Колишній The Grait Commandment, котрий нашвидку перелицювали в Corefest (FAST?), перетворився нині у своєрідний щорічний ритуал. Тут у відповідно «важкій» формі прийнято «відспівувати» головного ініціатора дезово-готичного шабашу — Жору. Цього разу публіка видалася соліднішою за колишню. Дуже ж бо всім хотілося поглянути на головну родзинку святкового кексу — брутальних австрійців Pungent Stench. Зізнатися, порадувало, що заявка про те, що ті таки з'являться в Києві, не виявилося дешевою рекламною приманкою. Обійшлося без різдвяних сюрпризів, коли п'яний Дідусь Отмороз не справляється з димарем, і діти залишаються без подаруночків. Принаймні цього разу вихованці лейблу Corezone постаралися не впасти обличчям у багно. Адже австрійські брутальщики — кумири дитинства мало не кожного учасника фесту. Фаворити публіки Conquest перетасували склад гурту на хард-коровий мотив, та й імідж, зізнатися, «кульгає» в стилістиці. Зате аргентинські латиноси переглядатимуть «Рабиню Ізауру», приспівуючи. Точніше, наспівуючи «Червону руту» в хард-н-хеві. Цим синглом конквестівці вирішили підкорити бразильські чарти. Альбом видали на місцевому лейблі Megahard Records. Але ж все не так просто і не без наслідків. Про фестиваль взагалі і групу Conquest зокрема ми поговорили з лідером гурту Женею.
— Як тобі Pungent Stench? Як почуваєшся, граючи з ними на одній сцені?
— Та я й раніше їх слухав. Погремуха, до речі, в мене була Death . А Pungent Stench була однією з моїх улюблених команд. Зізнаюся, дуже цікаво послухати їх зараз. Я не вважаю, що на сцені — це каша-говняша. Я їх дуже поважаю.Чому ж не поважати, якщо це кумири мого дитинства. Себе, в принципі, теж не вважаю говно-музикантом. І це не через те, що я зірковою хворобою страждаю абощо.
— А тебе не хвилює, що вони насмiхаються над релігією, зокрема даючи концерт в Ізраїлі?
— Прошу зазначити, що я не знайомий з їхнім текстами, а щодо ідеології — це їхня справа, нехай творять що захочуть. Водночас я позитивно ставлюся до євреїв, як і до будь-яких інших національностей. Тобто не страждаю нацизмом. Іноді навіть жалкую, що не є членом якоїсь меншини. Так би поїхав куди-небудь подалі.
— А стилістика фестивалю влаштовує?
— Ну а що? Було б цікавіше, якби був один black чи death? А так розбавили «Борщем». Барабанщик ТНМК взагалі шарить, він такий драйвовий.
— Женя, а що сталося з іміджем вашого гурту, куди канув артистизм і мудровані вбрання?
— Ну, скажемо так: всі ростуть, дорослішаю я, дорослішає моя команда. Взагалі група Conquest цікава саме з вокального боку. А за іміджем і поведінкою я уже ближчий до модної течії nu-metal.
— До якого ж стилю тяжієш? Подейкують, що вдома, в Харкові, в тебе залежався хард-коровий проект.
— Ну, я б не назвав це хард-кором. Це своєрідний симбіоз Linking Park, Limp Bizkit, H- blocks зі своїми прибамбасами, зі своїми фішками. Звичайно, є речі у стилі гурту Рамштайн. Ну загалом виходить танцювальна музика, мажор такий.
От запишемо альбом, тоді обов'язково засвітимося у Києві. Проект називається V.I.P (репліка з-за плечей: «Щось на зразок Меладзе та Віагри?»). Ну, всі так говорять. Ми керувалися одним-єдиним правилом: назва має бути короткою, легкою для запам'ятовування і щоб усіма мовами звучала однаково. Це абсолютно комерційна фішка. Ніхто й не приховує. Тим більше, мені це ближче по духу. Просто так склалося, що люди люблять некомерційну музику, але грають комерційну, аби заробляти гроші.
— А тобі не здається, що це може вплинути на настрої аудиторії гурту «Конквест»?
— Безперечно, я поважаю своїх прихильників, але перш за все мені хочеться робити те, що мені хочеться. Це вже їхнє особисте право — сприймати мене чи не сприймати.Тобто, будь що буде — я не хочу, аби мною маніпулювали. Правда, можу відкрити секрет: якби мені запропонували якісь мільйонні гонорари, щоб я жив, приспівуючи, і сказали: «Так, Жека, ти будеш грати тільки таку музику!». Я б і грав. Ну, звичайно, збирався б десь підпільно з пацанами і грав те, що мені хочеться, не афішуючи того, чим я займаюся.Така фішка не суперечила б якомусь жорсткому контракту. На даний момент у мене нема такого контракту, тому чинити на мене тиск майже неможливо. Я можу тільки дослухатися до порад. А взагалі, за великим рахунком, гурт «Конквест» — це теж комерційна музика
— Чи не тому вам вдалося підкорити бразильські чарти? Розкажи, як вдалося підписатися на лейблі Megahard Records?
— Жора розповідав мені про таку фішку, що у Бразилії, точніше в Аргентині, видано наш диск. Але живого концерту ми ще не давали.
— А тебе не хвилює те, що після прослуховування «Червоної рути» Бразилія припинить «транспортування» «Рабині Ізаури» на ринок України. Як тобі серіальчик?
— Так, цікава шняга. Я не пам'ятаю, здається, в дитинстві щось таке дивився (наспівує переконливо схожу мелодію). Пам'ятаю, ще «Богатые тоже плачут», «Просто Марію», «Дика Роза». А так, зараз, мабуть, не дивився б такі серіали. Взагалі-то Аргентина мені подобається — прикольна країна.
— А симптоми зіркової хвороби часом не проявляються?
— Ні, я хлопець дуже простий. Хоча подобається після концерту потусуватися у натовпі, послухати усі ці розмови, автографи пороздавати і таке інше.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
