Зухвала ніжність «Мазепи»,

      Ні майже тридцятиградусна спека у перший «кіношний» день фестивалю, ні рясні дощі в «концертні» суботу та неділю, здавалося, не сприятимуть появі очікуваної кількості глядачів і слухачів у полтавському кінотеатрі «Алмаз» та на тамтешньому Співочому полі. Однак мінлива спекотна-дощова погода «підмочила» насамперед песимістичні прогнози скептиків. На представлення режисером Олесем Янчуком своєї «Залізної сотні» та презентацію його колегою Михайлом Іллєнком короткометражних студентських фільмів зійшлося близько тисячі полтавців. Укотре довівши аксіому: пересічний глядач потребує не перманентних плачів і дискусій про загибель чи відродження українського кіно, а самого вітчизняного «натурпродукту», власне, можливостей споглядати його, оцінювати без чиїхось нав'язливих коментарів.

      Не бракувало поціновувачів свого, питомо українського і під час дводенного пісенно-музичного марафону під відкритим небом. До того ж «батьки» фестивалю — народний депутат України Микола Кульчинський, головний режисер Сергій Архипчук і прес-аташе Олександр Євтушенко — цього разу, окрім кінематографічної, підготували ще одну новинку-сюрприз. Нею стала демонстрація моделей джинсового одягу з колекції «Файна Україна», яку привезла до Полтави харків'янка Марина Лосєва. Студія останньої активно працює над розробкою так званого «вуличного» молодіжного одягу, прикрашаючи ту ж таки «джинсу» національною вишивкою, оригінальними аксесуарами з бабусиних скринь, осучаснюючи давні українські строї наймодерновішими лініями. Тож і сприймалася молоддю згадана колекція у стилі «стріт-кутюр», як кажуть, на ура.

      Якщо раніше поодинокі україномовні рок-групи зі Сходу нашої держави запрошували на «мазепинський» фестиваль переважно для екзотики, то тепер ті ж «Дивні діти» з міста Білозерськ, що на Луганщині, чи «Царство небесне» зі Стаханова на Донеччині практично ні в чому не поступалися таким «західняцьким» командам, як «Файно» зі Львова, «Фактично самі» з Івано-Франківська чи «От вінта» з Рівного. На думку відомого журналіста й музикознавця Олександра Євтушенка, за ці три фестивальних роки значно зріс рівень виконавської майстерності полтавських гуртів, які нарешті відчули смак реальної конкуренції й перестали спочивати на лаврах перших хлопців на селі. Тож зовсім не дивно, що на випущеному в столиці до цьогорічного «Мазепи-фесту» компакті серед шістнадцяти репрезентованих там рок-команд четверо мають саме полтавське коріння.

      За два дні на Співочому полі виступили кілька десятків груп і солістів (загалом — близько півтори сотні професійних і самодіяльних артистів), більшість з яких ще не відомі широкій публіці у всеукраїнському масштабі. Хоча майже всі вони того варті, оскільки творять досить пристойні зразки сучасної української рок-музики, наполегливо руйнуючи стереотипи про її меншовартість, здатність лише до наслідувань, переспівів чужого. Задля того щоб їх голос почули, у тому числі й на радіостанціях-«ефемках», у телевізійному ефірі, власне, й збирає своє «військо» у Полтаві «Мазепа-фест».

      Його цьогорічними хедлайнерами, провідними зірками стали легендарна група «Кому вниз», яка «мазепила» у Полтаві вже вдруге, а також Катя Чілі й Тарас Петриненко з Тетяною Горобець. Обіцяний Фома з «Мандрів» не приїхав. Організатори фесту намагалися запросити на нього деякі ще популярніші серед молоді гурти, але ті нібито «розкатали губу» на явно не підйомні для малобюджетного мистецького дійства гонорари. Згадані ж вище кити сучасної української музики не підвели. Особливо потішила земляків Катя Чілі, в якої «прорізався голос» після кількарічної мовчанки. Публічні побоювання останньої з приводу можливого неформату її «зухвалої ніжності» в океані жорсткішої рокової музики виявилися марними. Тим більше  що свій дивовижний за красою і силою голос вона почала «огранювати» сучаснішими, ближчими молоді ритмами, не відриваючись від коріння автентики і не перетворюючись на таку собі українську Глюкозу (на подібне припущення наштовхував декого її  новий кліп із акцентом на віртуальні ефекти). Можливо, справді дещо неформатну для такого рок-фесту Катрусю публіка сприймала захоплено.

      Хоча проблема співіснування під одним дахом фестивалю різношерстої, різножанрової «солянки» все ж поставала. Зрозуміле прагнення його організаторів відкрити багатьом юнакам і дівчатам очі на те, чого вони ще не помічають, до чого, можливо, просто не доросли. З іншого боку, молодь запрошують саме на рок-фест. З досить жорсткими неписаними законами таких дійств. На них же змусити публіку слухати без бурхливого вияву емоцій навіть те, що не подобається, практично неможливо — це ж не концерт класичної музики. Тому яких би віртуозів і патріотів на «Мазепу-фест» не запрошували, погоду на ньому по обидва боки сцени визначають саме рокери.

      Тож, певно, «чужорідні» для такого середовища вкраплення мають бути продуманішими. Навіть з огляду на послідовність виступів. Адже якщо у середині першого музичного дня фестивалю під час співу Кобзаря Тараса Компаніченка частина публіки лише досить активно «висловлювалася» відомими у молодіжному середовищі образливими жестами, то наприкінці другого максимально розігріта «роковими» емоціями та пивом молодь просто закидала столичну групу, особливо її бідолаху-соліста, тими ж пивними пляшками (на щастя, пластиковими — зі скляними на Співоче поле не пускала міліція). Причому в такий спосіб дісталося на горіхи саме тій команді, яку головний режисер і ведучий фестивалю Сергій Архипчук називав наймоднішою на сьогодні в Києві. Не допомогло навіть намагання Сергія повчати, присоромлювати невиховану полтавську публіку за нерозуміння стильної музики напівцензурними висловами. Здавалося, ще кілька таких гарячих спічів — то дістанеться й головному режисеру... Зрештою, всім зрозуміло, що рок-фестиваль — зовсім не те місце, де не сперечаються про смаки. Головне, певно, щоб був предмет, сама первинна субстанція для такої суперечки. Саме в її творенні роль «Мазепи-фесту» неможливо переоцінити.