Венецієнале-51

      П'ятдесят перший раз сучасне мистецтво з усього світу почало змагання з утаємниченою в секрет вічної привабливості Венецією — урочисто відкрившись для публіки 12 червня, Венеціанська бієнале сучасного мистецтва працюватиме до 6 листопада. З прев'ю для журналістів, мистецтвознавців, кураторів, художників, галеристів, музейників найпрестижнішої виставки сучасного мистецтва повернулася кореспондент «України молодої». Разом із культурним шоком, захопленням, розчаруваннями, замилуванням, комплексом підвищеної самооцінки від побачених вживу шедеврів Тінторетто, Тиціана, Модільяні, Пікассо ( навіть страшно ставити в ряд etc довгий список Майстрів), кількома альбомами і кількома кілограмами каталогів вона привезла післясмак нездорової «конкуренції» двох українських проектів — Національного, який представило Міністерство культури і туризму, і приватного — із колекції сучасного мистецтва Віктора Пінчука.

      Для початку довгої, як італійські спагеті, розмови — трохи історизму, власне, про що ми? 110 років тому мер Венеції, до того ж поет, Рікардо Сальвіатіко вигадав таку звичну для Венеції штуку — мистецькі змагання, у 1895 році вперше в декораціях барокових палацо і ренесансних соборів, архітектури розквіту готики провели виставку сучасного мистецтва. Країни, які тоді проявили інтерес до Венеційської бієнале — США, Франція, Японія, Великобританія, Нідерланди, Іспанія, Німеччина, — отримали право побудувати свої національні павільйони на території Джардіні (в перекладі з італійської — сади), які стали державною власністю. На венеціанській бієнале це якраз принципово, бо на відміну від престижних виставок сучасного мистецтва в Сан-Пауло і Касселі національні павільйони країн-учасниць формують урядові інституції цих країн. Щороку призначається куратор фестивалю, який визначає тему, актуальну, на його авторитетну думку, в цей період розвитку світової художньої думки. На 51-му Бієнале, до прикладу, вперше за історію цієї престижної арт-тусовки було два куратори — дві жінки, іспанки Роза Мартінес і Марія де Корал. Перша представила в Арсеналі на 9000 квадратних метрів площі свій кураторський проект «Always a little further» («Завжди трохи далі») — збірну солянку із 49 художників з усього світу, Україну в ньому, до речі, представляв скандальний Олег Кулик, який давно живе в Москві. А Марія де Корал в головному, італійському павільйоні експонувала свій кураторський погляд — проект, в який помістилися 42 художники, Experience of Art («Досвід мистецтва»).

      Кожна країна-учасниця, а їх у цьому році була рекордна кількість — 70, призначає свого комісара. Комісаром від України наразі був президент Асоціації галерей України, засновник і президент Центру сучасного мистецтва України «Совіарт» Віктор Хаматов, а кураторами національного проекту — черкаського художника Миколи Бабака «Діти твої, Україно» — киянин Олексій Титаренко і москвич Михайло Сідлін. Втім історія української участі у Венеціанському бієнале, як завжди, драматична. Від внутрішньо-політичної і внутрішньо-корпоративної гризні за право засвітитися на бієнале найчастіше потерпають посольські. В країнах, де арт-ринок жирний, як вершки від корови покращеної породи, і де «пересічні мешканці» купують предмети мистецтва так само часто, як і хороше вино та нові прикраси, ім'я комісара на наступне бієнале відоме вже за півроку, у нас — за кілька тижнів до початку. Цього разу «офіційних» комісарів від України теж було два. Другим став Віктор Хаматов. Причому накази про призначення спочатку одного, потім іншого підписали не старий і новий міністр культури, а сама Оксана Білозір. Але в порівнянні з тим, що за участь у бієнале 2001 року, коли Валентин Раєвський розбив намет на Джардіні, Україна винна дирекції бієнале 30000 доларів, і що Мінкультуризму і структури комісара готували паралельні прес-релізи, паралельні програми, власне, все робили паралельно, а пересікалися тільки в літаку, фізично, це так — дрібниці. За словами міністра культури і туризму Оксани Білозір, ми не ставили мету перемогти на бієнале, головне, щоб Україна взяла участь у цій виставці, заявила про себе в сучасному арт-контексті. Пані Білозір особисто, на своєму рівні зверталася в дирекцію бієнале з проханням почекати український проект, і дирекція в очікуванні матеріалів Бабака на тиждень відстрочила випуск друкованої продукції і на 5 днів запуск рекламного ролика 51 венеційської бієнале. Звісно, Україна не має власного павільйону у Венеції (а російський павільйон, побудований у 1914 році архітектором Щусєвим, до речі, фінансувався і українським меценатом Терещенком), тому частина з виділених бюджетних 900000 гривень на проект пішли на оплату орендованого на півроку приміщення — двох невеликих кімнат у районі Академії. У кулуарах, правда, радник міністра культури Оксана Мельничук світськи ввернула: ми, мовляв, подумуємо про купівлю постійного українського павільйону у Венеції. Український олігарх, мільярдер і зять екс-Президента Віктор Пінчук, відомий колекціонуванням сучасних арт-об'єктів, який теж представив у Венеції свій проект «First Acquisitions» («Перші придбання»), прийшов на відкриття українського проекту зі свитою наближених до нього художників — Ілля Чичкан, Арсен Савадов, куратор Олександр Соловйов, Олександр Ройтбурд, Василь Цаголов — і переконавшись у скромності і, скажемо прямо, відсутності понтів і афектів у державному павільйоні, дозволив собі розслабитись, дати інтерв'ю «УМ»(читайте в наступних номерах) і згоду на постановочне фото з Оксаною Білозір. Сам Пінчук через 4 години після відкриття «державного» українського павільйону презентував свою «копродукцію» (куратор — відомий французький діяч Нікола Бурійо, роботи українських митців Арсена Савадова, Бориса Михайлова, Василия Цаголова, а також художників, добре відомих на світовій арт-сцені : Філіппа Паррено, Навина Раваншайкула, Джун Нгуєна-Хацушибиї, Карстен Хеллера, Олафура Еліассона) в розкішному Палаццо Пападопулі на Гранд Каналі. З прийомом у саду і дискотекою в мармуровому холі. «Ну что, мы пустим украинских журналистов? — риторично звернувся Віктор Михайлович до свити, і витримавши акторську паузу, кинув у бік мікрофонів і диктофонів, — приходите».

      Про обидва українські проекти, переможців 51-ї Венеціанської бієнале, яскравий феміністський проект в «Арсеналі», іранські чотириметрові жіночі коси, Мону Лізу на Гранд Каналі, а також коментарі Ольги Петрової, Олега Сидора-Гібелінди, Віктора Хаматова, Оксани Пахльовської, Оксани Білозір та Віктора Пінчука читайте в наступних номерах «УМ».