганізація, ідея якої виникла в нетрях Кабміну Януковича вже майже наприкінці його перебування при владі.

      Приміром, бездарність задуму об'єднати економічно й фінансово убогі шахти в «Донецьку вугільну енергетичну компанію» (ДВЕК) просто вражає. Як наслідок, жертви цього новоутворення віднедана зробили внесок у розвиток усної народної творчості. Бо натомість давнього відомого вислову «За компанію й повіситись можна» існує інший і трохи переінакшений. Адже у вугільному краю тепер здебільшого кажуть «За таку «компанію» (тобто за її утворення) когось повісити мало».

      Нинішній уряд, звісно, взявся виправляти очевидні промахи своїх попередників — з 1-го червня ДВЕК вже припинила своє існування. Однак виборсатися з економічної кризи буде непросто. Чого варта тільки необхідність погашення заборгованості гірникам, що за останні місяці почала збільшуватися. ( Тільки на шахтах Донецька заборгованість нині становить 36 мільйонів гривень, із яких половина — поточні борги). Та й показники роботи тутешніх шахт, м'яко кажучи, бажають бути ліпшими: з початку року обсяг виробництва зменшився на 6, 4, а обсяг готового вугілля на 8, 6 відсотка. Всього за січень — травень шахтарі області підняли на-гора  трохи більше 15 мільйонів тонн палива, що на півтора мільйона тонн менше, ніж протягом цього ж періоду минулого року.

      Презентація концепції розвитку вітчизняної вугільної промисловості таки ще попереду. Однак вже відомо, що серед головних ідей нової програми є поступове зменшення бюджетного фінансування та активніше залучення приватних і власних інвестицій. Стосовно власності, то планується подальше роздержавлення шахт із наступною їх приватизацією. Причому передбачається, що в разі приватизації відверто збиткових шахт не виключається їх безкоштовна передача у власність під гарантії економічного розвитку.

      Нині державними залишаються більше 80 відсотків українських шахт. І переважна більшість із них перебуває в непривабливому економічно-фінансовому стані — на Донеччині збитковими залишаються майже 60 відсотків вугільних підприємств. Тому за подібних умов всі попередні наміри щодо поетапного збільшення  видобутку «хліба промисловості», на жаль, так і залишалися намірами.

      Утім іноді траплялися й винятки, коли за збільшення вуглевидобутку бралися очевидні пройдисвіти й окозамилювачі. Зокрема при одному з колишніх міністрів Мінвуглепрому в гонитві за справною цифрою у шахтарських селищах навіть різко зменшили кількість териконів. Породу із давніх відвалів  перемішували з вугіллям і бадьоро рапортували про додаткові мільйони тонн палива...

      Нині питання №1 залишається: як «приманити» отой приватний капітал у збиткову вугільну галузь, інвестиційною «привабливістю» якою можна злякати навіть інвестора не з полохливого десятка. Зрештою, зарубіжні потенційні партнери це вже збагнули. І тому є великі сумніви, що собівартість видобутку українського «чорного золота» (від 70 до 300 доларів за тонну) зацікавить іноземних операторів вугільного ринку. Біда ще й у тому, що велика частина вітчизняного палива не відповідає окремим  вимогам щодо якості. Приміром, кокс повинен мати якомога нижчий вміст сірки — менше відсотка. А в українському вугіллі переважно 2—4 відсотки сірки. Також проблемою з проблем залишається глибина залягання вугільних пластів. У багатьох наших шахтах нині породу рубають на горизонтах кілометрової глибини. Ясно, що  зарубіжні інвестори давно зрозуміли, що дешевше везти вугілля з далекої Австралії, де його видобувають буквально на поверхні з відкритих кар'єрів.

      Отож залишається покладати надії здебільшого на вітчизняних інвесторів, які, наприклад, у тій же Донецькій області напрацювали певний досвід такої роботи. Причому їх цікавить не тільки видобуток вугілля, а й уже створений технологічний ланцюжок: вугілля — кокс — метал. І потенційні партнери не приховують готовності співпрацювати з урядом у рамках нової програми розвитку вугільної галузі.

      Стосовно залучення інвестицій багатостаждальна вугільна галузь  останніми роками трохи нагадує персону непривабливої зовнішності, яка безнадійно засиділася в дівках. А що вдієш? Тутешні «парубки» носами крутять, а зарубіжні взагалі обходять десятою дорогою. Утім подібна ситуація не є зовсім безнадійною. Є очікування докорінних змін. Найголовніше, аби уряд і керівники вугільної галузі уникли помилок своїх попередників. Адже може так статися, що після чергових  бездарних і шкідливих реформ реструктуризувати, реорганізовувати й реформувати у вітчизяній вугільній галузі вже буде нічого. І ні для кого.