Вугiлля проти землi

      Протягом десятиліть візитною карткою Донбасу були терикони. Є підстави очікувати, що скоро місце цього доволі сумнівного символу займуть теперішні «копанки». Проблема доволі популярна на шпальтах газет і на телеекранах. Проте справжні масштаби наслідків напівдикого вуглярства нам ще тільки належить усвідомити.

Тактика випаленої землі

      У деяких оптимістів можуть виникнути не зовсім безпідставні заперечення: мовляв, це в середині 90-х копали всі, скрізь і як кому заманеться. Тепер же за справу взявся цивілізований бізнес; підприємницькі структури, зацікавлені у видобутку цієї корисної копалини, оформлюють ліцензії на розробку надр, одержують акти про гірниче відведення... На перший, формальний, погляд — усе відбувається в рамках законодавства. А якщо на другий — більш прискіпливий і професійний?

      Нещодавно співробітники спецпідрозділу боротьби з корупцією та організованою злочинністю управління СБУ в Луганській області провели перевірку діяльності одного з підприємств, що має не одну — аж сім ліцензій на розробку родовищ кам'яного вугілля на території Перевальського району. Враження перевіряючих, після отриманого спочатку легкого шоку, невимушено трансформувалися в судовi позиви, за якими було порушено кримінальну справу. І правоохоронців можна зрозуміти.

      Ділянки, на яких підприємство вело розробку вугілля відкритим способом, розташовані на площі аж у 110 квадратних кілометрів. Територія відразу двох селищних рад. Нинішній вигляд відведених «вуглекопам» земель налаштовує на поетичну хвилю. І на тій хвилі проривається хриплуватий баритон: «Здесь раньше вставала земля на дыбы...». Утім «на дибах» вона так і залишилася: величезні кар'єри завглибшки в 4—6 метрів, а навколо — нори, нори... Вантажівки (типу «суперваговиків») сплюндрували всі навколишні дороги. За ст. 207 Земельного кодексу України, родючі шари грунтів мають обережно зрізати й перевозити туди, де земля потребує рекультивації. Однак ніхто нікуди цей грунт не перевозив. Очевидно, зрізали його бульдозери —  перегорнули та й кинули обабіч кар'єрів. Отже якщо тут щось і вродить, то дуже нескоро. І будуть це явно не культурні злаки.

      Наявність величезних ям на місцевості жодним чином не позначено, і впасти в них може хто й що завгодно. Аж до автобусів, які інколи ще ризикують пробиратися крізь цю «пересічену» місцевість. Ну а худоба провалюється в нори-виробки й ламає ноги майже регулярно. А втiм не зрозумiло, навiщо її сюди гнати на пасовисько — трава ж уже не росте...

      Проте прес-служба управлiння СБУ готова запропонувати спосіб, як отримувати зиск із цього місячного пейзажу — здавати ділянку в оренду голлівудським компаніям  для зйомок постмодернових фільмів. Або рятувати з тутешніх воронок чергового рядового Раяна. Реалізму на екрані буде більше, ніж якщо обстрілювати поле справжніми артилерійськими снарядами.

Скільки коштують шість мільйонів?

      Власне, розробка надр на цій ділянці почалася давно. І початок важко назвати законним. На бездоговірній основі до робіт залучалися наймані робітники — в основному незаможні місцеві жителі, які видобували вугілля відкритим способом і практично вручну. У кращому разі по-стахановськи — відбійними молотками. Жодних дозвільних документів підприємці-«першопрохідці» не оформлювали. У разі перевірок охорона евакуювала нелегальну «гвардію праці» подалі від місця робіт. А коли з «евакуацією» запізнювались, копачі йшли в «несознанку»: мотивували видобуток вугілля суто особистими потребами. Максимум, що їм загрожувало в цьому випадку, — адміністративна відповідальність. А фірма залишалася начебто осторонь. Видобуте вугілля складували недалеко від копанки і згодом вивозили автотранспортом на промислові майданчики, орендовані фірмою. Розрахунок з робітниками здійснювали готівкою.

      Очевидно, керівників підприємства отримати ліцензії змусив інтерес до вугільних пластів, придатних до розробки кар'єрним способом. Наприкінці 2002 року таких ліцензій, оформлених у Мінекології, у них було вже три. У Держдепартаменті нагляду за охороною праці вони одержали, як того вимагає ст. 19 Кодексу України «Про надра», акт про надання гірничого відводу. Проте цим їхня данина пошани до Закону й обмежилася. Одержавши формальні підстави, фірма почала, скажемо м'яко, повномасштабну розробку надр. Тобто не особливо зважаючи на формальні обмеження, що значилися в установчих документах, які суттєво знижували прибутковість виробничої діяльності.

      Відповідно до ліцензійних умов територіального управління Держнаглядохоронпраці, дане підприємство ще до проведення робіт мало оформити акт на право володіння (користування) землею для видобування вугілля відкритим способом. Земельним Кодексом України (стаття 125) передбачено, що право користування земельною ділянкою в орендаря виникає тільки після того, як буде укладено договір оренди і він пройде державну реєстрацію. Частиною 3 цієї ж статті ЗКУ встановлено, що користування земельною ділянкою без правовстановлюючого документа (договору) і його державної реєстрації заборонене.

      Підприємство від укладання договорів оренди землі з органами місцевого самоврядування ухилилося. Простіше кажучи, пішло шляхом самозахоплення ділянок. Юридично крок не бездоганний, зате — яка економія! Сама тільки рекультивація земель — справа не з дешевих. Та й клопоту з нею (див. вище)!.. А немає договору про використання землі — немає й зобов'язань щодо її збереження. Орендну плату за землі теж можна не платити. Копійка до копійки, і в 2004 році від реалізації вугільної продукції, видобутої лише на одній ліцензійній ділянці, фірма одержала більш як 6 мiльйонiв гривень прибутку, а далі — хоч трава не рости. Що, власно кажучи, вже і спостерігається.

      За завданням управління СБУ в Луганській області комісія в складі фахівців територіального управління Держнаглядохоронпраці, управління земельних ресурсів і управління охорони навколишнього середовища навесні цього року здійснила перевірку дотримання даною фірмою чинного законодавства під час видобування кам'яного вугілля. Комісія виявила в діяльності підприємства цілий букет порушень, максимально повно відбитий у відповідному акті. Скільки втратили від бурхливої діяльності вуглекопів держава, місцеві громади і сільськогосподарські підприємства — це ще належить підрахувати окремій експертній групі. Що ж до юридичної ваги вищезазначеного «букета», то він «потягнув» на кримінальну справу за двома статтями Кримінального кодексу: ч.1 ст. 240 (незаконна розробка надр) — для керівників фірми, і ст. 367 (службове недбальство) — щодо голови однієї з селищних рад. Як вважають правоохоронці, дещо голова таки міг зробити, аби захистити довірену йому землю.

Уперед, до середньовіччя

      Можливо, комусь здасться, що державні органи надто прискіпливі і що законодавство наше тільки й прагне обкласти обмеженнями підприємців, хоча ліцензії цілком достатньо. Тут держава потрапляє в лещата: з одного боку, треба бодай якось вивести з тіні дикі копанки, і тому доводиться тиснути на тих, хто наважився перейти у стан напівдикунів. А з іншого — якщо чекати, поки останні цивілізуються, можна втратити і надра, й землі.

      Як на гріх, саме в тих місцевостях, де самодіяльний вуглевидобуток набув найбільшого розмаху, відчувається найбільший дефіцит сільськогосподарських земель. Це Антрацитівський та Перевальський райони, де Донецький кряж більш як деінде нагадує, що колись був-таки порядною гірською системою. Тому підходити до проблеми слід комплексно, в першу чергу використовуючи економічні важелі. Зрештою, коли повноцінно працювали шахти (а збут «чорного золота» було монополізовано державою), про копанки ніхто не чув. Але ж і підприємців ніхто не силує заробляти гроші саме шляхом розробки корисних копалин. То, якщо вже взялися за справу, доведеться дотримуватися букви закону. Адже наші «силовики» теж не можуть миттєво змінити свою природу. Є порушення — отримай... неприємність.

      Ліцензія — це тільки документ, який підтверджує, що держава схвалює чиюсь програму дій за даною проблематикою і регулює порядок користування надрами. Вона містить ліцензійні умови, які визначають екологи, Держнаглядохоронпраці та ін., і їх теж необхідно виконувати. У той же час очевидно: аби користуватися надрами, підприємству належить одержати права на користування землею. Звичайно, підприємство, що взяло землю в оренду, бере на себе відповідальність за всі наслідки від своєї діяльності на цій території: пожежі, повені, підтоплення тощо, а також витрати на запобіжні заходи.

      Гірниче підприємство — це досить складний виробничий організм, роботу якого ще треба вміти організувати. У нашому ж випадку навіть неозброєним оком видно, що роботи велися методами, властивими середньовіччю. Гірничо-шахтне устаткування замінювали примітивні предмети і пристосування. Наприклад, ванна виконувала роль вагонетки. А трактори і мотоцикли  використовували не за прямим призначенням, а як пристосування з колесами, що обертаються, виконуючи функцію лебідок. Щоб земля не просідала, в норах ставили дерев'яні підпори. Ні про жодні арки, як у шахті, навіть не йшлося. Проблеми безпеки праці найманих робітників, окрім них самих, нікого не цікавили. Оплата праці коливалася від 10 до 50 гривень за тонну. Це можна назвати не iнакше як експлуатацією.

      У Луганській області досить багато пластів кам'яного вугілля, що виходять на поверхню. Тому зайнятися вуглевидобутком на цих територіях були б не проти багато комерційних структур. Станом на початок 2005 року 49 недержавних підприємств одержали дозвільну документацію на експлуатацію вугільних родовищ і корисних копалин в Антрацитівському районі, з них ліцензію оформили тільки близько половини. У Перевальському районі 13 фірм виявили бажання видобувати вугілля, з них із ліцензіями — 9. Ще 32 фірми заявили про своє бажання займатися розробкою надр у Краснодонському, Свердловському, Попаснянському, Слав'яносербському районах, а також у Стаханівсько-Брянківському регіоні. Якщо вони діятимуть за моделлю підприємства, про яке йшлося, то на що перетвориться наша область через декілька років?

Михайло БУБЛИК, Юлія ЄРЕМЕНКО, прес-секретар Управління СБУ в Луганській області.