Вадим Сідур.
Новоселівка сховалася у пониззі Інгульця. Дивлячись на неї згори, буквально дух перехоплює від краси. З узвишшя хат, які потопають серед зелені, — немов спускаються до в'юнкої річки. З одного боку, щоправда, на Новоселівку все більше насуваються відвали Південного гірничо-збагачувального комбінату з перспективою поглинути її назавжди. Вже зараз таке сусідство місцевим мешканцям завдає чимало клопотів. Гірничі розробки виснажили колись родючі тамтешні чорноземи — отож земля часто-густо зрадливо провалюється просто під ногами, а воду й взагалі завозять, бо внаслідок високого вмісту солі та важких металів пити її тут неможливо. За кращих часів у місцевому радгоспі працювало понад 800 чоловік. Нині ж з роботою у Новоселівці не розігнатися. Отож багато хто звідси вже виїхав у пошуках ліпшої долі. Хто ще залишився, зазвичай працюють на сусідньому комбінаті.
На вулиці Гагаріна хати розташувалися лише з одного боку, а з іншого — дерева і руїни колишнього клубу, навпроти яких самотньо мешкає Олександра Толкачова. Навіть не віриться, що у роки війни про її подвиг дізнався весь світ. Минулого березня жінці вже виповнилося 87 років, але досі Олександра Василівна любить і в городі попорпатися, і своїх курочок погодувати... Та й доньки, внуки, правнуки до неї навідуються частенько. Одну з таких радостей життя мимоволі довелося розділити й нам. Олександра Василівна неабияк тішилася від звістки про народження довгожданого правнука. «Онуку вже тридцять виповнилося, але з дітьми дотепер якось не складалося, тому й переживали», — пояснює.
...Надто сувора доля випала на село у 1944 році, коли знавiснiлi фашисти будь-що намагалися утримати свій контроль над позначеним багатющими покладами залізної руди Кривим Рогом. Радянські війська тим часом все настирливіше підпирали ворога, зрештою, визволивши місто гірників. Волею долі саме у районі Новоселівки виникла справжня цитадель. Зав'язався жорстокий бій за станцію Латівка, розташовану через річку від села. Радянських воїнів, які укріпилися тут, у пониззі Інгульця, обстрілювали німці з пагорбів, немов на долоні. Отож в епіцентрі бою опинилися й місцеві мешканці, переважно жінки та діти, бо чоловіки пішли на війну.
— Німцям для того, щоб увійти до Новоселівки, залишалося тільки перетнути Інгулець, однак наші їх випередили, — Олександра Василівна, здалося, пам'ятає всі подробиці тих подій. — Отож зав'язалася несамовита перестрілка. Мешканці села і воїни мимоволі злилися в одне ціле. Скільки наших було вбито, дістали важкі поранення, не перерахувати. Мало не в кожній оселі вони лежали покотом. Стогін стояв такий, що було моторошно... Люди перебігали по подвір'ю, пригинаючись від куль, які свистіли над їхніми головами.
Скількох бійців власноруч врятувала, Олександра Василівна достеменно не знає. Але одного не може забути дотепер. Такого тоді молодесенького... Його принесла мама разом з солдатами. Весь у крові, брудний. Не рана, а суцільне криваве місиво. Як потім з'ясується, снайперська розривна куля вцілила нещасному у верхню щелепу, роздробила кістку, майже відсікла язика і розірвалася у кутку нижньої щелепи.
— Стогнав він несамовито, — пригадує Олександра Василівна. — Нагріли воду — хоч руки йому помили.
«Як же його нагодувати?» — сама себе запитувала, не маючи уяви, що робити з пораненим. Ото й тільки здогадалася, як дізнатися ім'я нещасного, — дала клаптика паперу з олівцем, і той вивів — Діма Сідур.
Під кулями побігла через дорогу до лікаря. Він дав гумову трубочку, через яку пристосувалася пораненого годувати. Від болю той корчився, але що вдієш... Ще попрохала в сусідки молока. Буквально впала перед нею на коліна: «Будь ласка, дай хоча б півлітра — тут такого пораненого привезли...». Спасибі їй, не відмовила і ще запрошувала приходити.
— Молока налила до чайничка, — пригадує Олександра Василівна. — Намагаюся йому розкрити рота — а він кривиться від неймовірного болю... Згодом приноровилася давати ще й бульйончик — дрібно накришу туди хліба, розбовтаю яйця... До того ж варити можна було тільки вночі, бо вдень видно дим з труби — а це небезпечно. Так тижнів зо два його відбивала у смерті. Потім нова біда далася взнаки — у Вадимовому роті страшенно загноїлося. Стало зрозумілим, що зарадити цьому можуть тільки у лікарні.
Вирішили Вадима везти до госпіталю в Кривому Розі. Поклали його на бричку з соломою. «Замерзне, бідолаха», — відразу зметикувала Саня, як її у селі називали. І віддала Вадимові овечу шкуру, з якої так мріяла пошити шубу... Однак у Кривому Розі жодної лікарні не вціліло. Отож їхали до Дніпропетровська. Протягом двох місяців лікарі боролися за життя Сідура. І він вижив. Справді усім смертям назло. Недаремно потім заявить: «Я був убитий на війні». За перебільшення це ніскільки не сприймається.
«Я залишився жити, але це відбулося не відразу, — розповідав потім Вадим Сідур західнонімецькому вченому Карлу Аймермахеру. — Досить довго я розгойдувався між життям та смертю у госпіталях для «щелепних і порожнинних», серед людей без щелеп, які дрижали дрібним дробом, покромсаних жовтих животів... Голова моя з часу поранення все ще була постійно оповита бинтами. Куля німецького снайпера вцілила мені у ліву щелепу, трохи нижче ока і скроні, роздробивши і вибивши все, що тільки було можливо, потім пройшла крізь корінь язика, майже відсікла його і розірвалася в кутку нижньої щелепи справа, утворивши величезну дірку. Металеві осколки цієї розривної кулі дотепер сидять у мені... Операцію мені зробили в Центральному інституті травматології та ортопедії в Москвi. Там же виготовлялися штучні обличчя для тих, хто в прямому розумінні втратив своє власне на війні...».
Тривале лікування в інституті травматології також залишило у нього непередаване враження від спілкування з такими ж, як він. «Молоді чоловіки і жінки, сліпі і зрячі, прогулювалися по коридорах з пластмасовими та картонними обличчями замість своїх власних. У деяких це були тільки носи і підборіддя. Дивитися на них було страшно, а ще страшніше — уявляти те, що було під їх картонними обличчями». Сам він теж протягом усього життя муситиме носити густу бороду, за якою ховатиме сліди важкого поранення у районі Новоселівки.
Перенісши чергову тяжку операцію, там же, у Москві, Вадим Сідур вступив і до вищого художньо-промислового училища, на факультет монументальної скульптури. Адже малював і ліпив з дитинства. «Не так легко усвідомити, коли розпочався твій власний творчий розвиток, — потім пригадував. — З дитячих малюнків, які дотепер добре пам'ятаю? А можливо, початок — це виліплений з пластиліну неандерталець, якого я назвав «Мисливець на мамонта»? Тоді мені було років тринадцять. Чи це, знову ж пластиліновий, Толстой, котрий сидить у кріслі, якого я завершив того ж дня, коли розпочалася війна?».
Місць у гуртожитку училища не було, отож мусив спати в... аудиторіях на столах. Згодом привалило щастя — ліжко у підвалі гуртожитку, де їх розмістилося восьмеро. Плюс сім'я з дитиною. Тіснява неймовірна — лежачи на ліжку, можна було рукою дістати до стелі. Загалом у підвалі Сідур прожив 12 років. Після цього ще 30 у підвалі працював. Уже з 1964-го про його роботи дізналася Європа, а в сімдесяті став відомим у світі скульптором-монументалістом. У зрілі роки сформував свою дивовижно неповторну мову подання теми — скупу, лаконічну, узагальнююче-геометричну. Йшов до цього змалечку: «Найпершим і незабутнім враженням від архаїчної скульптури було дитяче здивування від величезних ідолів, висічених із сірого граніту скіфами і встановлених на курганах в українському степу. Декілька таких статуй стояли перед Історичним музеєм у Дніпропетровську. Я подовгу роздивлявся цих скіфських баб, як їх називають в Україні, вражений їхньою грандіозністю та спокоєм, розрахованим на вічність».
Такий же потужний вплив на себе Сідур визнавав і за єгипетським, ассіро-вавилонським мистецтвом, грецькою архаїкою... Зрештою, усе в сукупності виробило в ньому своє непередаване сприйняття: «Я відчуваю фізичну насолоду від тяжкості скульптури. Навіть маленька, вона повинна бути дуже вагомою. Пропорції своїм скульптурам я майже завжди намагаюся надати такі, щоб і в невеликому розмірі вони не виявилися статуетками і могли витримати будь-яке збільшення».
Апофеозом творчості Сідура стала саме військова тема. Надто багато йому особисто довелося зазнати і пропустити через власне світосприйняття. «Сотні, тисячі, мільйони людей загинули від насильства... Кулі, шибениці, бомби, газові камери, концтабори, тортури, смертна кара — цей перелік неможливо продовжувати, бо він безкінечний, — пояснював витоки своєї творчості. — Здається, повинно ж це колись закінчитися! Але людство, немовби позбавлене розуму, нічому не навчається».
Доля тим часом підкидала йому нові випробування. Після безкінечних лікарняних палат, операцій ще й важкий інфаркт у 1961 році. Знову опинився на межі між життям і смертю. Після цього займатися скульптурою не міг цілий рік. Хоча на той час дещо створити вже встиг — роботи «Літаючі тарілки», «Сім'я горшків», «Джаз», «Машина, що самовідтворюється».
Вражений інфарктом, на щастя, міг хоч малювати, створивши великі образотворчі цикли. Сама ж хвороба стала для нього новим поштовхом у творчій реалізації. Вже влітку 1962 року Сідур створює скульптури, які вразять світ ще більше, — «Пам'ятник сучасному стану», «Інвалід», «Після війни» та інші. На епохальність претендує буквально кожна його робота. Та й їхні назви самі за себе говорять — «Переможець», «Пам'ятник загиблим від насильства», «Пам'ятник загиблим від бомб», «Благаючий»... Творчість майстра на Заході стала користуватися величезним успіхом. Виставки його робіт активно організовували в Європі та Америці, а десять найпомітніших скульптур встановлені на тамтешніх вулицях та площах.
Але на батьківщині, яка пройшла війну і, здавалося б, мала сприймати творчість Сідура з благоговінням, така популярність майстра викликала тільки роздратування. Все почалося із сумновідомих відвідин Микитою Хрущовим разом зі своєю свитою виставки у Манежі 1962 року. Мазня, примітив, — такі оцінки з вуст лідера держави спричинили появу розгромних публікацій у пресі. Вадим Сідур виявився серед тих, кому дісталося чи не найбільше: його шельмування тривало понад двадцять років. До чого тільки не прискіпувалися... Намалював портрет Олександра Солженіцина — виключили з партії, прийняв у майстерні іноземців — приписали мало не кримінал...
Востаннє Сідура шельмували в «Московской правде» у квітні 1986 року. А в червні його не стало... Про смерть майстра у пресі повідомили тільки через сім місяців після того, як він пішов з життя, залишивши нащадкам не лише неповторні скульптури, а й акварелі, графіку, роман та книгу віршів.
До Новоселівки Вадим Сідур написав листа вдячності відразу по війні. Після цього його зв'язок зі своєю рятівницею припинився років на двадцять. Його відновленню Олександра Василівна тепер завдячує дніпропетровському літератору Семену Заславському. Познайомившись із родиною Сідурів, він дізнався і дивовижну історію врятування життя всесвітньо відомому скульптору. Відтоді відвідує Новоселівку регулярно. Донедавна Олександра Василівна спілкувалася і з вдовою Сідура Юлією Львівною.
Коли вперше побачила скульптури Сідура, то теж їх не сприйняла. Вона все ж вихована на мистецтві класичному. Проте тепер може себе вважати щодо цього людиною освіченою. Численні газетні публікації про Сідура, література, присвячена митцеві, у тім числі й видана за кордоном, в оселі Толкачової проштудійовані найретельніше. Навіть здалося, що назву кожної роботи вона знає напам'ять.
Надто глибокий слід залишила війна у житті цієї жінки. Завдяки їй вона навіть свою долю знайшла — у 1942-му році вийшла заміж за радянського воїна з Вінниччини, якого, до речі, теж рятувала після важкого поранення. З ним виростили двох доньок. Старша мешкає у Кривому Розі, а менша — тут же, у Новоселівці. Свого Василя поховала у 1996 році. Отож доводиться радіти кожному візиту доньок, внуків та правнуків. Один з них нещодавно викликав у Олександри Василівни сльозу радісною звісткою. У технікумі, де навчається, дали завдання написати розповідь про війну з нагоди нинішнього 60-річчя з дня її завершення. І він написав про те, як бабуся врятувала життя Вадимові Сідуру. Тепер неабияк пишається, що цю роботу визнали найкращою.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
