У кого що понаростало?

      У столиці нашої колишньої батьківщини ідуть дощі. Мимоволі пригадалася розповідь Олеся Гончара про часи, коли Україною керував Лазар Каганович. Незрідка, уже проти ночі, міг закликати до себе гурт письменників і натхненно щось їм декламувати з української класики. Найчастіше «Ідуть дощі...» з Михайла Коцюбинського. Напам'ять шпарив цілісінькі сторінки. А нумо-нумо, хто із нинішніх керівників здатен на щось подібне?

      Утім туги за імперськими часами все менше. Ось і Московський фест мало чим нагадує колишні помпезні зібрання кінематографічного люду звідусіль, за постійного нагадування про переваги соціалістичного способу життя. Одійшло, відгомоніло. Кінофорум вищого класу «А», а ніяких тобі атрибуцій суперової світової ліги чемпіонів. Немає кінозірок, окрім вітчизняних, російських. На дуже скромному відкритті вручили приз «за внесок» знаменитому угорському режисеру Іштвану Сабо. Та й більше, бачиться, нічого й нікого. На закритті чекають Жанну Моро, але це зірка, світло якої летить до нас уже більше сорока літ. Сьогоднішніх, актуальних — немає. Попри те, що президентом фестивалю є сам Нікіта Михалков, котрий, здавалося б, міг когось і нагукати. Та вочевидь грошей катма — фестивальний бюджет удвоє схуд порівняно з останніми роками. Немає й кіноринку... Відтак ні тобі зарубіжних гостей, ні зарубіжних журналістів — фестиваль майже не привертає уваги навколишнього світу. Як і російське кіно загалом: продати щось із московського продакшену за кордон украй проблематично. Успіх на Московському фестивалі тут не допоможе. Як пояснила мені ще у Берліні російський дистриб'ютор, якби недавній переможець Венеції Андрій Звягінцев переміг у Москві, навряд чи хто помітив. А так відомо, що його «Повернення» купили багато країн. Одначе це швидше виняток, аніж правило. Це не значить, що нинішній стан треба визнати як такий, що ствердився на вічнії часи, і змиритися. Сукаймо ніжками й зіб'ється щось твердіше, щось схоже на твердий грунт. Понаростає, просто належить рутинно й цілеспрямовано працювати. Роблячи фільми, фестивалі, новий імідж свого кіно.

      Чи ж не тому темою першого «круглого столу», який у понеділок провела редакція журналу «Искусство кино», було: «У пошуках сенсу: новий патріотизм». Московські інтелектуали загалом констатували збереження у суспільстві доволі сильної інерції колишніх уявлень. Модернізація усього життя в Росії іде загалом успішно, одначе її оцінка в масах всуціль негативна. Ті нещасні маси зовсім затуркались і мислять непослідовно і парадоксально. Не вірять державі, однак не хочуть і багатих «Буратін» допускати до власності — вони за те, аби все в них одібрати (знайомі настрої, чи не так? В Україні, щоправда, вони менш виразні).

      Уявлення про те, що коли вже буржуїн, то значить кримінальний елемент і непроминущий гад, якого найліпше поставити до стінки і встрелити, частенько виявляє себе і в кіно. Кінематографісти далеко не завжди демонструють розуміння потреб «нового патріотизму». Колективне підсвідоме воно і є колективне підсвідоме: «прьоть і прьоть». Хоча усе ж чимало героїв нових російських фільмів живуть у такому собі гламурному світі. Квартирки у них десь так метрів на п'ятсот-шістсот, дачки у стилі «палаццо», зарубіжні фешенебельні курорти. Тільки народ якось краще сприймає ті фільми, де багато стрілянини у бік буржуїнів, або де їх показують, як останніх сук і падл. Словом, новий патріотизм підозріло нагадує старий, комуністичний. В Україні, коли дивитись з цієї точки зору, є свої особливості. А все ж чи не занадто одірвалася наша буржуазія, що понаростала за благословенних часів Кучми, від народу? Страшенно далека вона від нього, але ж саме вона нині диктує моду на все і вся. Яку погоду замовить вона для нашого, до прикладу, кіно? Теж прославляти здобутки капіталістичного ладу і показувати ситих, благополучних товстосумів? Чи замилювати очі телевізійним милом, аби народець поменше думав про щось реальне, а побільше ремигав у колективній дрімоті-німоті? Проблемка. Чи ж не тому нова влада ніяк не визначиться, що їй робити з цим кіно, яку формулу «нового патріотизму» запропонувати задля угвинчування у колективні мізки, які завжди потребують переналагодження, доведення до бажаної кондиції.

      Не дослухавши російських мудрагелів, помчався я крізь водяні заполоки на фільм знаменитого серба Желіміра Жилніка «Фортеця Європа». Його показували в Музеї кіно у фестивальній програмі, назву якій і дав фільм виробництва телевізії Словенії. Вигадав цю збірку картин німецький кінознавець, блискучий знавець східноєвропейського кіно Ганс Шлегель. Усі представлені фільми єднає проблема нових реалій, що складаються на нашому континенті в останні роки. Чи ж так усе добре і так блискуче, як постає воно у промовах деяких політиків? Чи ж справді Європейський Союз є манною небесною, особливо ж для народів, чиї еліти туди так рвуться? А може то нове ярмо для народів, які будуть — у «новому форматі», звісно ж, і за обов'язкового, насаджуваного як картопля, «нового патріотизму» — на всіх язиках мовчати і благоденствувати?

      Желімір Жилнiк — не просто видатний режисер, а й людина, яка мислить сміливо і неординарно. У своїй «Фортеці» він вкотре порушує всілякі норми «гарної поведінки» і навіть правила «доброго» документального фільму. Його розповідь про біженців багатьох країн, хоча фокусує він на російськiй сім'ї. Це Артем і Світлана Іванови та їхня 13-річна донька Катя. Свєта працює в Італії, під Трієсте, знайшовши собі роботу в старенького дідуся, і діставши документ на проживання. Артем із донькою нелегально приїздить до неї, потому намагається повернутися... Тільки дочці не хочеться повертатися в російські реалії, вона тікає і, зрештою, таки опиняється в матері. Артем лишається посеред Європи, котра нагадує фортецю: тих, хто наважується проникнути в неї, кидає до спецтаборів, принижує людську гідність, забуваючи про усі донедавна задекларовані маніфестації щодо гуманізму і рівності усіх народів.

      Коли увімкнулося світло, почали ми допитуватися у пана Жилнiка, як саме він своє кіно знімав. Бо ж підозра була по ходу стрічки, що не все так документально в ній, що чимала кількість епізодів поставлена, на кшталт ігрового кіно. З'ясувалося, справді так. Просто у Трієсті існує російська громада і режисер, наслухавшись їхніх розповідей, попросив кількох емігрантів розіграти типову історію, що розвивається за типових обставин. Відтак сім'я Іванових є сконструйованою. Директор Музею кіно Наум Клейман тут таки згадав формулу Сергія Ейзенштейна: «по той бік ігрового і неігрового». Справді, перед нами радше реконструкція моделі життєвих ситуацій, у які втрапляє той, хто вирішує проникнути у європейську землю обітовану. Вона доволі радикально розходиться з образом милої і доброї Європи, який нам нав'язується. Як нам хочеться пожити отак само, як прагнеться дістатися «європейських стандартів». А виявляється, тут чимало вже понаростало фортечних мурів і охороняють їх жорстко, без найменших сентиментів. І взагалі, кинув гострий погляд у залу Жилнiк, чи не досить нам молитися в церкві капіталізму? І додав, що ЗМІ Західної Європи нагнітають неприязнь до східних і південних зайд, дивно навіть, що поліція за цих умов тримається доволі коректно.

      «Головне питання нині, — продовжив після паузи сербський режисер, — куди ми повертаємось? Зараз створюється по суті нове рабовласницьке суспільство, більшість у якому становитимуть раби. Належить нарешті відкинути ілюзії, просто проаналізувати їхній зміст». Ілюзіон, цирк — так охарактеризував Жилнiк роботу європейських ЗМІ. Класичний приклад останніх — медіа-імперія Берлусконі. Держава, яку уособлюють лічені люди, визначає спосіб функціонування телебачення. Берлусконі прийшов до свого багатства через спекуляції, тепер очолює уряд Італії. «Йому,— продовжував режисер, — вигідно, аби на телебаченні показували голих жінок, а не правду. Хоча нині з'являється і нова тенденція опору системі мислення, що склалася. Це опозиція тому цирку, який ми бачимо. У французькому та англійському кіно все частіше ми бачимо аналітичні фільми. Минулого року на фестивалі у Вісбадені я бачив кілька подібних стрічок із Росії...»

      Коли після фільму і бесіди у залі я підійшов до Жилнiка і запросив його до Києва, він радо погодився. Звичайно, слід передбачити його участь в одному з наших фестивалів. Зокрема, ретроспектива його фільмів декого примусить тверезіше подивитися на сучасний світ і наше місце в ньому. «Мода на Україну», якою ми вже звикли пишатися, швидко одійде — і що залишиться? Ставлення до нас як до людей третього сорту? Дражливість щодо наших претензій уявлятися країною європейського штибу? Чи не пора позбутися хмільного туманцю в очах і протверезіти? Скільки разів у своїй історії ми програвали через свою міфоманію, готовність заради «братнього союзу» і «братніх обіймів» поступатися власною гідністю і навіть власним суверенітетом? Давайте прислухатися не тільки до лукавих діячів на кшталт берлусконів, а й до таких людей, як Жилнiк...

      На прощання він розповів мені, що живе у Воєводині, в селi, де мешкають десь із шістдесят українців. Давно вже, літ тридцять тому, прийшла до режисера делегація від тої громади і попросила, аби він представляв їх інтереси у югославському парламенті. Тоді не збулося. Чому б не повернутися до цієї ідеї нині? Не буквально, звичайно. Просто Жилник видався мені зразком інтелектуала, з якого варто брати приклад. Хоча б у тому, аби не піддаватися на принади того ілюзійного «цирку», де нам, простим людям, державно «не втаємниченим», традиційно відводяться ролі блазнів. Тільки ж відомо: саме блазні і є найпроникливішими, тільки їм вдається бачити речі такими, якими вони є...

      Ні, заради однієї такої зустрічі варто було приїхати на Московський фестиваль. А дощ все йде і йде, навіваючи нудьгу і почасти безнадію. Де небо, де сонце? Коли прозирнуть вони крізь коричневий безум рваних хмарних полчищ? Будемо нести свій фестивальний хрест і вірити — кращі часи уже не за горами. Хоча, звичайно, у кожного свої виміри і свої стандарти. В одному з фільмів юнка гордо піднімає блузон і показує кавалерові свої груденята: бачиш, понаростало, як ти казав. Той знічено: я ж не про те, я про духовний ріст... І махнув рукою, перемкнувшись на демонстроване. Зосередимось і ми, підступивши ближче до тіла власне кіно. Уже наступного разу.